«Зробити з непотрібного щось потрібне». Інтерв’ю з Катериною Уваровою, яка займається апсайклінгом відстріляних гільз

Як з’явився 3,14ban?

— Катя, розкажи про 3,14ban. Ні, по-перше, скажи — ти харків‘янка? Ти взагалі звідки?

— Я з міста Макіївка, це Донецька область. У 2014 році переїхала до Бердянська, закінчила там школу у 2016-му. Потім переїхала у Харків, бо поступила до [Харківського національного університету] Каразіна. В Харкові і прожила останні шість років. Якщо судити за пропискою, то я харків’янка.

— Нещодавно я думала про набуття ідентичності містянина/містянки. Після питання «Звідки ти?» у мене часто уточнюють: «А де ти народилася?». Ми багато розмовляли про це з колегами — з якого моменту можна казати, що в тебе з’явилася міська ідентичність. Наскільки якісними для цього має бути культурне та соціальне життя, скільки треба прожити часу в місті?

— І що далі планувати з життям у цьому чи іншому місті.

— А «планувати» зараз таке дивне слово… То як тобі взагалі прийшла ідея із 3,14banом? Чому така назва?

— Ідея виникла у 2019 році, коли я ще навчалася на соцфаку. Після різних культурних та освітніх заходів залишалося дуже багато банерів, які керівництво вишу просто складало в підсобку.

Тоді ще почалася історія з Гретою Тунберг. Весь світ почав кричати, що 16-річна дівчинка говорить про глобальну проблему, а ми свою сраку не можемо підняти і зробити щось корисне. І я задалася питанням — а чи можна цю банерну тканину якось правильно утилізувати? Виявилось, що не можна. ЇЇ або спалюють, або використовують в оселях в якості захисного покриття.

Захотілося зробити не просто шопер, а сумку, котра витримає всі твої кілограми: п’ять кілограм картошки, три кілограма моркви і т.д. Бо ті шопери, котрі в АТБ висять і висіли, не витримують цього.

— Дуже тонкі такі, червоні.

— Так, це спанбонд. Коли почався ковід, з нього робили захисні комбінезони.

Мета була створити більш якісний шопер. Я знайшла одну з десяти швачок, яка була згодна експериментувати з банерним матеріалом, пробувати шити його на машинці. Інші дивилися на мене квадратними очима, типу: «Ти що, гониш, щось з банерів шити?».

Якось так і зародилася ідея робити з чогось непотрібного щось потрібне. А потім люди це побачили в соцмережах і захотіли собі таке. 

Катерина гладить собачку.

Я дуже люблю собачок, в мене маленький йорк. Бойова подружка. Вона з нами покаталася по Німеччині туди-сюди. Як я кажу — собачка-біженка.

— Чому саме така назва бренду?

— «3,14» — це нескінченна константа, нескінченний потік сміття, який ніколи не закінчується. «ban» — частина слову баннер, а також стоп, який ми кажемо цьому сміттю. 

Спочатку я прийшла до Олі, нашої швачки, зробити індивідуальне замовлення, суто тестовий зразок для себе. Через те, що я навчалася на соцфаку, в мене було багато знайомих журналістів. Коли я виставила свій перший шопер у Facebook, мені почали писати і робити індивідуальні замовлення. Так і почалася наша історія.

На фестивалях типу Slow Market всі знайомляться, п’ють вінішко — так і заводилися дружні партнерські відносини з різними людьми. Це теж привело до нас клієнтів. А далі спрацьовувало сарафанне радіо. Але на ці замовлення не можна було робити ставку, бо їх було небагато. Потім вже, як закінчився ковід, ми почали брейнштормити, як розвивати нашу справу, поставити її на потік і заробляти гроші.

Я почала шукати нам замовників, у котрих в корпоративній культурі прописана ековідповідальність — Coca-Cola, місія ООН з прав людини, КиївПрайд, Міністерство соціальної політики України, айтішки. Ми робили для них шопери, чохли для ноутбуків тощо.

З грантами ми ніколи не працювали. Не готові були чекати поки вони прийдуть. У мене були свої кошти зі стипендії, з роботи, які я нашкребла. І якщо чесно, то до минулого року ми взагалі гранти не вигравали. Перший, котрий виграли — від Запорізької торгово-промислової палати на просування у соцмережах. Це було у грудні [2021-го] і просуватися ми не встигли, бо почалася повномасштабна війна. На той момент у нас були незакінчені замовлення. Слава богу, що ми їх вже доробили.

— Скільки у 3,14ban задіяно людей?

— Зараз — три людини на постійній основі.

Моя мати — наш фінансовий менеджер. Вона прораховує собівартість і т.д. Бо я дебіт з кредитом звести не можу.

Швачка, Оля, якій приблизно років 60. І не дивлячись на те, що її вік значно вищий за мій, ми одразу ж порозумілися. В неї сильний потік фантазії, вона безперервно генерує якісь ідеї.

Ну і я відповідаю за комунікацію в соціальних мережах, ведення сайту, пошук нових клієнтів.

Якщо нам надходили корпоративні замовлення, наприклад, пошити дуже багато подарункових шоперів Coca-Cola, ми наймали швачок на фрілансі. 

Як працюють апсайклінг-ресайклінг бренди в Німеччині?

— Як ви нині працюєте? Ви знаходитеся в одному місті?

