Місто
Стороннім вхід заборонено, або Що приховує Іванівка. Дослідження Харківської школи архітектури

Якщо гумові лебеді в подвір’ях і пластикові пляшки у квітниках вас не дивують, уявіть дитячий майданчик зі зношених шин, чи піаніно із картону та пластику у саморобному парку.

Як зв’язані вулична альтанка зі старих меблів та архітектура? Що поєднує садову хвіртку, поштову скриньку, вічко та урбаністику? Що виражають забиті двірцями шафи дірки у стінах?

Ремонт зламаних чи переобладнання старих речей — поширена практика в житті будь-якого суспільства. Щонайменше, так було до XIX сторіччя, доки не прийшла стрімка індустріалізація та урбанізація.

Сьогодні у великих містах повторне використання речей є скоріше екзотичною екологічною практикою, ніж життєвою необхідністю. Тільки не в Харкові. Скамійки, попільниці, системи безпеки та навіть домівки, зібрані з шиферу, палетів й сміття, можна зустріти в багатьох районах міста.

«Люк» публікує дослідження Харківської школи архітектури, яке на прикладі харківського району Іванівка аналізує, як зламані, зіпсовані, застарілі або «низькі» матеріали можуть змінювати міську інфраструктуру, а також з’ясовує, чи існує унікальний для Іванівки спосіб подовження життя речей.

Дослідження виконано за допомогою методів спостереження та інтерв’ю в межах курсу «Основи гуманітарних досліджень міста» програми бакалаврату ХША.

Якщо гумові лебеді в подвір’ях і пластикові пляшки у квітниках вас не дивують, уявіть дитячий майданчик зі зношених шин, чи піаніно із картону та пластику у саморобному парку.

Як зв’язані вулична альтанка зі старих меблів та архітектура? Що поєднує садову хвіртку, поштову скриньку, вічко та урбаністику? Що виражають забиті двірцями шафи дірки у стінах?

Ремонт зламаних чи переобладнання старих речей — поширена практика в житті будь-якого суспільства. Щонайменше, так було до XIX сторіччя, доки не прийшла стрімка індустріалізація та урбанізація.

Сьогодні у великих містах повторне використання речей є скоріше екзотичною екологічною практикою, ніж життєвою необхідністю. Тільки не в Харкові. Скамійки, попільниці, системи безпеки та навіть домівки, зібрані з шиферу, палетів й сміття, можна зустріти в багатьох районах міста.

«Люк» публікує дослідження Харківської школи архітектури, яке на прикладі харківського району Іванівка аналізує, як зламані, зіпсовані, застарілі або «низькі» матеріали можуть змінювати міську інфраструктуру, а також з’ясовує, чи існує унікальний для Іванівки спосіб подовження життя речей.

Дослідження виконано за допомогою методів спостереження та інтерв’ю в межах курсу «Основи гуманітарних досліджень міста» програми бакалаврату ХША.

Харків — велике місто. Бути сучасним — важлива умова ментального життя1 в ньому. Це, в свою чергу, означає, що наші очікування щодо речей істотно змінюються — вони вже не мають нас підтримувати, а радше бути медіумом, завдяки якому ми залишаємося на поверхні змін. 

Ця трансформація ролі матеріальних речей є чудовим індикатором того, наскільки змінився наш світ і повсякденне життя. Повторення, рутина, стабільність і прагнення до вічності й безсмертя більше не в центрі уваги. Там — страх випасти з обігу й перестати відчувати пульс змін. 

Reuse? Що з того, якщо переробляють те, що все одно потрапить до смітника. Інакше бути не може — кому сьогодні потрібні об’єкти на все життя? Вічність звучить більше як загроза, ніж обіцянка. Коли все змінюється, те, що є постійним, діє як незручний баласт, що заважає рухатись вперед.

Ось чому сьогодні статус підривної діяльності досягається тим, що польский соціолог Міхал Подгурський описав як «побічну культуру»2. Її головна особливість — включення сучасних нестійких предметів у традиційні моделі адаптації. 

