Як «Літературний ярмарок» збирав твори друзів та ворогів наприкінці 1920-х років. «Харків, де твоє обличчя?»

Альманах як новий шлях самовираження

Перший примірник «Літературного ярмарку» вийшов у грудні 1928 року. Того року, але у січні, відбувся розпуск ВАПЛІТЕ — Вільної академії пролетарської літератури, чиїм ідейним натхненником був письменник Микола Хвильовий. Об’єднання перестало існувати через тиск «згори»: увага до здобутків європейської культури, критика російського шовінізму та низка мистецьких вольностей не були до вподоби партії. Та й відоме гасло, яке приписують Хвильовому, — «Геть від Москви!» — також не додавало симпатій із боку влади. Потрібно було шукати нові шляхи творчого самовираження. Таким шляхом для колишніх ваплітян стало заснування «Літературного ярмарку».

«Письменники були в такій невизначеності, — розповідає наукова співробітниця ЛітМузею Марина Куценко. — Що їм далі робити? Нову організацію засновувати — так на неї знову нападуть. Розходитися по інших організаціях — знову ж таки, наскільки це було доречно? Ось вони вирішили: “А давайте ми їх всіх обдуримо і створимо такий собі позагруповий альманах? Це не буде організація, до якої можна придратися. Але цей альманах ми робитимемо тією самою командою”. Власне, із такої сумної події [як розпуск та закінчення діяльності ВАПЛІТЕ, — «Люк»] вийшла ідея “Літературного ярмарку”». 

Назва «Літературний ярмарок» теж виникла неспроста. За спогадами письменника та критика Юрія Смолича, саме так тоді називали відрізок Сумської вулиці, який простягався від театру «Березіль» до Державного видавництва України. А по сьогоднішнім міркам — від театру Шевченка до Оперного театру відповідно.

На цьому проміжку літературне життя просто вирувало. Тут знаходилося безліч редакцій, де працювали письменники, а також кав’ярні, більярдні та пивні, де вони проводили своє дозвілля. За словами Марини Куценко, така народна топоніміка могла дати назву журналу.

«На жаль, саме приміщення, де була редакція “Літературного ярмарку”, не збереглося. Але знаходилося воно десь у районі нинішнього Оперного театру, — каже Марина. — Там була невеличка кімнатка, у якій був столик для секретаря Івана Сенченка. По суті, він був єдиним постійним працівником, який відповідав за всі номери. Попри те, що там змінювалися редактори, саме він домовлявся, хто і що редагуватиме, а також хто може публікуватися. 

За спогадами Юрія Смолича, в редакції завжди було повно людей. Тому на стілець для відвідувачів ніхто не сідав. Людей було багато і ніхто не хотів ділити той стілець». 

Шпалери редакції були таким собі полотном для творчого самовираження. Наприклад, Іван Сенченко робив нотаки біля свого робочого місця. Письменники, які туди заходили в гості, теж прагнули щось написати на тих шпалерах: цитати з творів чи якісь власні думки. Художник Анатоль Петрицький прикрасив їх своїми малюнками. Та й просто автографів теж вистачало. Ці шпалери могли би стати дуже цінним експонатом у ЛітМузеї, зазначає Марина Куценко.

З тих часів багато що змінилося. Хоча деякі будівлі збереглися і дотепер. Замість «Березоля» тепер є театр Шевченка, а там, де було Державне видавництво, стоїть оперний театр. Збереглася будівля колишньої редакції на вулиці Сумській, 11/13. У ті часи там випускалися видання «Вісті» та «Селянська правда», а також працювало радіотелеграфне агентство України РАТАУ. 

«П’янкий час літературного козакування»

Юрій Смолич назвав період «Літературного ярмарку» дуже поетично — «п’янкий час літературного козакування».

«У фразі Смолича закладена якась така бравада, щось веселе, іронічне, жартівливе, грайливе та безбашенне, — відзначає Марина Куценко. — Це характеристика, я думаю, не лише цього періоду, а взагалі 20-х років. Це час пошуків, експериментів, час народження нового мистецтва. Час співіснування різних напрямків, стилів, думок і поглядів на літературу. Вони не завжди співіснували мирно. Але співіснували. І кожен був по-своєму цікавим».

