Походження харківського говору

Харківський діалект має чітке історичне підґрунтя, зафіксоване в офіційних джерелах. Один із ключових — перепис населення Російської імперії 1897 року, укладений російською адміністрацією.

У переписі зазначається, що на початку ХХ століття близько 80% населення Харківщини спілкувалося українською мовою. Це важливий аргумент, який руйнує міф про «споконвічно російськомовний» регіон.

У XVII столітті формується слобожанський діалект. Тоді на ці землі переселялися люди з Поділля, Чернігівщини, Полтавщини та інших українських територій. Паралельно відбувалося заселення з Московського царства. Активні контакти з татарами, болгарами, греками, євреями та ромами залишили свій слід у місцевій лексиці, однак базою залишався саме український діалект.Це добре видно у мовознавчих джерелах: у словнику дитячого мовлення Центральної Слобожанщини та «Матеріалах до діалектного словника Центральної Слобожанщини», які видав Анатолій Сагаровський. Вони фіксують українську граматику, фонетику і лексику як основу місцевого мовлення.

Етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський писав, що харківський діалект української мови існував щонайменше 150 років тому. 

Він відносив його до червоноруського діалекту, поширеного на Галичині, і відзначав особливості харківської говірки, які з’явилися через переселення українців із Західної України до Слобожанщини. Діалект вживали не лише на Харківщині, а й у сусідніх регіонах та на території Війська Донського.

Окреме місце в історії харківської мови займає так звана скрипниківка, або харківський правопис. Саме в Харкові вибудували компроміс між великоукраїнським і галицьким варіантами письма: питомі українські слова вирішили писати відповідно до вимови центрально- та східноукраїнських говорів, а запозичені — за галицькою традицією.

Фонетичні особливості харківської говірки

Мовлення Харківщини належить до південно‑східного наріччя української мови — це група говорів, які загалом близькі до літературної мови, але мають свої місцеві риси. 

Харківська говірка відрізняється чіткою вимовою приголосних, рівним звучанням голосних і трохи швидшим за середній темп мовленням. Наголос і ритм слів також мають свої особливості, що робить місцеву вимову впізнаваною.

Мовознавці зазначають, що у східнослобожанських говірках часто проявляється пом’якшення приголосних, наприклад, м’яке звучання звука «рь», який у більшості інших говорів твердий. Через це навіть назва міста «Харків» у місцевому мовленні може звучати як «Харьків». Подібно вимовляються й деякі слова, наприклад, «лікарь», «теперь», «букварь». Для деяких дієслів властиві усічені форми, наприклад, «возе», «носе», «ходе». Іноді [д] змінюють на [дж] або [ж], як у словах «вожу», «хожу». Також звуки «дз» і «дж» майже не вимовляють, тому «джміль» часто звучатиме як «жміль».

В окремих східнослобожанських говірках поширене так зване «укання», коли звук [о] змінюється на [у] або [оу], особливо перед наголошеними складами, як у словах «субі», «пужар», «хумут». Ця особливість зустрічається й у західних регіонах, хоча там проявляється рідше. 

Існує й протилежне явище — вторинне «окання», коли [у] змінюється на [уо] або [о], як у словах «одова» («удова») або «корінь» («курінь»).У деяких говірках, особливо в північно-слобожанських, іноді зустрічається явище, яке називають «аканням». Це означає, що звук [о] вимовляється як [а], наприклад у словах «работа» або «галава».

Наголос у слобожанському говорі динамічний, тобто він може зміщуватися в різних словах. У деяких говірках наголос відрізняється від літературного, наприклад «жайворóнок», «щáвель», «за ньогó».

---

Читайте також:

• Як Христина Алчевська зробила освіту доступною для жінок. «Харків, де твоє обличчя?»
• Гнічені сливи, село на шости річках та «гарі-потерщіна»: хто і як виробляє унікальний продукт з Козіївки
• Локальна історія у музиці. Як проєкт «ВЦІЛІЛО» досліджує кобзарський спадок Краснокутщини

---

Слова та вирази, які можна почути лише у Харкові

Локальні риси харківського діалекту найвиразніше проявляються у побутовій лексиці. Більшість таких слів не створені штучно: вони або прийшли з професійного, студентського чи ремісничого середовища, або закріпилися через масове вживання у побуті. Показовим прикладом є слово «тремпель», яке, за однією з версій, виникло від прізвища власника фабрики вішалок.

Предмет став масовим, а разом із ним закріпилася й назва. Схожим шляхом поширювалися й інші побутові слова: «баклажка» для великої пластикової пляшки чи «кульок» для пакета.

Частина лексики має соціальне походження. Слова на кшталт «ракли» або «сявка» прийшли з міського та напівкримінального жаргону, але з часом почали вживатися ширше — уже без прямої прив’язки до первинного контексту. 

Інші слова змінили своє значення: «вилазка» означає коротку неформальну поїздку, «змєйка» — застібку-блискавку через візуальну схожість, а «ампулка» — ручку, за назвою її окремої деталі.У харківському мовленні є свої характерні фрази та вирази. Наприклад, «шось там» замість «щось», «ходімо на базарчик» замість «підемо на ринок» або «ну і гониш» — тобто «не перебільшуй» або «не вигадуй». Дуже відома фраза — «Тю, ля, а шо?», якою висловлюють здивування або легке обурення.

Часто можна почути й звертання на кшталт «братику» або «сестричко», навіть серед дорослих.

Як зросійщення вплинуло на харківський діалект

Харківська говірка зазнала помітного впливу російської мови, особливо в лексиці, фонетиці та стилі спілкування. Частина слів — прямі запозичення або кальки з російської: наприклад, «марка» для громадського транспорту, «базарчик» замість «ринок». Фонетика деяких слів також змінилася під впливом російської, а стилістика та побутові вирази іноді повторюють російські моделі.

Активне поширення російської мови в Харкові почалося з XIX століття. Після 1835 року місто стало губернським і купецьким центром Російської імперії — російська мова стала мовою всіх офіційних установ. Закони, укази і циркуляри забороняли українську в школах, друкуванні, театрі, церкві. Відомі приклади: Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876), заборони в офіційних установах та перекладах книжок.У 1930-х відбулася хвиля репресій проти українських кобзарів, а Харківський процес над діячами науки та культури («Процес спілки визволення України») став прикладом фабрикації справ проти української інтелігенції.

Попри це, українська культура виживала завдяки зусиллям окремих людей. У Харкові працювало Товариство грамотності, яке поширювало освіту українською, ставило вистави та видавало книги. Педагогиня Христина Алчевська та її чоловік Олексій докладали зусиль для популяризації української мови, хоча не всі діячі тоді підтримували ці ініціативи (наприклад, Борис Грінченко відмовився святкувати ювілей Алчевської, вважаючи її діяльність русифікаторською).

Ці процеси були типовими для імперської політики: контроль над мовою означав контроль над ідентичністю. Саме на цьому тлі й сформувався той складний, багатошаровий мовний простір, який сьогодні називають харківським діалектом.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Юлія Захарченко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко