Підозрілі особи: Антон Ткаченко

«Людина, якій постійно щось треба»

— Розкажи хто ти, звідки і де навчався?

Народився в Харкові, в роддомі №17 біля вокзалу. Вікна моєї палати виходили на пожежну вежу. Потім жив на Салтівці, 522 мікрорайон — він найкрутіший, найкомфортніший. Там пляж поруч. 

Позиціоную себе як художник, куратор, людина, якій постійно щось треба. Як мені сказала одна кураторка: «Антон, досить плодити виставки». 

— Нещодавно гуляла з друзями і побачила красиве сміття, подумала одразу: «От оце Антон Ткаченко взяв би і шось зробив».

Можливо. Хоча я намагаюсь відмовитись від цього. 

— Від чого саме?

Тягнути сміття.  З’ясувалось, що коли в тебе немає квартири, то це досить важко. Воно ніби потрібне, але де то зберігати?

— Розкажи про теми і медіум, з якими ти працюєш в мистецтві.

Ой блін, я уповаю на дослідників в майбутньому, що вони будуть відповідати на такі питання. Не знаю. Зараз мені здається, що це все одразу. Я думаю, що зараз такий час, що не варто нехтувати опціями. 

А так, напевно, з основного, — це ручна графіка і якісь дуже специфічні дослідження, які потім стають проєктами.

— Розкажи про кураторську практику. Як це почалось, які були найцікавіші та найвсратіші моменти?

Є художники, які подобаються і як люди, і як митці. А є художники, які не дуже подобаються кураторам. І в моїй голові це виглядало приблизно так: щось до мене ніхто не приходив із пропозиціями, тож нащо мені чекати на когось, якщо я можу зробити сам? Ось так і почалась моя кураторська практика.

Потім я знайшов собі партнерку — Настю Хлєстову, ми створили кураторську групу «Відсоток». Дуже по-ідіотськи придумали назву. Ми прочитали статтю в ArtUkraine з дуже пригніченою атмосферою про те, що у всьому світі лише 1% людей цікавиться сучасним мистецтвом. Повна демотивація, і так у нас з’явилась назва «Відсоток».

Ми почали стихійно залучати молодих митців, потім це поступово ставало більш структурованими проєктами. Далі була інституційна співпраця з Муніципальною галереєю, з Одеським художнім музеєм, з галереєю «Артсвіт», з іншими кураторами.

Згодом прийшло розуміння, що нам потрібен свій простір, і ми відкрили «Гараж 127» в Харкові. Цей простір почав жити, чого ми зовсім не очікували. Ми думали, що це буде тусовка для п’яти наших друзів і собаки, а з’ясувалось, що воно спрацювало. Ми відкрились у 2019 році, пережили пандемію з усіма приколами. Подумали, що нарешті відкриємо сезон в «Гаражі» вчасно і без проблем. Я пам’ятаю, що на Новий рік ми про це ще пожартували. Ну, і в 2022 році ми не відкрилися як простір. Залишились суто як громадська організація, у якої основна мета зараз — це адвокація незалежних просторів в Україні. 

— Це початок роботи над проєктом Weaving? Які враження від першої ітерації проєкту? 

Ми залучили простори і організації з Києва, Херсона, Львова, Вінниці, Луганської області. Це не кураторська робота, скоріше, кураторська ідея, а далі менеджерська робота. Я би її назвав скоріше терапією — як для інших організацій, так і для себе. Бо у всіх свої проблеми і ти розумієш, що не сам проти всього світу. Ви, як мінімум, можете пожалітися один одному, а як максимум, ще й поділитися досвідом як з цим болем справлятися. 

— Це дуже круто. Бо ви працюєте з самоорганізованими просторами, і комусь може здаватись, що кому воно не треба, а тут ви з командою такі: «Хоба!».

Це дуже важливо. Коли ми в Україні говоримо про сучасне мистецтво, ми апелюємо до великих інституцій як університети чи великі артцентри. Але система стійка і працююча, коли вона розбудована. Це ж не так, що тобі виповнюється 25, отримуєш магістра і думаєш: «Ну, от тепер про сучасне мистецтво можна подумати». І «думати» ми будемо в музеї сучасного мистецтва, коли він відкриється. 

Самоорганізовані простори — це частина інфраструктури мистецтва. Вони там худо-бідно існують, нефінансовані, у них проблеми з командами, митцями, простором. Але ми всі там були.

— Ви своїм прикладом показуєте, як можна розвиватись далі.

Страждати колективно.

«Ми намагаємось дуркувати і видавати в будь-якій формі» 

— Weaving — це ще друкований зін. Я пам’ятаю, що на перзентації зіну «Неотодреш» Віталія Матухна люди питали: «А нафіга щось друковане робить, коли нема сталого місця, нащо зайвий груз?». А ти казав, що, навпаки, для тебе це особистісна потреба і основа.

У мене матеріальний підхід — важливо тримати щось у руках. Ну і, звісно, індивідуальні «хотєлки» я переношу в колективні проєкти. Ми намагаємось дуркувати і видавати в будь-якій формі. Ці матеріали розходяться по людях, потім вспливають в неочікуваних місцях. 

Згадую свій перший надрукований каталог виставки «Не ешь желтый снег» в Артпідвалі у Харкові. Ми з художниками скинулись по 20 чи по 50 гривень і надрукували вісім екземплярів каталогу — дуже тонкого, але з класним дизайном і дорогим папером. Тому що ми могли собі дозволити.

— Ще була твоя колонка в зіні «(Не)справжня робота». Ти був там у складі команди чи тебе запросили як художника?

Зараз буде багато назв. Це робила організація з Києва «Назва змінна», а громадська організація в них називається «Культурні географії». І вони випускали зін «(Не)справжня робота». Неймінг наше все. Це зін, в якому художники та куратори розповіли про цю проблему несправжньої роботи. 

Був опенкол, я просто подав свої замальовки з виставок в «Гаражі» за перший сезон, і вони опублікували. А взагалі — дуже класний зін, він ще довго не втратить актуальності. Всім раджу почитати.

Фото зіну «(Не)справжня робота» з ілюстраціями Антона Ткаченка

— Розкажи про свої артбуки, зіни, які ти постійно малюєш. Я не знала, що ти таке робиш, поки не побачила їх в Львівському Мистецькому центрі і не дізналися історію евакуації.

В університеті я навчався в архітектурному, і малюнок у мене викладав Віталій Куліков. Ми з ним не дуже дружили, не сходились чи то характерами, чи то я своєю впертістю на той момент. Мене завжди дивувало, що він малює щодня, але дуже небагато робіт у нього було видно. Мені це імпонувало — така загадковість, типу, куди він все це діває?

Артбук Антона Ткаченка

Потім був [харківський митець, — «Люк»] Гамлет, у нього є багато серій із замальовками кожного дня, і саме як практика власної структуризації. Мені сподобався цей підхід. Далі було якесь інтерв’ю Павла Макова, де він розповідав про свій сайт і рубрику «Робочий стіл» чи «Робоче місце» — там він фотографував всі місця, де працював. Куди б людина не приїжджає, вона облаштовує собі робоче місце і працює. Робить руками шось.

Так я прийшов до того, що мені потрібен такий формат, який я можу робити кожного дня і який я можу легко транспортувати. Я обирав між переносними виставками (як у сюрреалістів — виставки в чемоданах) і блокнотами. І я пам’ятаю, що я вже знайшов чемодан на барахолці, але десь у 2016 чи 2017 році я поїхав на свою першу справжню резиденцію, і чемодан мені не зайшов по формату. Але два блокнота я з собою взяв. З того моменту я щось таке постійно роблю. Це і щоденники, і ескізи, і записи, і думки, і тематичні концептуальні блокноти. 

Ще один артбук Антона Ткаченка

— Можеш розказати як ти евакуював свої блокноти? Скільки в тебе таких артбуків?

Я їх не рахував дуже давно. В 2019 році виникла ідея виставити свої книги (блокноти) у Харківському ЛітМузеї. Це ж ідеальний «метч». Здається, я трішки змусив всіх це зробити, бо тільки я був задоволений процесом. Але в мене є чудова фотографія, як мої книжки стоять в ЛітМузеї, в шафі. На той момент їх було 106 чи 107 штук. 

