Як бойчукіст Іван Падалка подарував Харкову перший графічний спогад про Держпром. «Харків, де твоє обличчя?»

Говорячи про генерацію «Розстріляного відродження», ми зазвичай якось мимоволі зосереджуємось на письменниках і драматургах, у той час як художники лишаються поза фокусом уваги. Не те, щоби це робиться навмисно — радше це така вивчена ще зі школи історія, коли «Розстріляне відродження» писали тільки в програму з української літератури.

Втім, кривавий сталінський терор забрав у нас набагато більше, ніж просто літературу. На 20-30ті роки минулого століття припала історія формування нового мистецтва не лише в Україні, а й по всьому світу. Перша світова війна відгриміла, і з попелу старих мистецьких течій народжувався авангард.

Народжувався він і в Україні — свій, яскравий, неповторний у власній національній автентиці. Цей український авангард мав послідовників, був знаний за кордоном, їздив (прикиньте!) на Венеційську бієнале, та й, загалом, багато що встиг, допоки не був придушений сталінськими репресіями 30-х років.

У спадок з тих часів українському мистецтву лишився болісний і цінний спадок. Кожне ім’я в цьому переліку авторів — історія мистецького прагнення, хай нетривалого, але яскравого і вартого пам’яті. Одне з цих імен — Іван Падалка.

Знайомство

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 року у селі Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Сім’я була вельми дітна, Падалка мав старшого брата і шістьох сестер. Втім, батьки про освіту дітей дбали. Початкову освіту Іван здобув у церковно-парафіяльній школі, після чого у 1909 році вступив до художньо-промислової керамічної школи в Миргороді.

Там, в Миргороді, першим вчителем юного Падалки став художник та етнограф Опанас Сластіон. Саме він прищепив Івану любов до української автентики, до народного костюму й національного колориту. Ці зерня любові до всього українського лягали в благодатний ґрунт прагнень молодого митця… допоки в 1913 році Падалку не виперли зі школи за поширювання української преси й організацію антицарських демонстрацій разом з іншими студентами.

Опанас Сластіон трохи підсуєтився і зміг влаштувати свого учня на роботу в майстернях при Полтавському етнографічному музеї. Там Іван Падалка провів пів року, наче й підзаробив трошки, але на костюм для вступу до Київського художнього училища не вистачило. Довелося просити в родини, аби підстрахували.

«Поїхав він у Полтаву ще зимою, а перед початком навчання поїхав до Києва і здав іспит до художньої школи. Щоб вчитись у Київській художній школі, потрібна була форма одягу: чорний костюм з мідними гудзиками, довга чорна пелерина і чорний берет. Грошей на одіж у нього не було, і він приїхав просити допомоги, обіцяючи заробляти на прожиток сам…» — згадувала потім той період сестра Івана Падалки, Уляна.

Зрештою, до училища Падалка вступив. Там він почав захоплюватися вже саме графікою та книжковою ілюстрацією, а ще познайомився з Оксаною Павленко — згодом вони обидвоє долучаться до школи бойчукістів.

Знайомство з Бойчуком

У 1917 році Іван вступає до Української академії мистецтв (УАМ) у Києві, до майстерні митця Михайла Бойчука. Там Падалка провів три роки, і належав до випуску «перших ластівок», котрих ми тепер називаємо бойчукістами.

То були цікаві три роки — Бойчук неабияк доклався до формування художнього почерку Падалки. Ці роки додали роботам Івана ще дужчої впізнаваності через інонічну пластику композицій.

Протягом навчання в УАМ Падалка займався оформленням будівель до революційних свят, агітаційних потягів і пароплавів, виконував ілюстрації до книг, брав участь у розписі стін Луцьких військових казарм у Києві, де створив композицію повернення селянської родини з косовиці.

Загалом про бойчукістів ми вже говорили — і про прецедентність їхньої філософії, і про неовізантизм, який вони сповідували і транслювали в контекстах української автентики. Але що цікаво конкретно у випадку з Падалкою — у мистецтвознавчих колах його вважають одним з кращих учнів Бойчука… а сам Іван з цим не погоджувався.

Згодом в інтерв’ю 1929 року Іван казав: «На жаль, я був поганим учнем Бойчука і не зміг засвоїти всієї глибини його науки. Але я силкуюся робити так, як мені вдалось зрозуміти його».

