Як корейська громада з’явилася в Харкові

— Пані Ольго, ми записували подкаст з Арвідом Кімом, і він сміявся, що у нього регулярно запитують, коли він приїхав з Кореї, хоча він народився і виріс в Україні. А як ваша родина опинилася в Харкові?

Я народилась і виросла в Харкові, але я етнічна кореянка. Мій батько Віктор (його корейське ім’я — Шін Кансу) приїхав з Кореї, а мати Лілія — теж кореянка — виросла в Беслані (Північна Осетія).

Корейці проживали на території Японії, на острові Сахалін, який після Другої світової війни окупував Радянський Союз. Всіх корейців звідти депортували в Узбекистан і заборонили їм переїжджати в інші республіки. 

Тільки після смерті Сталіна їм дозволили пересуватися по всій країні. Частина лишилась в Узбекистані, частина переїхала. Мій дідусь по маминій лінії виїхав до Північної Осетії. У нього було шість дітей, і після школи вони всі продовжили освіту в Дніпрі. Пізніше мої батьки переїхали в Харків і відкрили тут бізнес. Вони запросили на роботу всіх родичів моєї мами. Їх родина стала основою корейського руху не тільки Харкова, а й всієї України.

Корейське товариство Харкова з’явилося в 1990 році за активної участі мого батька, і довгий час його очолювала моя тітка Людмила Кім. Асоціація корейців України була також створена в Харкові; мій тато очолював її перший термін, потім президентами організації були корейці з Києва.

— Чи зберігала ваша родина корейські традиції?

Корейські сім’ї зазвичай дуже традиційні (патріархальні). Я б сказала, що моя родина була більш демократичною. У нас збереглася безумовна повага до предків. Традиційно в корейській мові є ввічливе звернення до старших на «ви», тож ми з братом звертаємося так до батьків, мої діти звертаються на «ви» до мене. Якось це вийшло само по собі. 

За радянських часів деякі свята трансформувалися. Проте як тільки Україна отримала незалежність, з’явилася можливість відвідувати Корею, дізнаватися про культуру і звичаї. Думаю, поступово ми відновимо всі традиції.

У Харкові дуже мало корейців. Там, де вони живуть кланами, більше корейської культури, і інколи такі родини більш традиційні, ніж навіть у самій Кореї. Можливо, зараз щось змінюється.

— Серед етнічних корейців дуже багато християн. Чому так сталося?

Думаю, це не випадково. Коли Україна отримала незалежність, всі шукали якусь духовну основу. 

Мої батьки спочатку були православними. Пізніше вони стали протестантами внаслідок місіонерської місії із США: в кожне велике місто України приїжджали місіонери, етнічні корейці. Вони відкривали церкви різних протестантських напрямків.

У Харків приїхав пастор Юн, і мій батько побудував другий поверх в Корейському центрі для церкви. Спочатку він перекладав пастора Юна, пізніше завершив семінарію та сам став пастором. 

В самій Кореї є католики, протестанти та буддисти. Протестантів, здається, більше. 

Проєкт корейського кварталу в Харкові

— Навіть серед людей, які цікавляться цією темою, мало хто знає про проєкт корейського кварталу в Харкові. Як ваш батько, Віктор Сін, уявляв його? 

Звісно, він не міг створити його як такі ж квартали в США — потрібно було більше корейців. Але він створив Корейський центр. Спочатку це було більше як бізнес — в будівлі знаходилися ресторан, пивний бар, СТО, перукарня, навіть виробництво, здається, меблів. Весь персонал — тільки етнічні корейці.

Пізніше в батька з’явилося бажання зробити щось для діаспори, тож він надав приміщення для Корейської асоціації. Саме там відбувся перший Всеукраїнський фестиваль корейської культури. 

Посольство побачило активність корейської громади і почало підтримувати. Зокрема, за рахунок Кореї в наш ліцей приїжджали волонтери KOICA (Korea International Cooperation Agency), це аналог «Корпусу миру». Їх проживання і всі витрати покривало посольство.

На жаль, підприємство батьків не пережило кризу 90-х, а ми з братом чомусь не бачили сенсу продовжувати це.

— Втім, корейська школа залишилась?

Так. Була ідея приватної школи, але такий проєкт був би надто дорогим. Моя мати була на той час депутатом Харківської міської ради. Вона за поданням Харківського товариства корейської культури ініціювала створення школи з поглибленням вивчення корейської мови. 

Тривалий час до Харкова приїжджали вчитися діти етнічних корейців з різних областей (Херсонської, Одеської, Дніпровської, Запорізької тощо). Пізніше в закладі навчалися діти інших етнічних груп. Тоді якраз з’явився феномен «халлю» (дослівно — корейська хвиля), коли культура Кореї через дорами та K-pop стала відомою, і багато людей хотіли дізнатися про неї більше.