А з евакуацією… Ну, блокноти приїхали і приїхали, слава Богу. Буквально за місяць до 2022 року я вдома зробив поличку для цих книжок. Нарешті, зібрався з силами і виставив їх всі. А зараз у мене є нова поличка у Львові. 

«Моя практика стала більш мультидисциплінарною»

— А розкажи, чи змінилась твоя практика з повномасштабним вторгненням? Який був досвід резиденцій в Україні та за кордоном?

Практика змінилась, мені здається, вона стала трошки більш стратегічною. Тепер я думаю про аудиторію, інтерпретацію, меседж. Змінились матеріали. Якщо в Харкові це було щось важке, об’ємне і велике, то зараз це валике, але не важке: тканина, плівка — що можна легко перевезти. Зазвичай, коли ти змінюєш матеріали, то змінюється і підхід, бо дуже часто ти не можеш зробити те саме на бетоні та на тканині. 

Моя практика стала більш мультидисциплінарною. Враховуючи і побутові ситуації, і умови того, що їхати за кордон — це привілей, доводиться відправляти роботи за кордон часто за свій рахунок, набагато простіше відправити щось на друк чи відео.

Думаю, на перший рік практика взагалі була на рівні «війна — це страшно і жахливо», зараз вже більш глибші переживання. Але, на жаль, в Європі Україну не репрезентує нічого, окрім війни. І дуже часто всі стикаються з тим, що якщо хочуть не про війну поговорити, то в Європі це не дуже цікаво.

Резиденція у с. Вижниця від Cultural Trafic, проєкт «Оберіг», в межах якого було відправлено серцевини графіки у Харків (2022)

Резиденції зараз — це, окрім ресурсів і контактів, ще й місце, де можна пожити і попрацювати. У мене немає опції зняти постійне житло, бо мені потрібно постійно їздити. Тому резиденція — це спосіб перекантуватися між одним відрядженням до іншого.

Я сподіваюсь, і куратори, і донори почують це не як шось погане, а що це реальна допомога. Опція попрацювати в спокійному місці, не витрачаючи власних заощаджень — це супер. 

— А що з галереєю-приколом Nulla?

Про мої приколяси… В мене було бажання відкрити власну інституцію, але зробити це самому, щоб там був один працівник. І мені досі цікаво це зробити, щоб це котувалося як інституція, щоб там були всі атрибути і один я. 

Nulla — це контекстуальна галерея на відкритому повітрі, простір у лісі у Львові, що працює за таким принципом.

Спочатку я створював цю галерею як власну терапію, бо я приїхав до Львова з обласних маленьких міст, де не йшлось ані про жодну культурну роботу. Коли приїжджаєш в нове місто, а контактів в тебе небагато, то трошки починаєш сумувати. І ось це був мій спосіб не сумувати. Потім це вписалося в загальний приколясний контекст, що це резиденція в моїй уявній інституції. Де інколи відбуваються виставки, які тривають пару годин, а потім вони залишаються тільки в Instagram. 

Така дуже короткострокова резиденція для всіх бажаючих. З урахуванням, що ніхто не знає, де це місце знаходиться.

— Роботи ти відносиш або художники приносять?

Люди просто пишуть: «Вистави мою роботу», буває я кажу: «Дай». 

Остання — це була художниця з Києва, я її не опублікував ще. Я був у Києві, їхав до Львова і попросив її роботи, щоб зробити виставку, нічого не пояснив і просто з ними поїхав. Ось скоро в неї з’явиться розуміння, що це було. 

Нещодавно я був на резиденції у Молдові, там репрезентував цю галерею як повноцінну. Ми орендували лайтбокс на вулиці, там досі висять фотографії виставок, всіх авторів. Куратори написали пафосний текст, що це нова галерея у Львові в супер-екологічному стилі. Коли ми домовлялись репрезентувати цей проєкт, то говорили, що це повноцінна інституція.

— Крута ідея, ніби це діджитал галерея, не зрозуміло чи існує вона в реальності…

Дуже хочеться, щоб життя було цікавішим.

«Хочеш щось — зроби»

— Звідки в тебе береться бажання щось робити? Воно завжди було і ти не можеш всидіти, чи як?

