Василь Седляр — митець, бойчукіст, ще один розстріляний мешканець «Слова». «Харків, де твоє обличчя?»

Знайомство

Про Седляра збереглося не надто багато інформації, і так само небагато лишилося його творів. Після розстрілу радянська влада ретельно «почистила» архів напрацювань митця. Більшість картин і графічних робіт були знищені, монументальні розписи були зашпатльовані як «формалістичні» й такі, що не відповідають ідеалам партії. Втім, те, що таки збереглося, варте уваги й переказів. Тож переказуємо.

Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 року на Полтавщині, на хуторі Христівка. Батьки Василя, селяни, подбали про те, аби хлопець отримав принаймні чотири класи початкової освіти.

Після цього Седляр у 1915 році поїхав до Києва, там закінчив Київську художню школу та вступив до Української академії мистецтв, де зустрів викладача Михайла Бойчука. Це був переламний момент життєвого і творчого шляхів Василя. Зрештою, він став одним з найактивніших і найвідданіших послідовників художньої школи Бойчука.

Пара слів про Бойчука та ікони

Без блоку, присвяченого цій художній школі і, власне, Михайлу Бойчуку, матеріал про Седляра не був би повним. Бойчук відіграв неоціненну роль в становленні авторського почерку та світогляду Василя й решти своїх учнів. Як викладач і ментор, він сформував нову генерацію українських митців, що воліли інтегрувати старі канони в нову реальність, відтак формулюючи постулати українського автентичного мистецтва на хвилі нового часу.

Одна з визначних рис художньої манери бойчукістів — іконічність. Втім, чому так? Бойчук свого часу, ще в ранні роки, провів чимало часу за кордоном. Відень, Краків, Мюнхен, Париж… Навчання, робота помічником маляра, створення власних творчих угруповань. Вже тоді Бойчук усвідомлював важливість синтезу нового модерного мистецтва через староукраїнські канони, технології і пластику — в нашому випадку, візантійську. Так народилася творча група Renovation Bizantine у Парижі.

Біограф Бойчука Євген Бачинський порівнював роботу неовізантійської школи з мистецьким ательє, в котрому однодумці гуртувалися й працювали як спільнота над усім — від замішування фарб до розробки ескізів. Було в цьому щось ренесансне.

«Вироблювані в його майстерні фарби були відомі багатьом малярам, бо це не були олійні фарби, а з рослинних екстратів на яєшнім жовтку з часничним соком, — розповідав Бачинський.

Таємниця приготування цих фарб була давно затрачена, і Бойчукові належить слава віднайдення її. Але, — що особливо важливе, навіть для світового мистецтва, — Михайло Бойчук розробив підвалини дійсного розуміння мистецтва, беручи підставою візантійську добу».

До України в 1910 році Бойчук повернувся, вже знаний за кордоном критиками й колегами, а у 1917 році долучився до викладацького складу новоствореної Української академії мистецтв. Десь із того моменту довкола Бойчука почали гуртуватися учні й послідовники, яких пізніше охрестять бойчукістами. 

Як зазначав мистецтвознавець Мирослав Шкандрій, метою Бойчука було «сформувати поняття універсальної українськості, що мала би власне минуле, сьогодення й майбутнє».

Сам Бойчук був педагогом ідейним та вимогливим. Його умови були такі: слухатися його в усьому, навчатися не менше семи років і протягом цього часу не одружуватися. Студенти, які не мали де жити, мешкали у Бойчука (в голодні часи Визвольних змагань у будинку професора мешкало по декілька його студентів. Той допомагав їм із роботою, брав замовлення від влади).

Школа бойчукістів була не просто про мистецький почерк і наслідування. Вона була про гуртування, формування спільноти і єдиної філософії автентичного українського авангарду. Авангарду, до котрого Седляр долучився одним із перших — і був відданий аж до дня розстрілу, так само колективного.

Робота, монументалізм і кераміка

Відколи з тоді ще молодим Седляром стався Михайло Бойчук, роботи стало чимало. Викладач вірив, що художники мають бачити форми, кольори, ритми у взаємодії з простором, і обов’язково застосовувати теоретичні знання на практиці. Відтак, регулярно знаходив локації, на оформлення котрих їхав з усіма студентами.

