Головна - Місто - Яким має бути Харків після перемоги? Та як кожен може впливати на майбутню долю міста?

Яким має бути Харків після перемоги? Та як кожен може впливати на майбутню долю міста?

4.07.2022

Час прочитання: 10 хв

Поки росіяни щодня гатять по Харкову та завдають нових руйнувань, «Люк» і dveryki продовжують досліджувати, як потрібно відновлювати Харків після перемоги.

У попередньому матеріалі ми питали думку архітекторів та активістів про те, яким вони бачать Харків мрії. Виявилося, що місто можна таким не лише уявити, а й зробити.

Тож цього разу ми спитали, що саме потрібно, щоб перетворити Харків на місто мрії і як кожен харків’янин та кожна харків’янка може впливати на його майбутнє.

Дмитро Кутовий — агенція стратегічного розвитку

Бізнесмен, культурний діяч, засновник та голова наглядової ради БФ «Харківський Театральний Центр», ініціатор та координатор Kharkiv ZA JAZZ fest та проєктів Молодіжного Музичного Хабу

«Як на мене, Харків — досить комфортне місто. Я не можу сказати, що він ідеальний. Але Харків — дуже еклектичне місто, в якому зосереджені дуже різні сенси, часом навіть протилежні. На мою думку, це і робить Харків живим.

До речі, коли ми кажемо про Харків, часто забуваємо про те, що в принципі вся Слобожанщина має більш-менш однакову історію. Історію оцього, як каже мій друг Макс Розенфельд, життя на фронтирі, тобто на передовій. Це стосується не тільки міста, а й всього регіону.

Оскільки для мене це місто широкого діалогу, ідей, іноді контраверсійних, великої кількості різних спільнот, то мені здається, що Харкову весь цей час не вистачає саме такого дієвого механізму напрацювання рішень щодо стратегії розвитку. Було дуже багато намагань створити такі платформи, але, на жаль, вони весь час залишалися досить закритими і не мали реальних повноважень. Стратегії, які написані для багатьох міст і громад, вихолощені, за ними не стоять конкретні засоби досягнення, навіть ціль і мета визначені не дуже конкретно. Для Харкова це стало ще актуальніше з початку війни у 2014 році, бо Харків змінив свою парадигму розвитку: з міста обласного значення він став регіональним містом. Ми зараз фактично єдиний великий центр на сході України. І наразі ми не маємо відповідей на цей виклик.

Зараз у Харкова є шанс, щоб з’явилася історія, яка вже багато років втілюється у США чи Європі. Для мене це, умовно кажучи, агенція стратегічного розвитку та підтримки. Будь-як можна це назвати. У кожного може бути свій власний погляд на розвиток, але фактичний розвиток є продуктом суспільного консенсусу або принаймні не протидії тим чи іншим діям влади.

У нас є можливість створення такого суб’єкту напрацювання рішень та надання рекомендацій міській або обласній раді, або громадам, які мають далі вирішувати долю цих ідей і цих планів, які виникають у суспільстві. На жаль, коли стратегію укладають окремі спільноти, вони зазвичай дивляться досить вузько, не мають такого загального бачення щодо розвитку інших напрямків, не прямо пов’язаних з їхньою діяльністю. Або є групи активних громадян, які мають позицію, але не мають фактично ніяких повноважень до її прийняття. Тому рішення приймаються, скажімо м’яко, волюнтаристским шляхом.

Так, демократія — це коли ми самі обрали раду, але рівень компетенції у громадах зараз набагато вищий, ніж представлений у радах. Такий посередник або медіатор, інтелектуальний, досвідчений, з відповідним рівнем експертизи, який дозволить представляти весь потенціал — це може бути така інституція, як агенція регіонального або стратегічного розвитку.

Дуже багато людей бояться реваншизму в тому сенсі, що ми повернемося і все буде як раніше: волюнтаристське прийняття рішень, відсутність реальних дієвих механізмів обговорення, профанація тих механізмів, які існують тощо. Ми маємо вийти на новий рівень співробітництва громад, новий рівень взаємодії у громадах і нам просто необхідний такий експертний посередник, який збирає, опрацьовує їх, визначає мету, цілі, завдання, шляхи вирішення цих завдань і напрацьовує стратегічні ідеї, які реалізуються відповідними інституціями у різних галузях.

