Місто
Війна проти здорового глузду. День 9-10

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни і звикати до того, що війна стала нашим повсякденням.

Допомогти українській армії можна тут.

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни і звикати до того, що війна стала нашим повсякденням.

Допомогти українській армії можна тут.

Останнім часом у соцмережах часто публікують картинку із циклами настрою під час війни. І справді — по собі та оточуючим я помітив, що воно вкрай мінливе та суперечливе.

На дев’ятий день війни — наступний, після переїзду з Харкова до безпечнішого місця — наш загальний настрій, здається, досягнув відчаю. На це впливають обстріли в нашому місті, які не вщухають та несуть великі руйнування, неможливість вивезти з нього деяких людей, які нам дорогі, та, звісно, тотальна невизначеність.

Кожен сам по собі охоплений панікою, і ці персональні паніки поєднуються в одну велику та безнадійну. Напруга всередині колективу зростає, виникають нервові зриви та сварки через дрібниці. Іноді навіть маленької іскри нам достатньо, щоб почати бити горщики. Коли перебуваєш у такому тісному та замкнутому просторі 24/7, важко не піддатися загальному негативному настрою. І я піддаюся.

Втім, ближче до вечора загальний настрій напрочуд нормалізується. Ми заклеюємо вікна плівкою для світломаскування, готуємо вечерю та навіть розпиваємо трохи вина. На якийсь час здається, що жодної війни не існує, що ми заснемо і на ранок прокинемося у своїх ліжках у Харкові, а останні дні здадуться нам страшним сном і все буде так само, як раніше.

Проте реальність швидко нагадує про себе. Надходить повідомлення в месенджер — запитують контакти волонтерських організацій, у яких можна взяти бензин та продукти чи ліки. Підказую.

Захоплююсь людьми, які, попри постійні обстріли, не тільки залишилися в Харкові, а й допомагають тим, хто потребує. У такі моменти відчуваю вину, що поїхав. Хоча розумію, що навряд чи витримав би в місті навіть ще один день.

Перед очима фото розбитого вікна офісу наших друзів, фестивалю Plan B, в якому ми часто працювали. Це маленька будівля із затишним двориком, влітку вона була схожа на дачну ділянку. Ми з командою виносили на вулицю столи та стільці, сідали з ноутбуками у тіні дерев та працювали. А ще облаштовували в цьому дворі локацію на День музики разом із Plan B та Домом культури.

Тоді я вперше у житті особисто відповідав за лайн-ап фестивалю. Запросив свої улюблені харківські гурти, відчував натхнення та хвилювання одночасно. Прийшло близько 300 людей, так багато друзів, що я ледве встигав приділити всім час.

Все пройшло саме так, як хотілося. Правда, після 22:00 на локацію завітали копи, бо ми вибилися з таймінгу. Але навіть це не зіпсувало відчуття внутрішнього свята. Після закінчення заходу я з квадратною головою ще близько години просидів на лавці біля свого будинку, щоб усвідомити, що сьогодні здійснилася одна маленька мрія.

«Не знаю, видел ли ты символичные фото из офиса, — пише мені директорка фестивалю Plan B Аліна Ханбабаєва надвечір дев’ятого дня війни. — Все похуярило, но Харьков цел».

Краще й не скажеш — попри постійні обстріли окупантами житлових кварталів, руйнування інфраструктури, відвертий терор проти мирного населення, Харків не здається. І хочеться вірити, що вистоє.

 ***

На десятий день війни я, здається, вперше висипаюся. При цьому прокидаюся з важкою головою — символічно, як на ранок після п’ятниці. Різниця лише в тому, що напередодні ввечері я був не в барах, а в глухому селі, на кухні в маленькому будиночку із заклеєними чорною плівкою вікнами.

З 24 лютого ніби тягнеться один довгий день без початку та кінця. Складається враження, що війна триває вже дуже довго, хоча насправді лише 10 днів. Або вже 10.

Третій день я не виходжу з будинку і це також впливає на сприйняття навколишньої дійсності. Заклеєні вікна, постійні контакти з тими самими людьми, побутові суперечки, матрац замість ліжка — не дуже приємно, але терпимо. Морально почуваюся краще, ніж в усі попередні дні. І здається, починаю звикати до того, що тепер війна — це наша реальність, а до старого життя ми повернемося не скоро.

Дратує вкрай млявий інтернет і, відповідно, неможливість постійно перебувати в контакті з друзями та воювати на інформаційному фронті.

Правда навіть в умовах повільного інтернету вдається відправити другий блог у велике німецьке видання Zeit, яке збирає рефлексії українців про війну — туди увійшла частина із попереднього тексту щоденника війни. Намагаюся зв’язатися з журналістами The New York Times, але поки що не виходить. Мені здається, голоси українців зараз дуже важливі, тому пробуватиму ще. Продовжую донатити армії. Думаю, чим би ще міг бути корисним у режимі онлайн.

Намагаюся робити ті речі, які робив у звичайному житті. Поголився, завтра влаштуємо тут барбершоп. Брат запропонував підстригти мене під машинку і я погодився — востаннє стригся так в 11 років, перед поїздкою до Бердянська з найкращим другом дитинства. Наразі місто тимчасово захоплено російськими окупантами. З другом дитинства в останні роки бачуся рідко, а тепер і зовсім не буду — під моїм дописом про відповідальність всіх росіян у цій війні він поставив лайк коментарю росіянина про те, що «нам всем промывают мозги». Мем смішний, ситуація страшна. Війна стала своєрідним вододілом — росіянам немає виправдання та прощення, а з тими, хто їх захищає — мені не по дорозі.

З кожним днем ​​все більше сумую за друзями, тому боюся переглядати фотографії в телефоні. На десятий день війни окупанти розбомбили спорткомплекс «Уніфехт» в районі Ботанічного саду. Минулого року я дивився там футбольний матч, в якому двоє моїх друзів грали один проти одного. Тепер один із них в Ужгороді, інший — в селі під Львовом.

Дзвонить дідусь і розповідає, що прокинувся о третій годині ночі від сильного гуркоту. Подивився у вікно і побачив величезне зарево в небі над Холодною Горою. Бомбили танкове училище. Зранку їм привезли гуманітарку з Дніпра — дідусь каже, що хліб відрізняється від харківського, смачніший.

Ловлю себе на думці, що за 10 днів не прослухав жодного треку. Такого зі мною, здається, не траплялося років 20. Але чомусь слухати музику зовсім не хочеться. Можливо, допомогла б книжка. Але єдина в цьому будинку книга, яку ми з братом випадково виявили в печі, — автобіографічний нарис «Верю в бессмертие». Я не вірю. Тому й читати не буду. Але вірю в те, що Україна переможе.

Дмитро Кузубов


Попередні дні війни:


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png