Журнал був цікавим як зовнішнім, так і внутрішнім наповненням. Характерні суперобкладинки малював художник Анатоль Петрицький. У журналі писали, що він  «одяг наш “Літературний ярмарок” у сорочку й оздоблює його береги з книги в книги прекрасними малюнками». Обкладинку прикрашали зображення ярмаркової каруселі з типовими кониками та візочками — щоразу у нових варіаціях, хоча автори бували різні.

Анатоль Петрицький, Іван Падалка та інші відомі художники, а часом навіть самі письменники, залишали химерні малюнки на берегах, які нагадували замальовки, нашвидкоруч накреслені в якомусь конспекті. За словами Марини Куценко, такі розкидані по всьому журналу малюночки й нотатки створювали особливу атмосферу «Літературного ярмарку».

Внутрішній зміст був не менш жвавим. Здебільшого публікувалися художні тексти. Тогочасний читач міг оцінити такі твори, як: «Іван Іванович» та «Ревізор» Хвильового, роман «Чорне озеро» Ґжицького, уривки з поеми «Мазепа» Сосюри, «Подорож ученого доктора Леонардо…» Йогансена і не тільки. Були вперше опубліковані п’єси «Мина Мазайло» та «Народний Малахій» Куліша. Також журнал відзначився своїм гумором, жартівливими випадами, а часом — і відвертим блазнюванням. 

«Оскільки журнал був позагруповим, літератори вирішили, що кожен випуск робитиме окремий редактор, який міг належати до будь-якої організації. Зокрема, він писав пролог та епілог, а також інтермедії. Здебільшого, то були якісь жартівливі роздуми. Все це дуже пожвавлювало та звеселяло журнал, — розповідає Марина Куценко. — Особливо цікаво робив свій номер Майк Йогансен. Причому не від свого імені, а від імені вигаданого персонажа. Він майже кожен опублікований твір аналізував у дуже жартівливій формі. Так, нібито давав на нього свій відгук, рецензію. Але там був суцільний гумор». 

Яскраві прологи та інтермедії були в Миколи Хвильового та Леоніда Чернова. Цікаві тексти писав і Остап Вишня, і майстер містифікації Кость Буревій, який друкувався під псевдонімом Едвард Стріха. У журналі можна було прочитати листування між письменниками, а також їхні враження від власних поїздок. 

Особливо цікавим був диспут про Зелену Кобилу — пародію на Літературну дискусію 1925-1928 років. Тоді з легкої руки Миколи Хвильового літератори поринули в обговорення шляхів розвитку української літератури, а також місця автора в цьому буремному світі. 

«Від імені різних письменників публікувалися пояснення щодо того, хто така ця загадкова Зелена Кобила. Це була пародія не тільки на Літературну дискусію, а й на самих письменників — як товаришів, так і недругів, — каже Марина Куценко. — Із курйозів, мабуть, найвеселіша ця історія: після того, як у “Літературному ярмарку” розкритикували Михайля Семенка, він із однодумцями опублікував у своєму журналі “Нова генерація” містифікацію. Нібито, знайшли труп Семенка, якого було вбито за допомогою якогось дуже тупого предмету — щось на зразок альманаху формату “Літературного ярмарку”».

Хоча журнал поєднував як бунтівних ваплітян, так і слухняних вуспівців, без гострої критики таки не обійшлося. Зокрема, об’єктом атаки став сонет «Лебеді» Михайла Драй-Хмари. По-перше, офіційні критики знайшли там чужі настрої та якусь контрреволюцію. По-друге, в образі прекрасних лебедів вони побачили поетів-неокласиків, яких автор протиставив закостенілому та приборканому середовищу. За словами Марини Куценко, «Літературний ярмарок» навіть був змушений помістити в іншому номері лист-роз’яснення автора, щоб «розвіяти непорозуміння», які виникли у зв’язку з його текстом.