Це не нові рішення, є ціла наука, яка має назву Marketing of places, тобто маркетинг місць. Це такий напрямок, коли ми маємо визначитись хто ми, навіщо ми і як ми будемо досягати відповідей на ці питання. А вже з них народжуються конкретні речі, так як нові мастерплани, тобто плани розвитку з точки зору архітектури, транспорту, зеленої інфраструктури, з точки зору визначення пріоритетів в економіці, в культурі, в екологічній сфері.

Всі ці рішення допомагають не ситуативно привести до ладу сквери, вирішити, підтримати чи не підтримувати культурний або архітектурний проєкт. А розуміти і втілювати розуміння, в якому місті, в якій громаді ми будемо жити за п’ять, десять років».

Володимир Пономаренко — аналіз і культура сьогодення

Архітектор, засновник бюро Ponomarenko Bureau

«Щоб зрозуміти, що саме нам потрібно робити і втілювати в Харкові після перемоги, ми маємо провести якісний аналіз, дослідження, в якому стані буде місто після закінчення бойових дій. Й тільки після цього відкривати міжнародні тендери. Лише через такий шлях ми будемо мати гарну тканину міста.

Ще, на мою думку, важливо не гратись в історизм і не робити фейки: якщо вціліло — то реставрувати, якщо ні — то робити щось нове, що віддзеркалює культуру сьогодення».

Іванна Скиба-Якубова — діалог і безпека

Менеджерка культурних проєктів, співзасновниця агенції «Bagels & Letters», активістка, волонтерка

«Зараз ми не знаємо ані того, в якому стані місто залишиться до кінця війни (чи спрацює оптимістичний сценарій, в якому основні руйнації залишаться в північній частині міста, а чи відбудеться масований обстріл інших районів), ані того, я перепрошую, хто з нас усіх доживе до кінця війни.

Головною проблемою, як завжди, може стати відсутність комунікації, прийняття рішень “в одно ліцо”. Щоб Харків ставав кращим, важливо, щоб після війни зміни відбувалися в діалозі з громадськістю. Це не означає, що кожна відбудова чи кожне нове перейменування має проходити через громадське опитування — для цього існують експерти, яким ми вже делегували свої голоси. Архітектори, урбаністи, фахівці топонімічної комісії — включно з експертами Інституту національної пам’яті тощо. Важливо, щоб це були справді фахівці, а не просто підконтрольні [владі] люди.

Також немає жодних гарантій, що ця війна — остання для нашого покоління. Тому місто має відбудовуватися з урахуванням різних рівнів безпеки: продуктова безпека (маршрути постачання, убезпечені склади тощо); дороги, здатні пристосовуватися до різних викликів воєнного часу; бомбосховища. Є перевірений роками ізраїльський досвід, в якому кожна нова будівля повинна мати укріплене сховище, є технології для втілення цього, вони відпрацьовані, їх не потрібно вигадувати.

На нас попереду чекає перейменування ще як мінімум 259 топонімічних об’єктів. Хотілося б тут більш тонкого підходу, ніж того, що міськрада застосувала. Дуже круто, що ми нарешті позбулися Московського й Білгородського проспектів, але камон, можна мені проспект Березолю, або 92-ї бригади, або Холодноярівців, умовно кажучи. Щось, що маркувало б нашу нову ідентичність, яка зараз докристалізовується, залишало б у пам’яті конкретних людей, яким ми вдячні за нашу безпеку — а не узагальнених “героїв Харкова” (і взагалі, можна, будь ласка, якось вже уникати цього контраверсійного слова, “герої”?)

Лесь Курбас, Микола Хвильовий — ми маємо манюні вулички їхнього імені десь на околицях, Шевельова — в приватному секторі. А хотілося б бачити їх на місці Пушкінської, скажімо, в середмісті».

Ігор Шрамко — виконання положень законодавства

Юрист-консул Харківської асоціації незрячих юристів

«Ще у 2009 році Україна ратифікувала конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю. До цього проводили моніторинг законодавства, наскільки воно відповідає вимогам конвенції, що треба буде замінити. Виявилося, що в нашому законодавстві гарантується більше, ніж вимагає конвенція. Але справа ж у тому, що воно не працює. Треба почати хоча б виконувати те, що прописано.

Наприклад, є транспортна проблема. Харків — мабуть, чи не єдиний обласний центр, в якому немає зовнішніх сповіщувачів на транспорті. Коли під’їжджає тролейбус або автобус, гучномовець, який виведений назовні, говорить номер транспорту і його напрямок. І крім того, коли двері відкриті, біля перших дверей має працювати маячок, який подає звуковий сигнал, щоб людина могла зорієнтуватися, де знаходяться двері. Я не скажу, чи на 100 відсотків в усіх обласних центрах дотримується ця вимога, але у багатьох хоча б по декілька одиниць такого транспорту є, у Харкові немає жодної. Хоча у законодавстві вимога про зовнішні сповіщувачі прописана мабуть з 2012 року, скільки з того часу транспорту Харків закупив, і вона досі не реалізована.