Попередня директорка Людмила Антонівна створила такі умови, що діти хочуть навчатися тут. Я намагаюсь продовжувати принципи дитиноцентризму і заохочувати дітей до вивчення мов і всіх предметів. 

— В цю школу можна перевестися зі звичайної?

Так, можна. Це звичайний комунальний заклад, просто з поглибленим вивченням корейської мови. 

— …і участю в міжнародних стажуваннях?

Так, один з наших партнерів — корейський освітній центр при посольстві Кореї. Всі освітні програми вони надсилають нам.

Раніше було багато програм, подорожей, таборів саме для етнічних корейців. Але зараз все більше програм для українців. Неважливо, до якого етносу ти належиш, важливо, щоб ти цікавився Кореєю і вчив мову. Вже три наші учениці протягом останніх двох років відвідали Корею. 

— А як побудовано вивчення корейської мови?

Ми вивчаємо мову поступово. Звісно, ми розуміємо, тут ситуація не так як з англійською чи німецькою, коли батьки можуть допомогти дітям з домашніми завданнями. Але корейська мова досить легка: це не китайська, не ієрогліфи, це літери. Якщо дитина навчається уважно, все буде гаразд. Зараз ми співпрацюємо з Одеським педагогічним університетом імені Драгоманова та Дніпровським митним університетом, вони дають гарних викладачів. Також беремо вчителів, які тривалий час навчалися в Кореї. 

Наразі освітні програми з корейської мови існують в Дніпрі, Одесі, Києві та Львові, отже дитина може здобути вищу освіту в цьому напрямку.

---

Читайте також:

• Арвід Кім: переїзд з Донеччини, власна кавʼярня та корейська кухня в Харкові (відеоподкаст)
• Місто для дітей. Освіта в Україні — Івано-Франківськ та харківська метрошкола
• Освітній простір для дітей «Школа миру» набирає команду в Харкові

---

Україна та Корея: схожість шляхів

— Нещодавно в метрошколі ваш ліцей та благодійні фонди провели фестиваль корейської культури. Розкажіть про нього.

Наш фестиваль був присвячений початку нового року за місячним календарем, Соллалю. Ми хотіли популяризувати корейську культуру, але не просто показати тематичні виступи, а й запросити дітей на майстер-класи, щоб вони зробили щось своїми руками.

У нас була «майстерка» з корейської каліграфії, розпис віял, а також гра так-джі, яку багато хто знає з «Гри в кальмара». Ми провели ярмарок, продавали смаколики і тематичні сувеніри. Зібрані кошти підуть на покращення стану нашої школи.

На захід ми також запросили наших партнерів — БФ «Трохи вогню» та Ротарі-клуб «Фенікс». 

— Чому для вас важливо популяризувати корейську культуру в Харкові?

Перш за все, тому що я етнічна кореянка і директор відповідної школи. 

По-друге, для українців дуже важливо вміти приймати культури інших країн, бути толерантними. Корейська історія дуже схожа на історію України, бо Корея була довгий час окупована Японією. Японія поводилася так само, як зараз Росія по відношенню до України. 

Корейці вистояли, хоча й після довготривалої боротьби. Я думаю, Україна може звернути увагу на корейську модель. Після війни Республіка Корея стала однією з найпросунутіших у світі і розвивається за деякими параметрами навіть швидше за Японію. Цей феномен отримав назву «азійський тигр».

— Як, на вашу думку, повномасштабна війна вплинула на місто, на корейську спільноту?

Харків зараз перебуває у стані постійної напруги. Водночас я хочу відзначити важливу зміну: харків’яни, хоча й не всі, стали значно сильніше усвідомлювати свою українську ідентичність. 

Ці процеси відбуваються і в різних національних спільнотах міста та країни. Зокрема, у корейській спільноті України я почала помічати появу більш виразних лідерів нашого руху. Один із них — Петро Пако з Дніпра, який представляє організацію «Асадаль». Він активно підтримує різні корейські громадські організації в Україні і, на мою думку, може стати одним із лідерів корейської спільноти.

— Харків дійсно знаходиться в умовах великого тиску, і багато містян скаржаться на вигорання. Як ви боретеся із власною втомою?

Зал, вітаміни, спілкування з колегами — ось що мене тримає. Ми запрошували IRC, американську організацію для психологічної допомоги, і вони дуже підтримали нас. Зараз ми часто запрошуємо Станцію юних туристів, беремо участь у різних майстер-класах, наприклад, робимо мотанки, проводимо час разом. І, звісно, надихають подорожі.

— Яким ви бачите майбутнє Харкова і вашу роль в ньому?

Я сподіваюсь, що Харків збереже свій статус центру освіти та науки. Я бачу його як сильне і велике місто, яке люблять містяни. 

Що стосується моєї ролі, то це розвиток школи та впровадження інновацій в освіті.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героїнею матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко