«Я краще буду людиною без громадянства, ніж громадянкою росії». Інтерв’ю з Анею та Артемом Губановими

Аня Губанова

— Аню, розкажи свою історію.

Мене звати Анна. Я живу в Харкові вже майже 16 років. Ми приїхали сюди з єкатеринбургу, коли мені було дванадцять.

Так склалось, що мої батьки в 90-х жили в Харкові. Вони у 1991-му, здається, приїхали сюди до друзів і тут залишились. Вже у Харкові народився мій старший брат, а в 1995-му році, за місяць до мого народження, батьки повернулися в єкатеринбург. Я досі мамі це згадую, що не могли місяць почекати, щоб я в в Харкові народилась і автоматично мала б громадянство, як мій старший брат. Але були складні 90-ті, [у Харкові, — «Люк»] не було роботи, тому вони повернулися до батьків в росію, і вже там я і народилась, як і мої ще чотири молодші брати. 

Коли мені було дванадцять, мої батьки вирішили повернутись до Харкова [у 2007 році], тому що це було місто їх мрії, казкове місто. Мама дуже любила Харків. В єкатеринбурзі було депресивно. 

У Харкові я пішла в нову школу, в мене з’явились друзі, тому все моє становлення як особистості відбулось тут. У мене були класні вчителі, і був сильний контраст з єкатеринбурзькою «паблік-скул» — жахливо-класичною державною школою, де всіх пресували, і нічого хорошого там не було. А тут ми приїжджаємо в Харків, потрапляємо в чудову школу, де тебе чують, де з тобою розмовляють, де ти важливий.

Ще про контраст — ми приїхали з унилого, холодного, сірого єкатеринбургу в Харків, де тепло і сонячно. Я пам’ятаю як зараз. Ми їхали всі разом: мама, тато, шестеро дітей і собака в потязі дві доби з речима. В єкатеринбурзі тоді було багато снігу, бо там з жовтня по травень холод. І ось ми виходимо з потягу, а у Харкові — зелена трава.

Потім ми купили будинок, де у садку росли абрикоси. Для нас це також був шок, бо в єкатеринбурзі абрикосів ми не бачили. Там абрикоси ти можеш купити за дуже дорого, зелені та несмачні. І коли опиняєшся в Харкові, тобі дванадцять років, і в тебе все подвір’я завалене смачними абрикосами — відчуття, що потрапив у рай. 

Власне, з тих пір ми жили в Харкові, я закінчила школу. Я не поступила в університет через те, що в мене не було громадянства, я не могла пройти на бюджет. Коли я закінчила школу, була в процесі отримання посвідки на постійне проживання.

— Як почалася твоя боротьба за українське громадянство?

В нас була така складна історія, бо мій старший брат народився в Харкові, і тоді батьки прийшли в міграційну службу. Кажуть: «В нас тут народився син, можна йому зробити якийсь документ?» Там сиділа юна дівчина, каже така: «Ні, нічого не можна, це не підстава для видачі документів». Це було неправдою. 

Після того рік чи два ми втратили, бо їздили кожні три місяці через кордон, оновлювали міграційну картку. Це було дуже геморно [складно та довго], але в нас не було інших підстав, аби отримати посвідку на тимчасове чи постійне проживання, і через пару років з якогось іншого питання мама пішла в міграційну службу, де сиділа вже інша дівчина. Питає маму: «А чого у вас син тут народився, а ви досі йому громадянство не зробили?» Мама така: «Прикольно, дійсно чого? Бо ви нам сказали, що не можна». І після того Сергій, мій старший брат, десь рік займався оформленням громадянства. Для нього це було досить легко через те, що в нього було українське свідоцтво про народження, тобто, фактично, це була репатріація.

Коли Сергій отримав громадянство, в нас з’явилась підстава для решти родини (тобто, для моєї мами, братів і мене) отримати посвідку на постійне проживання. І далі почалося пекло зі збором документів. В міграційній казали: «Ой, в нас щось змінилося, треба нові документи». Мені було років 15-16 коли ми почали це робити, тобто, пройшло десь три роки з тих пір, як ми почали жити в Харкові. І ми приходили з новим пакетом документів, а вони знову казали: «Ой, треба ще оцю довідку».  Поки ми її приносили, закінчувався термін дії інших довідок.

Також треба розуміти, що на той момент моя мама сама виховувала шістьох дітей, оскільки наш тато пішов жити в монастир, коли мені було майже тринадцять. Тато був недоступний для будь-яких документних справ, тому, якщо треба було якісь дозволи від тата чи щось на кшталт, це було неможливо.

Ще пам’ятаю, як мені було 16 років. Ми прийшли [до міграційної служби], принесли документи. Там кажуть, що все добре, але через те, що мені шістнадцять, додатково потрібно було ще отримати довідку від нарколога і сертифікат, що в мене немає СНІДу.  Окей, а якщо б в мене був СНІД, то що, мені б не дали посвідку? Мамі, наприклад, не знадобились всі ці довідки. В чому логіка? 

Коли ми нарешті зібрали всі документи, нам сказали зробити закордонні російські паспорти. В нас їх не було, і ми їздили в бєлгород ще за цим. На кожному етапі ти зустрічаєш купу дуже дивних штук [перепон]. Ми зібрали документи, подали їх, і через рік отримали посвідки на постійне проживання. Це була велика перемога, оскільки посвідки на постійне проживання дають право легально жити, працювати, вчитись. Коли в тебе є посвідка на постійне проживання, ти офіційний резидент України, і хоча ти не маєш права голосувати, не маєш права приносити присягу, але все інше — можеш.

— А посвідка на постійне проживання має термін?

На постійне проживання — без терміну. Хоча її треба оновлювати раз на десять років через те, що дія чіпу закінчується, як і в ID-паспортах. Але це вже не проблема: щоб її оновити, не треба якийсь супер-пакет документів збирати, воно в тебе вже є. Власне, я досі я живу з цією посвідкою, і вся моя родина живе з ними ж. 

Далі почався новий шлях отримання громадянства. На той момент, коли я отримала посвідку, мені було 18 років.

Там ще був прикол, що в міграційній службі казали, що з посвідкою на постійне проживання можна вчитись на бюджеті в Україні. Але мені довелось пропустити один рік, а потім я ще поїхала в Чехію по програмі на рік. З Чехії, до речі, я дуже сильно хотіла повернутися до Харкова. Мене всі питали, чому я не залишилася в Чехії жити. Я казала, що хочу жити в Україні. 

Ми отримали посвідки, і в нас не було додаткових підстав на отримання громадянства, окрім статті, де ти маєш прожити з цією посвідкою на постійне проживання п’ять років, і аж тоді можна подаватись на громадянство.

Мені всі казали, що я можу фіктивно вийти заміж, але я хотіла все зробити чесно. А в нас ще є такий принцип в родині — ми не даємо хабарів. Це принципова позиція, і чому так довго все займало — бо жодного разу в усіх цих кабінетах мама не давала ані гривні.

В якийсь момент, ще коли ми збирали документи, мама дуже сильно психувала. Вони нас туди-сюди відправляли, і я пам’ятаю, як мама виходить з кабінету, вдихає-видихає, а потім просто з ноги відкриває двері і починає на них кричати, що це вони тут для нас, а не — ми для них. Тобто, це вони виконують свої обов’язки, вони мають допомагати таким людям, як ми. Мама почала скандалити, дзвонити в центральні управління, погрожувати тощо. Тоді вони магічним чином заворушилися і все зробили.

Для того, мабуть, я це все розповідаю, щоб люди розуміли, як це важко дається. Особливо, якщо ти хочеш зробити все за законом і чесно, не давати хабарів і не підтримувати корупційну систему.

— На жаль, отримати громадянство без проблем змогли лише ті, хто не гребували віддати за це декілька тисяч доларів. І це так тупо, адже це одразу порушення законів країни, громадянство якої ти отримуєш. Не кажучи вже про цінності. Що ти робила далі?

Я почекала п’ять років і почала збирати документи на громадянство. В 2018-му в мене з’явилась підстава подаватись на громадянство. Я трохи прокрастинувала на цьому етапі, бо кожен похід в міграційну службу — це психологічно важко. Знову — щоб зібрати документи на громадянство, треба зібрати мільйон довідок. Одна з них — довідка від прикордонників про перетин кордону. Її не можна замовити онлайн, ти маєш її замовляти письмом. Ти маєш написати паперовий лист до прикордонної служби в Київ, і вони тобі мають ці паперові листи повернути. Коли вони зрештою надіслали відповідь, вона десь загубилась на пошті.

В мене є особистий інтерес у тому, щоб «рашка» перестала існувати. Бо як тільки російська федерація перестане існувати як держава, ми станемо особами без громадянства. Це не звільнить таких людей як ми від усіх проблем, але це суттєво зменшить їх кількість. Я краще буду людиною без громадянства, ніж громадянкою росії.

Отже, поки всі ці листи прийшли, [наприкінці 2019-го] почався COVID. Закрився паспортний стіл, а там деякі довідки мають термін дії. Тобто, поки ти, наприклад, чекаєш письмо від прикордонника, в тебе закінчується довідка про несудимість. Таке враження, що все зроблено так, щоб ти просто ніколи не отримав громадянство. 

2020 рік, карантин. Я телефоную в паспортний стіл. Вони заспокоюють, що поки карантин, всі ці довідки «заморожуються» і будуть дійсні. Через кілька місяців відкриваються міграційні сервіси, я приходжу туди, а вони кажуть, що у мене закінчились терміни дії документів. І ось тільки восени 2021 року я зібрала весь пакет, подала і мене прийняли.

Далі по правилах ця заява має розглядатися рік. І через рік тобі мають або дати громадянство, або не дати.

Ви пам’ятаєте осінь 2021 року, коли всі «готувалися» [до початку повномасштабної війни]. Я дзвоню в міграційну і намагаюсь щось дізнатися — рік пройшов, де моє громадянство? «Нічого не знаємо, з квітня Зеленський нічого не підписав, жодного указу». А по цій статті, по якій я подавалась, президент України мав підписати наказ про прийняття в громадянство України. 

У лютому 2022-го починається повномасштабна війна. І я з російським громадянством така: «Єєє, клас!»

У мене не було проблем з блокпостами, тому що, по-перше, на блокпостах у дівчат чомусь майже не перевіряють документи. По-друге, два чи три місяці повномасштабної війни я не виїжджала з Харкова. Я навіть майже не виходила з дому, безупинно волонтерила і розбирала ліки. 

В перші дні повномасштабної війни в мене було імпульсивне бажання спалити нахер свій російський паспорт. Та я розуміла, що це потім мені може аукнутись, можуть бути проблеми з отриманням українського громадянства.

В мене і в таких людей людей як я зараз є два важливих документи в Україні. Це посвідка на постійне проживання і закордонний паспорт росії. Я не можу жити в Україні з протермінованим, наприклад, закордонним паспортом росії. Це вважатиметься нелегальним перебуванням.

— Навіть із діючою посвідкою?

Навіть із діючою посвідкою. В тебе має бути дійсний закордонний паспорт. Тому що легально ти проживаєш тут, якщо в тебе є оця зв’язка — закордонний паспорт плюс посвідка.

Мені складно, бо я погано ставлюсь до росіян і не ідентифікую себе із ними. В мене через це дуже сильний внутрішній конфлікт всі ці роки, бо одночасно я не можу себе повністю ідентифікувати як українку. Вже рік, як я перейшла повністю на українську, і вдома, і з друзями, я розмовляю тільки українською, і це мені було важливо зробити. 

В мене супер-проукраїнська родина. Щоб ви розуміли, є фото всієї моєї родини на фоні портрета Бандери. Це дуже смішне фото, але це не постановочне фото. Це дійсно мій наймолодший брат, якому зараз 16 років, взимку перед Новим роком пішов, роздрукував портрет Бандери і повісив його у вітальні батьківського будинку. У мене всі брати хором співають «Батько наш Бандера» при будь-якій нагоді.

В людей є враження, що українське громадянство роздають всім охочим. Але зі свого досвіду можу сказати, що я б, якщо залишилась в Чехії, мабуть, вже б мала чеське громадянство. Мені здається, що отримати громадянство в ЄС більш реально, ніж в Україні.

Ось майже два з половиною роки минуло, як я подала документи на громадянство, і зараз вони лежать в комісії при Офісі Президента з питань громадянства та чекають на підпис президента. Фактично, міграційна служба і СБУ мене перевірили і все затвердили. В міграційній кажуть, що це [надання громадянства] не станеться, поки в країні військовий стан. І я це розумію, мені окей почекати з посвідкою на постійне проживання. А далі є ще один момент — коли президент нарешті підпише мої документи, то я отримаю так зване ТПГУ, тобто, тимчасове посвідчення громадянина України. 

— Це вже етап Поліни? [Сардарян, волонтерки і маркетологині, яка теж роками не може отримати українське громадянство. «Люк» робив із нею інтерв’ю на цю тему]

Так. Це коли тебе приймають у громадянство і ти отримуєш тимчасовий статус громадянина. Він дається на два роки, і на цей термін ти не отримуєш справжній паспорт. В тебе є два роки, щоб відмовитися від попереднього громадянства. Це для всіх так працює, навіть, якщо б я була громадянкою Чехії, бо в Україні не можна мати подвійне громадянство. Ти маєш надати підтвердження, що ти припинив попереднє громадянство, і тоді отримаєш справжній паспорт. 

Але відмовитись від російського громадянства зараз неможливо. Раніше, до повномасштабного вторгнення, поки в Україні працювали російські консульства, можна було прийти в консульство і оформити цю процедуру. Це коштує грошей, які ти платиш росії. Наразі в Україні немає жодного працюючого консульства рф, це абсолютно логічно і було б дивно, якщо б вони були.

Що каже міграційна служба таким людям? Вона каже: їдьте в росію або іншу країну і відмовляйтесь. Я, наприклад, в Росію не поїду як з принципових міркувань, так і з міркувань безпеки, бо з моєю позицією мене просто там одразу кудись відвезуть і все. Навіть коли я їхала в консульство робити паспорт в Кишиневі, я, чесно кажучи, напружилась, бо консульство ж вважається, ніби, територією країни. Їхати в третю країну і відмовлятись від російського громадянства теж наразі неможливо. Там посилають в консульство, але російські консульства наразі не приймають заяви на вихід з громадянства, якщо ти не маєш постійного проживання в третій країні. Отже, щоб відмовитись від громадянства росії, мені треба, наприклад, приїхати в Молдову, отримати там посвідку на постійне проживання, і тільки тоді я зможу відмовитись від російського громадянства. Фактично, це неможливо.

Ще один момент — в законі прописано, що якщо ти не можеш вийти з попереднього громадянства за незалежних від тебе причин, то ти можеш подати декларацію про вихід з громадянства. Тобто, ти можеш Україні написати таку собі обіцянку, що ти відхрещуєшся від попереднього громадянства, віддаєш або знищуєш паспорт, і такий: «Я більше не буду мати нічого спільного з цією країною!» Ти пишеш таку бумажку, і вони мають це прийняти. Але чомусь міграційна служба України не вважає повномасштабну війну незалежною від нас причиною. Такі декларації вони не приймають. І зараз є багато людей, які опинились в цій ситуації, коли закінчується або вже закінчилася тимчасова посвідка на громадянство України.

В ситуації, коли в багатьох людей без українського громадянства тут дружини, чоловіки, діти, родини, або ціле життя, їм загрожує депортація через нелегальне перебування. І якщо б у 2021 році президент підписав би мені громадянство, то зараз я була б в саме такій ситуації. Але мені пощастило, що в мене зараз досі посвідка, і я можу поки не перейматися з цього приводу. З іншого боку, я не наближаюсь до отримання громадянства, і коли я його отримаю — невідомо. 

Тут ще психологічний аспект: важко мати паспорт країни-агресорки в Україні. Я постійно ридаю через це. Це повне безсилля і неможливість щось з цим зробити. Я ніяк не можу на це вплинути, я нічого не можу з цим зробити, і це важко.

— А чому ти не можеш виїхати закордон?

Бо в іншу країну мені потрібна віза. У мене російський паспорт, тож у мене немає безвізу. А зробити зараз візу, наскільки я знаю, можна тільки угорську, але це теж дуже складно. 

— Розкажи про те, яке в тебе зараз життя. Чим ти займаєшся, якими проєктами?

Я все ще продовжую волонтерити, займаюсь нашим штабом «Культурний ШОК». Відповідаю за соцмережі та комунікацію. 

Крім цього, записую культурний подкаст з моїм колегою Дімою Третяком. Це подкаст про культуру, життя і волонтерство в Харкові під час повномасштабної війни. Він виходить на «Радіо Накипіло». 

Ми почали записувати подкаст минулого літа в Харкові, і ідея була в тому, щоб розповідати про життя волонтерів. Минуле літо було важким через постійні обстріли. Зараз все змінилось, і ми в якийсь момент стали більше робити акцент на культуру. 

Ще періодично я вишиваю вишивані сорочки. Це те, що мене рятувало протягом року — вишивка. Так я досліджую традиційні українські техніки.

Паралельно працюю. Трішки викладаю англійську, займаюся фасилітацією, проводжу тренінги з командовтворення і ненасильницької комунікації для компаній і команд. 

А ще багато часу приділяю собаці — зараз це центр мого життя, бо їй чотири місяці і вона потребує дуже багато уваги, але також приносить багато радості. Собака — це дуже терапевтично.

Артем Губанов

— Розкажи трішки про себе.

Мене звати Артем Губанов, мені 19 років. Народився в єкатеринбурзі, в росії. В чотири роки переїхав в Україну. Вчився тут, зараз у мене тут сім’я, друзі, дівчина, все. 

Я українець, але одночасно і не українець. Щось поміж. Починаючи з 2022 року, я вступив до лав Збройних Сил України. Починав я з тероборони [далі по тексту — ТРО], а потім вступив у спецпідрозділ. Зараз воюю, але також чекаю оформлення.

— І в тебе російський паспорт?

Так, правильно.

— Чому ти вирішив піти до ЗСУ і як відбувався процес оформлення на службу?

Перша причина — тому, що було «скушно» і хотілося чимось зайнятися. Я не міг отак сидіти вдома, тому пішов в ТРО. Друга причина — більш офіційна — боротися за свою країну, допомагати. 

Щодо оформлення: перші три місяці я знаходився там як ніхто, як цивільний зі зброєю. У мене не було ані воєнника [військового квитка], ані якихось документів, які б підтверджували, що я військовий. І коли підняли питання оформлення на службу (а це і виплати, і гарантії), нас послали оформлятися до Києва, в міжнародний легіон. І там я вже відписав контракт і став офіційно солдатом.

— Тобто, ти можеш служити, але тільки в лавах міжнародного легіону? 

Не зовсім. Є декілька бригад, які дозволяють підписувати контракт з іноземцями. Це, наприклад, «Карпатська Січ» як іностранний легіон сухопутний, і декілька інших ЗСУшних бригад. І я можу зі своєї частини командируватися в якусь іншу.

— Які в тебе були перепони через російський паспорт, коли ти приходив оформлюватися, чи були додаткові перевірки?

Розкажу, для початку, про ставлення побратимів. Зазвичай вони ржали: «О, з нами “хорошій руській”». А додаткові перевірки від спецслужб, звичайно, були: поліграф, детектор [брехні]. Це було на початку оформлення, щоб переконатися, що я не російський диверсант.

— Чи відрізняється контракт, який ти підписував, від контракту, який підписують військові з українським громадянством?

Так, звісно. Якщо коротко, то українці підписують контракт на 3-5 років, або на п’ять місяців, або на будь-який, але чітко визначений термін. Ми ж, на відміну від них, можемо розірвати контракт в будь-який момент незалежно від терміну.

— Чи маєте ви ті ж самі пільги від держави, що мають військові з українським громадянством? 

Все теж саме, тобто, виплати при загибелі, пораненні, виплати родині тощо.

— Чи це правда, що іноземці, які служать в ЗСУ, мають пріоритетне право на отримання громадянства?

За останнім указом президента, іноземці можуть отримати громадянство у випадку, якщо провоювали у лавах ЗСУ від трьох років без переривання контракту. 

— Скажи, будь ласка, що в тебе зараз стосовно документів на перебування в Україні?

В мене постійний вид на проживання. Після останнього указу президента про три роки я поставив всі справи з документами на отримання громадянства на паузу, зараз це не має сенсу. Наразі я вже розривав контракт із ЗСУ, аби взяти відпустку на декілька місяців, тому мій термін від необхідних трьох років анулювався.

— Чи стикався ти з нерозумінням або дискримінацію від побратимів в армії через своє громадянство?

В армії, насправді, ні разу, а в цивільному житті — так. Вийшов у відпустку і йду в магазин, так вийшло, що люди дізналися, що я маю російське громадянство. І дивились на мене як на прокаженого.

— Чому для тебе важливо отримати громадянство України?

По-перше, мені подобається ця країна. Я тут жив, у мене тут все, тому хочеться мати усі права, як інші. І найголовніше, що я не буду пов’язаний зі своєю «родіной» вже нічим.

Ліна Плуженко, фотографії — Катерина Переверзева, з архіву Губанових, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Ми б’ємось за українське громадянство, тому що це наш дім, і ми хочемо тут жити». Інтерв’ю із волонтеркою Поліною Сардарян
• «Ми всі складаємо пазл перемоги». П’ять історій молодих українців та українок