Ще одна проблема — це те, що на маршрутах, зокрема приватних перевізників, не було встановлено GPS-трекерів. Є адаптовані програми, щоб відслідковувати маршрут, і з тролейбусами та автобусами ситуація трохи простіша, трекери стоять і по програмі видно, через скільки прибуває той чи інший транспорт. А стосовно ж маршруток, людина з порушенням зору навряд зрозуміє, що саме під’їхало на зупинку.

Третя проблема, яка теж є наслідком невиконання вимог законодавства, те, що майже ніде у транспорті не оголошують зупинки, за виключенням деяких нових тролейбусів. Є проблеми і у метрополітені: там немає маячків, які допомагають знайти вхід, точніше їх зовсім мало. Їх було 10 штук, які наша організація під моїм керівництвом встановлювала ще у 2010 році. Зараз якщо один-два працює — і то добре. З тих пір метрополітен нічого не зробив для збільшення їхньої кількості, кажуть, немає коштів. Хоча в Києві всі входи давно вже обладнані звуковими маячками.

Є також складнощі з доступністю інформації і одна з проблем постала безпосередньо перед війною. Це питання доступності мапи укриттів. Є сайт, де все зображено у графічному вигляді, проте необхідно, щоб це було у текстовому варіанті, щоб люди, які користуються скрін-рідерами — програмами синтезу мовлення на гаджетах — могли прочитати. Зараз же це фактично несе загрозу життю людей.

Загалом, нам потрібно лише робити те, що вже і так є. Є вимоги про оповіщувачі в новому або реконструйованому транспорті? Так виконуйте їх. Є вимога, щоб водій оголошував зупинки? Так робіть це! Не треба нічого видумувати, можна виконувати те, що вже прописано у законі».

Дмитро Булах — активність і небайдужість

Голова Харківського антикорупційного центру, депутат міськради, учасник Харківської топонімічної групи

«На мій погляд, ніхто не буде сперечатися з тим, що не тільки Харків, а й інші міста України, потребують розумної деколонізаційної політики. Але в тому й питання, що вона повинна бути розумна, виважена, щоб зараз в часи війни і зрозумілої ненависті до ворога і окупанта ми разом із водою не вихлюпнули дитину. І гайп на цій темі служить поганим помічником, щоб приймати виважені й розумні, обґрунтовані рішення.

Всі меседжі міської влади під час війни патерналістські. Ми за вас подбаємо, будемо привозити поїсти, будемо як батьки за дітьми за вами піклуватися, тільки нічого не робіть. Як це піклування відбувається — це вже інше питання.

Активність, небайдужість — це ключові фактори того, чи зможуть харків’яни впливати на долю міста. От навіть історії про демонтаж трамвайних рейок на Весніна, про перейменування, викликали певний інтерес зі сторони харків’ян. Багатьох це турбує, навіть не соціально активних. І я сподіваюся, що така увага буде не тільки під час війни і не тільки коли люди перебувають поза містом. Цього достатньо, щоб влада змінювалася.

Добровільно ніхто змінюватися не буде — це я вам точно кажу. Всі бажають залишити все, як було до того, багатьох це влаштовувало всередині муніципалітету, коли можна було розповідати будь-яку маячню і всі вірили в це. Або не вірили, а було просто нецікаво.

Щоб місто ставало кращим, люди мають бути небайдужими до нього».

Ольга Клейтман — нові центри і пішохідність

Архітекторка, дизайнерка, засновниця та керівниця архітектурного і дизайнерського бюро SBM Studio

«Якщо порівнювати з містами українськими, то Харків досить комфортний. Проте сенс прагнути до чогось кращого завжди є. Я взагалі вважаю, що не прикольно приїздити кудись на все готове, варто самому впливати і щось створювати у своєму житті.

Якщо порівнювати з якимись скандинавськими містами, то Харків не можна назвати комфортним. Тому що тут домінують автівки над пішоходними зв’язками. Ми повинні розвести автомобільний потік. Треба проаналізувати, де більше всього у нас є потоки і зробити так, щоб їх не було там, де без них можна обійтися.