Це виявляється через ремонт, переробку та модифікацію предметів; неправильно підібрані слова чи помилки у вивісках, вуличну рекламу на дорожніх знаках та зізнання в коханні на заборах; підтримку в справному стані автівок, що давно підлягають утилізації; у ставлені до пластикової упаковки як до елементу домашнього декору чи прикраси саду; у повторному використанні одноразових речей та в багатьох інших проявах і заходах, що ми знайшли на Іванівці. 

Важливо зауважити, що описані тут форми увічнення речей не заперечують саму ідею непостійності чи одноразовості, не є контркультурним рухом авторів, що таким чином пропонують повернутися до традиційних, більш міцних матеріалів і сталих стосунків. Скоріше, вони є втіленням старого принципу селянського етосу про те, що все, що існує — існує для чогось, і є втіленням безсентаментальної турботи про предмети. 

Як себе почуває Іванівка?

Район Іванівка — один з найстаріших у місті. Він сформувався на місці пролягання залізничних шляхів та сортувальної залізничної станції («Сортировка»). Закритий з однієї сторони річкою Лопань, а з іншої — залізничними шляхами, район зберігає власну атмосферу. 

Під час знайомства з Іванівкою, перше, що впадає в очі — шалений контраст, який знаходиться у всьому: у висоті будівель та парканів, в охайності присадибних ділянок та їхньому оформленні, у використаних матеріалах для побудов тощо.

Іванівка пройшла шлях від села неподалік Харкова до місця з великою кількістю індустріальних і промислових об’єктів. Незважаючи на близьке розташування до центру, може скластися враження, що це приміське поселення, яке так і не встигло налаштуватись на ритм великого міста. Але ця територія й не прагне до змін.

На здебільшого вузьких вулицях стоять старі приватні будинки з дворами та парканами. Саме це можна назвати типовим житлом в районі. Щодо загального вигляду вулиць є враження, що вони складаються з різнокольорових клаптиків,  які утворюють грайливу фактуру. Ці зшиті шматки матерії мають як декоративне, так і практичне значення. 

Оформлення кожного приватного паркану відрізняється — від напису номера будівлі до відтінку фарби, яка використовувалася для покриття паркану. Звертаючи увагу на його висоту і ширину можна припустити, наскільки сильно його власнику важливо бути ізольованим від публічного простору. Матеріали для приватного паркану можуть бути дуже різними, знаходять їх теж в різних специфічних місцях: на будівництві, на смітнику або заводі. 

Зазвичай з таких місць приносять більше деталей для ремонту, але був і приклад паркану, основний матеріал якого — це щільна плівка, натягнута на декілька балок. Проте домінують палета, покришка та шифер. Три абсолютні різні предмети, з яких можно зібрати, напевно, всю інфраструктуру району. 

Неможливо точно стверджувати, що стало єдиною причиною цього різноманіття. Проте за кожним парканом розвивається своя унікальна історія, кожен власник розуміє і бачить свій (ідеальний) паркан по-своєму. Можна також припустити, що така поведінка стала реакцією мешканців Іванівки на індустріалізацію, коли в район стало приїжджати більше робітників, які не підпорядковувалися початковим правилам цього місця. 

Через те, що матеріал паркану однієї ділянки може змінюватися декілька разів, важко прослідкувати її кордони. Проте легко можна зрозуміти, де починається територія фабрики чи заводу. Загалом це сірі, бетонні, доволі високі оборонні споруди, які простягаються по периметру всієї ділянки об’єкта. 

Цікавою особливістю цих парканів є наявність колючого дроту, що вже відразу задає відповідне відчуття простору. Таке критичне розділення абсолютно позбавляє можливості і бажання поцікавитися, як і що там відбувається.

Паркани, дзеркала та негласні правила  

Окрім парканів, проявом фантазії місцевих мешканців є вхід до будівлей, а саме його ознаки і елементи: двері, ручка, отвір для пошти, вічко, застережлива табличка злого пса у дворі та дзвоник. Нерідко вулиця повністю виділена глухими металевими огорожами з малопомітними дверними ручками. Більш того — відсутні будь-які ознаки очікування гостей, як от дзвоник чи вічко. 