Тоді були створені розписи Луцьких казарм у Києві на вулиці Дегтярівській, тепер – Пархоменка, за Лук’янівською в’язницею. Чотириповерхова будівля перетворилася на художній полігон. Там були композиції «Гуляй, душа, без кунтуша», «Застілля», «З оранки», «Різка хліба», всі мали так чи інакше народну сюжетність. 

У той самий період було створено ще й розпис Селянського санаторію імені ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі. Не зберігся жоден. Всі були зрештою зафарбовані або збиті зі стін як антирадянські.

Паралельно з художніми проєктами спільноти Василь Седляр сам стає на ноги як викладач і кераміст. Разом з ще одним учнем Бойчука Іваном Падалкою (обидва вони були учнями першого випуску) він захоплюється вивченням української кераміки і в 1921 році їде в якості педагога до Межигірської художньо-керамічної школи. Там же, в Межигір’ї, він долучився до заснування Художньо-керамічного технікуму й Технологічного інституту кераміки і скла.

«Вже в першій рік навчання він [Василь Седляр, — «Люк»] нас підкорив системі своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва, — згадував потім учень Седляра Пантелеймон Мусієнко. 

Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог. Ми відчували в ньому жагу любові до життя, ідейність і віру в творче покликання людини; мистецтво було його мрією, його стихією і покликанням».

Трохи згодом Василь Седляр їде знов до Києва. Там він стає викладачем Київського художнього інституту, а також одним з ідеологів і засновників Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), що була створена у 1925 році як антипод до вже існуючої Асоціації художників Червоної України.

Відрядження і знаність у спільноті

1926 рік Седляр проводить за кордоном: разом із Бойчуком він перебував у тривалому відрядженні в Німеччині, Франції та Чехословаччині. Загалом тут варто зазначити, наскільки знана була школа бойчукістів не лише в Україні, а й на всьому континенті. 

Разом з іншими «колегами по цеху» Седляр брав участь у колективних виставках: республіканських, всесоюзних, міжнародних. Бойчукісти (школа загалом, а найвидатніші звідтам — поіменно) були відомі в спільноті європейських художників і критиків. Це були такі собі селебріті українського авангарду.

У 1928 році Василя Седляра разом з іншими бойчукістами запросили на Бієнале у Венецію. Одинадцять українських художників, переважно бойчукістів, потрапили туди. Вперше за всі роки існування імперії Михайло Бойчук почав вимагати окремого павільйону для виставок українців. І таки дали: не павільйон, щоправда, а стіну, яку пишно назвали «секцією».

Авжеж, така популярність не могла минутися непоміченою для партапарату. Щойно ти стаєш надто помітний і автентичний у своїх мистецьких поглядах — на тебе звертають увагу. Згодом вищезгадані міжнародні виставки і відрядження фігурували у справах митців як одна з формальних підстав для їх арешту й обвинувачення у шпигунстві.

Але це було трохи згодом. У Седляра ще лишалося трохи часу. Він ще встигав помалювати.

Харків і «Кобзар» на світанку епохи сталінського терору

На початку 1930-х років Седляр разом із бойчукістами переїздить до Харкова й оселяється у Будинку «Слово». Квартиру №26 вони разом сплачували з Оксаною Павленко, однодумицею, мисткинею-бойчукісткою, цивільною дружиною Седляра. Втім, пожити довго в омріяній квартирі не встигли: спершу пару розвели робочі відрядження, а потім репресії.

Тут, у Харкові, Седляр створює свій особистий художній magnum opus — серію ілюстрацій для «Кобзаря» Тараса Шевченка. Не те, щоби це була єдина його робота з книжковою ілюстрацією — ні, до того він вже ілюстрував твори Івана Франка і Ґео Шкурупія. Але «Кобзар» був особливий.

«Ці ілюстрації все-таки найкращі з тих, що існують, — коментує це видання мистецтвознавець Дмитро Горбачов. — Тому що тут збіглися два моменти: біблійність Шевченка та іконність Седляра й інших бойчукістів. Вони багато чого взяли від ікони, тому дуже оригінальні форми їхні. Це першим зауважив Аполлінер ще у Парижі. І тому що ця іконність, а Шевченко сам біблійний… — між ними суголосся таке».