— Ні, на початку війни ми виїхали з мамою до Німеччини, бо фіг пойми було що робити. Швачка ж залишилася в Харкові. Тоді виробництво було призупинено. Ми посиділи в Німеччині, подивилися, як там все працює, сказали «Спасібо, до свіданія» і приїхали до Львову.

— У Німеччині ти займалася професійним ресьорчем?

— Так. Там був безкоштовний проїзд для українців і, поїздивши по передмістю Гамбурга, ми побачили велику кількість локальних апсайклінг-брендів. Наприклад, крісла з кришечок з-під пива, різні штуки з банерів і т.д.

Я помітила, що в них клієнти орієнтовані на локальне виробництво. Тобто, якщо щось потрібно купити, то людина з Люнбергу зробить це саме в Люнбергу. У локальних бізнесів є підтримка місцевих і це підтримує і їх, і економіку міста. Мені це дуже сподобалося.

Я надихнулася цими локальними брендами і тепер в мене є бажання після повернення в Харків відкрити в центрі міста апсайклінг-ресайклінг магазин. Також побачила, що нам як бренду потрібно ще багато працювати над класною якістю. Модернізувати наші продукти, знаходити нові матеріали, фурнітуру і т.д. Робити хоч і дорого, але якісно.

— І коли ви з мамою повернулися? 

— У серпні. 

— І одразу почали працювати?

— Так. Коли ми повернулися, зіштовхнулися з проблемою, що все довго робиться — Оля відшиває замовлення, відправляє нам, ми перевіряємо якість, фотографуємо для сайту, публікуємо і вже потім надсилаємо замовникам.

Шукати нову швачку ми не готові, бо потрібно їх багато навчати. Та й вона — частина нашої команди, ми працюємо три роки разом, прощатися з нею теж не окей.

Нам буде легше підняти вартість продуктів на 20-30%. Покупці з цим і так змиряться, в нас яйця по 70 грн. Якщо чохол для ноутбука коштуватиме не 700 грн, а 750 — це не шалені гроші. Тож працюємо так.

Звісно, що хотілося би повернутися до Харкова і там працювати далі. Але до Нового року ми точно залишаємося тут. 

Що буде з музеєм Сковороди?

— Розкажи, як почалася історія з апсайклінгом гільз і допомогою музею Сковороди?

— З самого початку повномасштабного вторгнення ми з мамою донатили, допомагали розповсюджувати інформацію, поширювали її серед журналістів. Потім побачили подію з музеєм Сковороди [в ніч на 7 травня російські військові знищили Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка — «Люк»]. Задонатили на його відновлення і подумали — а що далі робити?

Волонтери надсилали нам кадри, де в них під ногами лежало багато відпрацьованих гільз. Вони їх беруть в якості трофеїв. Ми сіли під вінішко про це розмовляти — що далі робити з мотлохом війни? Я не знаю інституцій, які б цим займалися. Так і виникла ідея з непотрібного зробити щось потрібне. Це і про очищення області від мотлоху, і про збереження пам’яті про війну. Бо комусь це важливо як душероздираюче нагадування. 

Через те, що у 2014 році я покинула своє рідне місто, 24 лютого в мене було бажання вийти на кордон і розстріляти росіян. Тому для мене важливі такі трофеї. Я зробили собі келихи з гільз і бережу їх для того, щоб випити з них за перемогу.

Це ті сенси, які ти хочеш зберегти і показати своїм дітям, онукам. І ніколи не забувати про це. Це про те, що брав участь у наближенні перемоги — донатами, інформаційною підтримкою, фізичною допомогою. 

Так в червні ми і придумали придумали ідею з апсайклінгом гільз.

Ми зв‘язалися з музеєм Сковороди, а вони сказали: «Дівчата, які ви класні!». Наша ідея із апсайклінгом гільз для збору грошей їм сподобалася, вони нас підтримали. І ми почали виробляти вироби і продавати їх. Важко було знайти спеціалістів, які допомогали з технічною розробкою — ми не мали з мамою такого досвіду. Вони і роблять гравіровку на наших виробах на фрілансі.

Ми мріємо купити лазерний станок і наразі триває збір на нього.

— Як виглядає кінцевий продукт? 

— Була гільза, вона вже відстріляна. Ми використовуємо її як основу для виготовлення, наприклад, ваз із гравіровкою, келихів для алкоголю. Вони складаються із чорного металу гільзи, до якого припаяна нержавійка. Зараз у нас у розробці є вазочки, які робитимуться з бобіни «Мухи». Можна заливати водичку і ставити букет.

— Це прямо огромна ваза виходить!

— Нє, ми її розрізаємо і з однієї «Мухи» виходить дві вазочки. А ще в нас будуть підсвічники, на стопочці, куди і вставлятиметься свічка. Зараз це дуже актуально. В мене, наприклад, цілий день немає світла. Ну і брелок, який можна повісити на ключі або ще кудись. 

Всі ті продукти можна буде використовувати в повсякденному житті, а не просто поставити і «Дивіться, яка в мене тут гільза!».

— Наостанок про Харків. Якби ти прямо зараз опинилася в ньому, куди б пішла в першу чергу?

— Я би пішла в «Багаж» до рідних людей, в Ampersand, на набережну та на майдан Свободи.

Ліна Плуженко, фотографії з архіву Катерини Уварової, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.