Мені здається, що є дві штуки. Перша — я з тих людей, які в будь-якій незрозумілій ситуації кажуть: «Підемо попрацюємо». В мене така внутрішня опора. Не кажу, що це гарний чи здоровий підхід, але зараз в мене не те, щоб є опції обирати.

А другий підхід: хочеш щось — зроби. Коли підлітком я захотів стати митцем і коли ми почали працювати з Настею [Хлєстовою] в 2015 році, то у нас ніколи не було мрій чи ілюзій, що, якщо ми будемо сидіти і чекати, щось відбудеться. Може, у когось так працює, якщо так, то заздрю. А у нас не так: якщо ми хотіли резиденцію — ми її створювали, якщо ми хотіли проєкт, то ми його робили.

— Які твої улюблені персональні виставки в Україні за ці роки?

Мені найбільше подобається виставка, яку я робив у Тамари Турлюн вдома, в Depot 1259, здається, в 2022 році. 

Тоді «Депот» не працював. Це галерея в квартирі, в ній ніхто не жив. Я попросився до Томи на вписку, і ми жартували, що я перший резидент в цій квартирі. Ми щось сміялися, що мені треба зробити виставку, поки я у неї вписуюсь. Так і сталось. Мені здається, це дуже красивий жест: коли відкривався «Гараж», він був з ідеєю робити персональні виставки, і однією з найперших була Тома. 

«Київський тріп. В цієї виставки немає куратора». Київ, Depot 1259 (2022 рік)

Там, де я поруч не стояв, — це події «Творчої Нежиті». З виставками, читаннями, музикою, театральними виставами. Це зовсім інший формат, можливо, це не дуже естетична історія, але це щось нове, андеграундне, в цьому шось є. В майбутньому, це стане дуже крутою штукою.

— Які майбутні проєкти плануються? 

Зараз закінчився основний етап Weaving, відбулись виставки, тепер займаємось каталогом. Взяли участь такі організації: «Творче Нежить» (Харків), wonders (Харків), Інститут Автоматики (Київ), Depot 1259 (Київ), простір «Кут» (Київ), Платформа ТЮ (Маріуполь), «Піч» (Вінниця), 31 ArtSpase (Львів), Detenpula (Львів), «Вагабундо» (Івано-Франківськ), Radical Sound (Львів). Організації могли як прийняти виставку, так і організувати свою. Це давало можливість для нетворкінгу, отримати ресурси і гонорари, або навіть просто поїхати в інше місто і перезавантажитись. 

На наступний рік ми плануємо продовжити цей проєкт, але переформатувати — зробити його більш горизонтальним. Раніше ми придумували правила і всі їх дотримувались. В наступному році хочемо, щоб учасники самі придумували проєкти, цілі, приймати участь в обговоренні. Це було би чесно, кожна команда краще розуміє своє потреби. 

Зараз ми, як «Гараж 127», закінчуємо резиденцію під назвою Home в Граці (Австрія). Це партнерський проєкт з «Іншою Освітою», Австрійською галереєю Rotor та Office Ukraine з Грацу. Для резиденції відібрали п’ять митців і місткинь, які перебувають і працюють в Україні, та ще п’ять тих, хто вже рік чи два живе у Граці. Нам було цікаво подивитись, чи ці українці відрізняються. З’ясувалось, що не дуже, просто трішки різні пріорітети. 

Нас лякають прірвою між українцями, яка з кожним роком росте. І ми хочемо розвивати цей проєкт, щоб українськи митці могли обмінюватись досвідом, дивитись один на одного, обговорювати свої проблеми і шукати нові можливості. Знаючи про велику кількість українців за кордоном, можна використовувати це, у гарному сенсі, для свого розвитку. Це робить світ ближче до України.

Зін Weaving

Також з нового — ми з Настею хочемо робити консультації для молодих митців і місткинь. Від митця треба заповнити форму, написати з приводу чого потрібна порада і додати свої матеріали. Потім ми будемо раз на пару тижнів обирати людину і надавати зворотній зв’язок. Звісно, я не впевнений наскільки це правильно, напевно наш досвід недостатньо об’єктивний, але, можливо, це комусь допоможе.

Текст, фотографії та обкладинка — Катя Дрозд