Загалом Василь Седляр витратив два роки на цей проєкт. Перший наклад вийшов з друку наприкінці лютого 1931 року тиражем п’ять тисяч примірників, із 54 чорно-білими ілюстраціями художника. Друге видання було видане вже в травні 1933 року накладом 10 тисяч примірників на відзнаку 120-річчя від дня народження Шевченка. Ілюстративно воно було вже доповнене — там було 62 роботи Седляра, зокрема 18 кольорових.

Розпис Харківського Червонозаводського театру, «Свято врожаю», 1935 р.

Паралельно, у 1932 році бойчукістів запрошують розписати зведений за проєктом Олексія Бекетова Червонозаводський оперний театр, також відомий нині харківцям як ДК ХЕМЗ. Роботи тривали до 1935 року. 

Це була лебедина пісня монументалізму бойчукістів. Їх звинуватили в «антирадянському традиціоналізмі», розписи позбивали зі стін. Ця група авангардистів з неовізантійським шилом в одному місці вже давно була «на олівчику» в партії. Седляр теж.

---

Читайте також:

• Як у Харкові валили Пушкіна ще до того, як це стало мейнстрімом. «Харків, де твоє обличчя?»
• Яким був «соціалістичний Харків»? Прогулянки Харковом (і у часі)
• Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Арешт і затирання пам’яті

Довго чекати не довелося. У 1936 році були одночасно заарештовані Василь Седляр, Михайло Бойчук та Іван Падалка, а також художники Іван Липківський та Іван Орел-Орленко. 

Справу не надто затягували. Митців звинуватили в причетності до націонал-фашистської терористичної контрреволюційної організації. Згадка про закордонні відрядження і виставки була помічна, аби звинуватити їх ще й у шпигунстві. «Кобзар» Седляра забив цвях в труну його справи.

Заарештованих митців розстріляли в один день, 13 липня 1937 року. Це мав бути урок всім, хто думав би відходити від радянських канонів соцреалізму в мистецтві чи, боже збав, вдаватися до іконної пластики візантійських фресок.

Рештки накладів з ілюстраціями Седляра були знищені, так само, як і чимало його картин. Монографія Євгена Холостенко «Василь Седляр» не вийшла з друку. Найвидатніші монументальні розписи бойчукістів були збиті зі стін, ніби їх там і не було. Доказів існування української автентики в їхньому мистецькому спадку не мало лишитися. 

Василь Седляр був реабілітований більшовицьким режимом 1 лютого 1958 року, але шкоди було вже заподіяно.

Перша персональна виставка митця відбулася лише у 2009 році і була приурочена до перевидання видавництвами «Дух і Літера» та «Оранта» Шевченкового «Кобзаря» з повним набором ілюстрацій Седляра (це одна з небагатьох його робіт, що збереглися повним обсягом). 2012 року книга була перевидана у чорно-білому варіанті.

Вірити на слово

Коли читаєш про бойчукістів, мимоволі стикаєшся з тим, що в красу й художню цінність деяких їхніх розписів доводиться… вірити. Ну, бо подивитись нема на що. Не збереглися. Якщо пощастило — маєш пару змазаних світлин з архіву. Є в цій вірі, звісно, певна іронія з огляду на сакральний неовізантизм, що ним були просякнуті їхні роботи…

Але відчуваєте цей дискомфорт, так? Це такий дискомфорт, як коли в тебе щось вкрали.

Історії діячів і митців «Розстріляного відродження» подеколи доводиться збирати по крихтах, заповнювати уривками архівних спогадів і вірою на слово ті порожнечі, що утворилися на місці знищених, збитих і спалених робіт і світлин — бо то ж були докази існування, артефакти пам’яті і спадку, котрі не мали права вижити після розстрілу носія.

Перевидання старих ілюстрованих накладів, копошіння в архівах і структуризація знайденого, перекази біографій — це той рятівний інструментарій, що лишається нині. 

«Розстріляне відродження» — це не вервиця імен і портретів мучеників. Це історія молодого й нарваного авангарду, який був украдений в української культури на довгі десятиліття. Це історія про напрацювання, п’янки, відрядження, ночівлі в майстернях і літературні читання колись дуже живих людей.

Це історія про те, як було весело, поки не перестало. І яке воно варте того, аби не робити послугу ворогу і берегти пам’ять про той спадок, що лишився.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архівів, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️