---

Читайте також:

• Як харківський Будинок літератури (не) об’єднував українських письменників. «Харків, де твоє обличчя?»
• Як харківські літератори жили до Будинку «Слово», і до чого тут Холодногірська бібліотека. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Залучити всіх, кого можна

Звісно, що «Літературний ярмарок» не міг примирити геть різних письменників. Але такої мети і не було. Ідея альманаху полягала у тому, щоб представити твори учасників усіх більш-менш відомих організацій, яких тільки можна було залучити. За словами Марини Куценко, журнал із цією місією впорався. 

«Здебільшого там писали колишні ваплітяни, — розповідає Марина. — Але журнал зібрав під своєю обкладинкою учасників тих угрупувань, яких важко уявити в одній компанії з Хвильовим або Кулішем. Звісно, там були дружні до ВАПЛІТЕ організації. Наприклад, неокласики чи представники МАРСу [«Майстерні революційного слова»]. Але був і дехто із футуристів та авангардистів, які на той час з компанією Хвильового були “на ножах”. 

Навіть вдалося залучити декого із Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), яка, мабуть, взагалі була найбільш ворожою до всіх інших груп, і найбільш підтримуваною партією, адже вважалася найбільш політично правильною. Сергій Пилипенко і плужани з ваплітянами буквально недавно вели літературну дискусію. Тоді вони не церемонились, характеризуючи один одного. Але навіть когось із “Плугу” теж вдалося залучити».  

Звісно, робота журналу не обходилася без неприємних моментів та й просто банальних непорозумінь. Наприклад, коли твір якогось письменника друкували в «Літературному ярмарку», а в його організації це погано сприйняли, і йому доводилось виправдовуватися. Або, навпаки, коли ваплітянам довелося виправдовуватися, що їх твори надрукували в якомусь іншому виданні.

«Я не думаю, що це серйозно вплинуло на їхні стосунки, — зазначає Марина Куценко. — Мабуть, більший вплив мав таки Будинок Блакитного, де вони разом спілкувалися та відпочивали. 

Для журналу був великий плюс у тому, що він був позагруповим, а отже неупередженим. Неупередженим у ставленні до тих, хто не входив до ВАПЛІТЕ, наприклад. Але до журналу вже з самого початку ставилися дуже підозріло. Хоча би до того жартівливого тону, який він мав із першого номера. І критики, і сексоти — усі з недовірою його сприймали. Мовляв, Хвильовий та компанія одягають маску блазня. І от під цим блазнюванням вони можуть поширювати будь-які ідеї». 

Плюсом для іміджу журналу став той факт, що до нього вдалося залучити ВУСППівців. Так він виглядав більш солідно, адже там не боялись друкуватися такі «правильні» письменники. Хоча більшість письменників, які друкувалися в журналі, вже вважалися неблагонадійними. Здебільшого, підозри викликали якісь політичні моменти. Хоча критики завжди знаходили, до чого причепитися, зазначає Марина Куценко. 

Була й ще одна проблема — журнал погано розкуповувався. 

«Так, це може видаватися дивним, — каже Марина. — Але, напевно, люди були не готові приймати ось такий ігровий журнал. Можливо, вони теж до нього ставилися з такою ж підозрою, як і критики. Хоча був ще конкурент — “Універсальний журнал”. До його редколегії також входили колишні ваплітяни. Він був не менш жвавим. Я би його, мабуть, теж назвала ігровим. І важко сказати, хто в цьому двобої був сильнішим».

Тому й проіснував «Літературний ярмарок» зовсім недовго. Вийшло лише 12 номерів цього журналу, коли його закрили остаточно. Згодом колишні ваплітяни — разом із тим колишні дописувачі «Літературного ярмарку» — заснували Пролітфронт. За словами Марини Куценко, ця доба ознаменувалася для літераторів певним занепадом та пошуком компоромісів. Хоча від нападів партійців та підпорядкованих їм ВУСППівців це не вберегло. Пролітфронт проіснував до січня 1931 року, а його представники згодом стали жертвами совєцького терору. 

Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка і колажі — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️