На рівні відчуттів однозначності не варто шукати. Зовнішня непривітність місцевих розвіюється після ввічливо розпочатого, простого діалогу, представлення і розкриття мети свого перебування тут як гостя. Мешканці не багатослівні, мало хто задоволений своїм середовищем, зітхаючи, вони запевняють, що тут нема чого шукати.

Встановити контакт тут не так просто. Підходів може бути настільки багато як різноманіття дверних ручок жителів Іванівки: вигнуті, вогнуті, направлені на січ, горизонтальні, вертикальні, металеві, мотузкові, пластикові, від молочного бідону, з накладним замком, без нього, під ключ, чи, в кінці кінців, просто відсутні. Є двері з виразною висотою, на якій розташована ручка — деякі з них вкрай низько, можливо, для зручності людей похилого віку. А ті, металеві виступи, що зависоко, можливо, і зовсім не ручки, а петлі для підвісних дзвоників чи сміття, яке збирається щопонеділка.

Після паркану та входу в пошуках комунікації звертаєш увагу на вікно. Одні виглядають дуже доглянутими: акуратні дверцята, свіжо пофарбована рама, чисте скло й ажурна штора всередині. Інші — дуже вороже: на вікні з розбитим склом висять решітки. А деякі просто забиті дерев’яними панелями або замуровані цеглою чи з вибитим склом. 

На перший погляд, мешканці району зустрічають незнайомців осудливими поглядами та очевидно не задоволені великою цікавістю до них. Але чи є така поведінка притаманною для всіх людей на Іванівці? 

Проте активна комунікація на Іванівці є: обірвані рябі куски паперу, заклеєні новими так, що неможливо прочитати, що там написано. Така реклама є тимчасовою, але зазвичай залишки від неї залишаються з нами на роки. Ще один спосіб — графіті на будинках. Жителі просто пишуть балончиком «Продам дом «номер телефону». А також «Я тебя люблю, Оксаночка», «Танюша, я тебя люблю, ты самая лучшая!»3

Та не вся комунікація така конкретна. На вулицях Іванівки можна помітити дзеркала від автівок, кімнатні, для макіяжу, просто побиті, ніби знайдені на смітнику, навмисно закріплені на фасадах будинків зі сторони вулиці. 

Щось подібне можна побачити в селах Скандинавських країн. Там звичайні люди встановлюють два дзеркала під кутом 45 градусів на центральну стулку вікна в вітальні своєї домівки, щоб бачити обидві сторони вулиці і контролювати на ній порядок або просто спостерігати за «балетом вуличного життя» (Джейн Джекобс)4 зі свого крісла. 

Дивитися за вулицею є необхідністю, якщо по ній постійно проходять чужинці. В промисловій частині Іванівки дзеркало виступає лише інструментом для виконання службових обов’язків вахтерів, «примусових свідків». Без такого девайсу їм важко виконувати свої обов’язки, не встаючи з крісла. 

В житловій зоні дзеркал не спостерігається, бо в цьому немає необхідності. Поселення знаходиться між промисловими об’єктами в такій формі, що випадкові перехожі, які бувають на вулицях міста або на околицях цих поселень, не заходять у внутрішні провулки району. Тож спостерігати за провулками звичайним жителям немає потреби.

Щодо публічних просторів Іванівка також має свої негласні правила та власні місця. Найпоширеніший вид — саморобні «місця зустрічей». Всі вони індивідуальні завдяки різноманітності форм і матеріалів, з яких зроблені.

Наприклад, форма залежить від матеріалу, а його вибір — від доступності, вартості та місця роботи автора. Про це нам розповіла місцева жителька з дому, в якому є кілька таких саморобних місць зустрічей. Вона зазначила, що ті люди, які десь працювали, тягнули звідти матеріали, з яких в подальшому й впроваджували народний благоустрій двора та вулиці.  