На мою думку, щоб робити Харків комфортнішим, є декілька кроків. По-перше, повинен бути генплан як документ, якого міська влада повинна дотримуватись. По-друге, все-таки в цьому генеральному плані має бути відображена концепція, що все для людини у місті, а не автівки. По-третє, я думаю, що треба перенести бізнес-центр на місце згорілого ринку Барабашово, щоб не було точкової забудови скляними офісними будівлями, щоб не захаращувати історичний центр і зберегти його.

Завдяки цьому півмільйона людей з тієї ж Салтівки зможуть не їхати у центр кожного дня і не витрачали 40 хвилин туди й назад, а могли спокійно працювати у себе на місці ринку Барабашово. Там можна створити багато робочих місць, і це вже працює, бо в цьому районі вже є приклади офісних будівель і там вже є метро. Я думаю, що класно було б перенести туди всю діяльність, без якої можна обійтися в історичному центрі.

А центр можна присвятити студентському розвитку, зробити місто-кампус, екологічне, пішохідне, класне місто. У нас є кампус ХПІ, є кампус на селищі Жуковського, в нас є університетське містечко. Якщо все це об’єднувати пішохідними і велошляхами, я думаю, що оце і буде перспектива для розвитку міста».

Олег Дроздов — сучасне місто

Архітектор, засновник бюро Drozdov&Partners, співзасновник Харківської школи архітектури

«Після війни треба орієнтуватися на сучасне місто, а воно людиноцентричне. Потрібно трансформувати весь цей страшний “совок”, якого у Харкові дуже велика кількість.

Через “совок” Харків некомпактне місто, погано зв’язане. Сучасне ж місто гомогенне — в тому сенсі, що від окраїн до центру та сама якість життя. Це місто, в якому немає ніяких гетто, а все рівне. В якому дуже багато зелених просторів, в яких є місце для спорту, щастя, для дітей, кисню, тваринок, птахів. Де є велика кількість різних робочих місць. Де можна знайти свою пару. Де є освіта — крута, а не будь-яка. Де є медичні заклади високого рівня і вони достатньо доступні. Місто, яке пов’язане з глобальним світом, в якому велика кількість хороших архітекторів, що роблять цей простір для життя цікавим і зручним. Де є місце для мрії і спільна мрія для всіх.

Також муніципалітет має збирати кращих архітекторів з усієї України і з усього світу, робити так, щоб їм було і корисно, і радісно працювати. Як на мене, дуже мало хороших архітекторів, але вони є. Їх, а також студентів, викладачів, які могли б бути частиною цього процесу перетворення, може акумулювати і освіта, те, чим ХША займається також. Йдеться про формування якоїсь великої спільноти, яка один одного розуміє.

Зараз у більшості є якась віра в країну. І може є віра харків’ян у мера. І цю довіру треба розвивати».

Олена Рофе-Бекетова — культурна спадщина

Громадська діячка, волонтерка, директорка благодійного фонду «Харків з тобою»

«Те, що нам потрібні сучасні житлові будинки для мешкання, — це само собою. Ми тепер розуміємо, що вони мають бути комфортні, що треба окремо звертати увагу на те, як будівля забезпечує безпеку мешканцям. Можливо, це чи не найперше, що має бути в сучасних харківських будівлях.

Але також важливо, на мій погляд, розуміти, якою є наша культурна спадщина. Це не лише витвори мистецтва найвищої якості чи щось прекрасне. Мова йде про збереження культурного шару, спадщини, яка розповідає нам про час, про технології, про манеру спілкуватися, про вміння людей.

Чому я зараз на це звертаю увагу? Якось навесні ми зі знайомими розмовляли про будинки. Розмова торкнулася Салтівки і я сказала, що ми маємо зберегти пам’ять про Салтівку. Мої співрозмовники відповіли: “Навіщо ця Салтівка, воно ж все однакове, там немає якоїсь архітектурної цікавинки. Краще, можливо, все знести і поставити нове і красиве”.

Проте Салтівка, ХТЗ, Нові Будинки, район метро Індустріальної, Рогань — це безумовно історія, культурний шар. Кожен з цих районів є нашою культурною спадщиною. В кожному відбувалося і відбувається життя. І ми не можемо це викреслити через те, що там не досить красиві будинки. Вони є, в них жили чи живуть люди, в них складається своя культура, своя поведінка. Це все культурна спадщина. Ми не можемо, більше того не маємо її забувати, якщо хочемо розвивати місто».

Софія Панасюк, візуал — Катерина Дрозд

Інші матеріали з серії «Яким має бути Харків після перемоги?»

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.