Падалка захоплювався Бойчуком і його ідеями. Але замість того, щоби відтворювати їх у своїх роботах один в один, він створював дещо геть інакше й самобутнє. Він вловив принцип оцього українського неовізантизму, але втілював його через призму власного бачення.

Викладацька практика і виставки

У 1921 році Падалка одружується з Марією Пасько. Того ж року він починає свій шлях уже не як студент, а як педагог — разом з Василем Седляром (обидва були учнями першого випуску Бойчука) вони їдуть викладати у Межигірській художньо-керамічній школі. Іван Падалка був у школі художнім керівником, провадив роботу з керамічного малювання. Марія в цей час проживала в батьків Івана в селі Жорнокльови.

Згодом Падалка переїхав до Харкова. Тут у 1925 році він заступив на посаду викладача в Харківському художньому інституті, і викладав аж до 1934 року.

Сестра митця, Уляна Падалка, стверджувала, що її брат, хоч і був учнем Бойчука, проте не наслідував його, а виховав сам плеяду молодих авторів: «Маючи кафедру в Харкові, в художнім інституті, він виховував нове покоління майстрів живопису та графіки так, як сам це розумів. Учні дуже любили його за простоту, за веселу вдачу і щире бажання навчити їх любити й творить усе прекрасне».

Паралельно відбувалися й неслися виставки. Разом з колегами по школі Бойчука Падалка виставлявся за кордоном так, що аж гай гудів. У 1928 році одинадцять українських художників, переважно бойчукістів, потрапили на Бієнале в Венеції. Там був прямо-таки пантеон українського авангарду: Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Василь Кричевський… Навіть фото збереглося!

«1930 року відбулася велика виставка радянського мистецтва в Стокгольмі, і майже всі експонати продано, у тім числі графічні твори Касіяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук і інших», — писали ще таке в газеті «Комуніст» за 19 травня 1930-го. Та й загалом географія виставок в той період була вражаюча: роботи Падалки й інших митців тієї генерації бачили Німеччина, Голландія, Швейцарія, Данія, Англія, Франція, навіть Японія.

Харківський період

Десь в той самий період Падалка з дружиною таки спромоглися з’їхатись — і оселилися в будинку «Слово». Сусідами подружжя були Василь Седляр і Оксана Павленко.

У своїй книзі «Слово про будинок “Слово”» Володимир Куліш згадує Івана Падалку так:

«Падалка мав дружину, яка мало чим уступала йому ростом і вона головна моделька для майже всіх картин, особливо фресок, відомих у ті часи на стінах Краснозаводського театру, за які Падалку й Седляра було розстріляно.

Падалка високий, підстрижений під спудея, надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синка. Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, ескізів декорацій, незакінчені пейзажі, а надусе повно плахт, кераміки як у якому українському музею. Його картини й були дуже українські, свіжі як фолкльор, дарма, що били його за формалізм „ворожий народові”».

Про творчість Падалки за роки життя в Харкові можна говорити довго, як і загалом про його роботи. Але окремо хочеться виділити дві.

«Будівництво Держпрому в Харкові», 1927 рік

Падалка був примітний, зокрема, як графік. В його гравюрах вплив бойчуківського неовізантизму проглядався найдужче. Чи не найвідомішою гравюрою митця стало «Будівництво Держпрому в Харкові» — Падалка встиг зафіксувати залізобетонного гіганта на етапі зведення, поки будматеріали для диво-хмарочоса ще тягали кінними возами.

Пластика будівлі має викривлену перспективу, дуже характерну саме для ікон і фресок візантійської манери. І є в такому способі фіксації видатної архітектурної пам’ятки щось по-особливому урочисте. Падалка намалював Держпром буквально як святиню — з такими зламами кутів і співвідношенням масивів, ніби прямо тут, в цих залізобетонних стінах, і народилася Богородиця.

«Збирання помідорів», 1932 рік

Зверніть увагу на рік. Відчуваєте оцю кострубату й моторошну невідповідність дати до зображеного на картині? Цю картину Падалка написав в розпал Голодомору.

Того самого Голодомору, котрого, за офіційними даними, не існувало — партія пильно слідкувала, аби трагедію замовчували як годиться. Фотографувати голодуючих чи померлих з голоду людей було заборонено. Писати на полотнах теж. Замість цього владі було цікаве таке мистецтво, що підтримувало би ідеалізований образ квітучого й ситого українського села. Радянського українського села.

Станом на початок 30-х років харківська інтелігенція в «Слові» уже поступово відчувала, що «пахне смаженим» — складно було не помітити, як партапарат закручує гайки. Можливо, ця робота була такою собі спробою Падалки «задобрити» партійне керівництво, аби до нього не так прискіпливо ставилися — зрештою, він мав дружину, десятирічного сина на той момент… Втім, фокус не вдався. Падалка, як і решта бойчукістів, уже були «на олівчику». Шукати милостиню було запізно.

---

Читайте також:

• Василь Седляр — митець, бойчукіст, ще один розстріляний мешканець «Слова». «Харків, де твоє обличчя?»
• Як радянська влада намагалася знищити в нашому місті ренесанс української культури. «Харків, де твоє обличчя?»
• Потрібно руйнувати стереотипи. Чому настільні ігри у ЛітМузеї не тільки розважають, а й збагачують інтелектуально

---

Арешт і розстріл 

У 1934 році Падалка змінив місце роботи — з Харківського художнього інституту він перебрався до Київського. Втім, повикладати на новому місці встиг недовго. 29 вересня 1936 року в двері постукали.

Падалці «пришили» ворога народу, шпигунство (бо що ж ще, мовляв, можна було робити на такій кількості закордонних виставок?), причетність до націонал-фашистської терористичної контрреволюційної організації. Під час арешту були конфісковані картини, знищений його особистий архів. Художника кинули у підвали Жовтневого палацу, головної катівні енкаведистів у Києві.

Краєзнавиця Ганна Черкаська переказує подальшу долю Івана Падалки і його родини так:

«До 10 жовтня, незважаючи на безперервну обробку досвідчених слідчих, він мужньо тримався на допитах, заперечував всі надумані звинувачення. Потім шантаж долями дружини та сина його зламав. Розчавлений морально і фізично, підписував, не читаючи, все, що підносили йому слідчі. Не думав про майбутнє, впевнений в тому, що життя скінчилось.

Наступного дня після оголошення вироку, 13 липня 1937 року, Івана Падалку розстріляли. Розтерзані тіла жертв більшовицького “правосуддя” з палацу нишком вивозили критими автівками у Биківнянський ліс, що під Києвом.

Через кілька днів після розстрілу дружина Івана Марія Пасько була заарештована за “шпигунство та недонесення на чоловіка”. Коли її виводили, підійшов [син] Женя і прошепотів на вухо: “Мамо, я боюся”. Зрештою, Марію забрали, а дитина залишилася напризволяще одна в кімнаті. 14-річного Євгена органи НКВС відправили в дитячий будинок до Куйбишева. Більше ніколи мати не чула про сина.

Спочатку знаходилась у Харківській тюрмі, потім була вислана на Колиму, де й перебувала 21 рік. У таборі працювали щоденно без вихідних. За рік давали два вихідних. Після реабілітації повернулась в Україну, марно шукаючи сина. Померла Марія Пасько в Кременчуці у 1991 році».

Спадок генерації

Вдалу характеристику Падалці як творчій особистості свого часу давав художник-футурист і мистецтвознавець Павло Ковжун: «[Іван Падалка —] мистець залізної праці й особливої впертости в поставлених завданнях; мистець ідеаліст, мистець аскет, фанатик свого ремесла, який своєю послідовністю і плодючістю осяг, здавалося б, неможливого, знайшовши те, що ми так гордо називаємо українською творчістю в сенсі форми, стилю».

Так от, те, що ми так гордо називаємо українською творчістю в сенсі форми і стилю, було розстріляне, спалене і насильно вилучене з української історії на довгі десятиліття. В музейних архівах досі знаходять дивом вцілілі роботи деяких бойчукістів та інших предстаників «шкідливого формалізму», що мали би бути знищені разом з авторами ще тоді, в 30-ті роки.

Кожна мистецька перлинка «Розстріляного відродження» цінна не лише сама по собі. Вона цінна тим, що вижила і дожила до наших днів попри те, що не мала би. Кожен спогад, архівний запис в щоденнику, кожна затерта світлина — речовий доказ того, що Україна мала свій авангард. Він був. І ту частку історії, що він встиг розповісти, варто берегти і пам’ятати.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архівів, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️