Іванівка наповнена «місцями зустрічей». Можна вирішити, що ними дозволено користуватися, тому що це — загальнодоступний простір. Втім, виявилося, що це не зовсім так. При нашій спробі відпочити в такому місці ми отримали коментар одного з жителів: «Ты это место не делал и поэтому не имеешь права им пользоваться, пошел отсюда!».

Подібна ситуація склалася й з саморобними дитячими майданчиками. Якщо обійти багатоповерхову споруду і заглянути у двір або опинитися між заводом і приватним будинком, швидше за все знайдете саморобний дитячий простір.

Виділяються дві зони, що мають однакові функції, але різні правила гри. Одна з них — саморобні простори, найчастіше в глибині двору, подалі від перехожих і незнайомців. Рідше — ті, які встановили перед приватними будинками, що не обмежені парканами і розраховані на дітей з різних куточків району.

Для створення приватних майданчиків у дворах використовують легкодоступні, попередньо використані матеріали, наділені зовсім новими властивостями і функціями. Якщо хочуть показати рамку, використовують шини або насипають гору піску, яка відмінно межує з текстурою землі. 

Самі діти також беруть участь — крейдою розмальовують стіни та асфальт.

На одному з таких майданчиків нам наказали покинути цю територію, бо ми чужинці. Негласні правила використання, обмеження доступу, специфічний стиль виконання роблять межи для сторонніх невидимими.

Руки майстра

Як і все на Іванівці, машини тут дуже різні: одні хочеться назвати раритетом в ідеальному стані, інші — франкенштейнами, що пережили не одне переродження. 

На перший погляд здається, що в цьому районі машини існують радше як «музейний експонат», про який весь час піклуються, аби раз на пів року/рік була можливість виїхати на «вилазку». Але насправді мало не кожна з побачених автівок на ходу щодня.

Гараж на Іванівці також має високу цінність: у районі панує стихійне паркування найвищого рівня. Власні парковки мають лише СТО та великі підприємства, тож місцевим автовласникам доводиться кидати машини в хаотичному порядку. Через це часто виникають розбірки з приводу «хто кого запаркував», а пішохідні та зелені зони змінюють своє початкове призначення на вільний автополігон. 

Гаражі найчастіше зустрічаються звичайні металеві, але бувають також збудовані вручну — вони більш схожі на цілі хатки для машин, бо можуть мати прибудови, туалети, горища або навіть житловий другий поверх. Окрім зручності паркування біля будинку гараж має ще одну важливу функцію — захисну. 

«Осінь — сезон угонів та крадіжок, — розповідає один із героїв інтерв’ю, власник «Жигулі» та грузового «Мерседеса». — Крадуть все, від колес до магнітол та ялинок-пахучок, а тут ще й район такий…! Гараж, звісно, — не стовідсотковий захист, але з ним шансів пережити зиму побільше. Тому в цей сезон витрати на обслуговування значно вищі».

На вулиці Велика Панасівська, 91 знаходиться шиномонтаж та автомийка, де обслуговують транспорт місцевих жителів. Поруч із будівлею стоять гори використаних покришок, що свідчить про попит населення. 

Ми дізналися, що кожен водій змінює покришки два рази на чотири роки. Старі колеса власники авто забирають для своїх потреб або залишають на шиномонтажі. Там життя кожної покришки може бути різним. Частину забирають місцеві, щоб впорядкувати свої ділянки, інші візьмуть або продадуть для гоночних трас, деякі забере сортувальна машина. 

Варіантів повторного використання купа. Головне, що люди мають ідеї, як надати шинам друге життя, що буде приносити користь. Для креативних осіб це — можливість висловитись, зробити своє навколишнє середовище зручнішим і комфортнішим для себе та суспільства.

Покришка використовується при будівництві та обладнанні дитячих майданчиків, клумб, городів. Деякі колесо-клумби підлаштовують під дизайн приватного будинку, поруч з яким вони стоять. Використовуються схожі візерунки та кольори, як на вулиці Сіриківська, 1. 

Також шини використовують як огорожу садів та дерев, їх викладають боком, створюючи паркан для рослин, а дерева просто засаджують прямо в колесо як на вулиці Вакулівській. Тут навіть можно посперечатися, що з’явилося раніше: колесо чи дерево. Чимось це схоже на відоме питання «що було перше: яйце чи курка».

На вулицях Іванівки можна помітити, що шини є всюди. Частіше вони не просто лежать на дорозі, а задіяні у просторі району. Колесо тут є найбільш використаним матеріалом для проєктування простору. Як показало дослідження, так місцеві мешканці вирішують дві проблеми одразу. Вони роблять для себе комфортний двір і при цьому надають нові функції покришкам, не викидаючи їх у смітник.

На Іванівці знаходяться поселення людей, які повністю сформували свій побут вторинним використанням речей. Прямо з вул. Великої Панасівської можна потрапити на великий пустир з високою травою. 

У більшості випадків кочового дому безхатьків не зустрічається навіть натяку на стіни. При тому є багато випадків використання існуючих стін покинутих/зруйнованих будинків, чи просто бокових стін живих будівель. 

Майже щодня тут здійснюється обхід. Це ланцюгова перевірка серії смітників. Що шукає безхатько? Їжу, речі, техніку, які можно продати, одяг, вторсировину (пластик, скло, папір, метали), матеріали для «льожки». У них немає необхідності покупати щось нове, бо (за словами нашого інформатора) «смітники можуть дати все необхідне».

Скільки культури у побічній культурі?

Під час дослідження ми зустріли багато прикладів того, як жителі Іванівки намагаються продовжити строк життя речей. 

Але завжди виникає питання, чи є всі ці об’єкти та заходи культурною діяльністю? Чи мають вони смислове підґрунтя? Чи можна вважати ці випадки продукуванням культури, або навпаки — актом вандалізму? Напис на стіні свідчить, що «штраф за сміття 850 гривень», але кожен господар будинку в праві робити що завгодно у межах власного паркану. 

Шлях Іванівки від селища неподалік від Харкова до одного з індустріальних районів суттєво змінив її зовнішній вигляд та соціальні відносини.

Втім, можна сказати, що Іванівка так повністю і не перейшла від села до району міста, а залишилась на межі, прийняла гібридні форми, поєднуючи, на перший погляд, несумісне. Замкнутий річкою та залізничними шляхами, район сформував власний характер.

Здавалося, що в районі, сповненому залишками індустріального минулого та ексцентричними проявами приватного сектора, побічна культура мала б процвітати.  Проте на ділі ми бачимо, що навіть ці низові явища культури прийшли до певної уніфікації відносно інших районів міста й пострадянського простору в цілому.

Якщо винести за дужки варіативність форм і матеріалів, єдиним для Іванівки, ХТЗ чи іншого пострадянського міста залишається символічна роль побічної культури: ми подовжуємо життя старих речей, щоб упорядкувати хаос навколо нас. 

Клумба з покришки, цей простонародний винахід, — перш за все моральна категорія, засіб, щоб навести порядок у дворі, на вулиці, в районі. Й саме цей сенс є первинним по відношенню до того, як ми сьогодні трактуємо благоустрій в урбаністичних поняттях. Тому не треба поспішати перетворювати їх на попіл.

Дмитро Заєць, Анастасія Аніськіна, Олександр Подольскій, Елеонора Лущик, Пауліна Марченко, Георгій Максименко, Дар’я Горовенко, Кірил Бабій, Марія Гойбанюк, Мирослава Куделя, Наталія Гопало, Олександр Головашкін, Софія Гольц, Кирило Нечитайло


1 Більше про «ментальне життя» великого міста читайте у Ґеорґа Зіммеля за посиланням.

2 Цит. за Szydłowska Agata. Filantropi i apologeci. TypoPolo jako narzędzie dystynkcji społecznej „Kultura Współczesna” 4(97)/2017, Р. 13-25.

3 написи знайдені біля художнього училища.

4 Цит. за Джейн Джекобс, «Смерть и жизнь больших американских городов»


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png