Молодий, український та активний — яким постає Харків у спогадах Катерини Антонович. Проєкт «Іменем жінки»

Катерина Антонович — громадська діячка, малярка, графік, педагогиня та професорка історії мистецтва. Народилася у Харкові в 1884 році, тут відвідувава гімназію та вчилася у місцевій художній школі. 

Восени 1923 року разом чоловіком та дітьми емігрувала до Праги. Там була членкинею Українського жіночого союзу, працювала в Музеї визвольної боротьби та студії пластичного мистецтва, а також очолювала комітет українського дитячого притулку. Потім емігрувала до Канади, де у Вініпезі організувала школу малюнку і малярства.

Щоб розповісти про певну постать минулого, можна звернутися до її біографів. Але, мабуть, краще почути її саму. Так, Катерина Антонович написала автобіографію «З моїх споминів» в п’яти частинах, яка видавалася з 1965 по 1973 рік.

«А наші села були такі прекрасні»

Свої спогади мисткиня почнає з оповіді про свою родину. Її батьки познайомились в Петербурзі ще під час навчання. Мати на той час була курсистокою «Рождественских Курсів». Батько, Михайло Серебряков, навчався у Воєнно-хірургічній академії.

Згодом вони одружились, проте довго жити разом не судилося. Мати не витримала петербурзького клімату і після переїзду до Харкова померла від туберкульозу. Катерині тоді ще навіть року не виповнилось. Батько виховував доньку сам. 

Одного дня дівчинка ледь не загинула, в домі знайшли пляшечку отрути. Хто її підкинув — невідомо, проте батько звільнив людей, які працювали в його домі, а також почав самостійно готувати їжу.

Після того інциденту Михайло Серебряков був змушений залишитися у Харкові. Заради цього він попрощався з науковою кар’єрою при академії. 

Як згадувала Катерина Антонович, Харків наприкінці ХІХ століття був культурним містом — мав три виші, а також низку гімназій, шкіл, бібліотек та культурних установ. Разом із тим Харків був й містом промисловим з безліччю заводів та фабрик. На той момент у ньому проживало близько 300 тисяч людей. 

А ще Харків був зеленим містом. Головним вважався Університетським сад, сьогоднішній парк Шевченка, місце прогулянок харків’ян. А у центрі міста був Купецький сад, де влітку лунала чудова симфонічна музика, а в закритому театрі грала українська трупа з Марко Кропивницьким та Марією Заньковецькою.

Був сад Баварія, який приваблював молодь. Влітку там була відкрита сцена, а взимку —  ковзанка. А в кінці вулиці Клочковської знаходився гарний Карповський сад. Але ходити туди наодинці було поганою ідеєю, бо там жили бродяги — ракли, які навіть вдень могли обікрасти. Але господар парку, багач Карпов, пускав тих раклів взимку до клуні чи кухні на ніч, за що вони не займали його знайомих і навіть по наказу господаря супроводжували його гостей до виходу із саду. 

Але літо для Харкова було не дуже комфортною порою, згадувала Катерина Антонович. Пил та спека відганяли містян за місто. Родина Серебрякових тут не була винятком — у них був свій хутір на річці Немишлі. Для Катерини їздити туди було справжньої радістю. Вона згадувала свою хату, собак, які радо їх зустрічали, смачні українські страви, затишні селянські хати і традиції, які зберегли старші жінки.

«А наші села були такі прекрасні! Біленькі, чисто вимазані хатки; у вишневих садках росли яблуні, груші, сливи, — писала Антонович. — Біля хати — сила квітів, особливо, коли була молода дівчина, яка дбала, щоб її квітник був найліпшим <…> Пам’ятаю, як я була здивована, що хатів на селі не замикали; їх затикали дерев’яною затичкою і виходили. Коли я якось запитала: “Чому не замикаєте?” — мені також відповіли питанням: “А навіщо замикати? У нас злодіїв нема!” “А чужі?” “А чого чужий в мою хату піде?”». 

Перші уроки самоідентифікації Катерини Антонович 

Освіту Катерина отримувала в місцевій гімназії. Соціальне становище цілком дозволяло їй вступити до інституту благородних дівиць, проте тато не хотів відпускати доньку від себе.

У гімназії Катерина навчалася добре. Там вона захопилася малюванням, що й визначило її подальшу професію. 

На той час життя гімназисток було підпорядковано низці правил, зокрема що стосується скромного зовнішнього вигляду. Дівчата носили темні брунатні уніформи з фартухами, їм було заборонено завивати волосся чи підфарбовувати губи. Тому під час урочистостей з нагоди випуску Катерині було так незвично бачити жінок в декольтованих сукнях.

В певних питаннях гімназія була доволі прогресивною. На той момент директоркою була Катерина Драшковська, яку учениці любили та поважали. Вона старалася, щоб її гімназія була «на висоті». Директорка не кричала на своїх учениць, всі зауваження робила спокійним голосом. Цікаво й те, що в гімназії були відсутні фізичні покарання, що було досить поширеною практикою у ті часи. Спокійним зауваженням можна було присоромити ученицю так, що їй потім не хотілося повторювати своїх помилок. Особливо враховуючи той факт, що в гімназії любили свої виховниць. 

«У нас навіть не виникала ідея, що можна покарати фізично, це здавалось таким жахливим. Пам’ятаю випадок, як один гімназист повісився, коли вчитель вдарив його лінійкою по руці, і залишив записку, що він такої ганьби, такого пониження перенести не може! І потім був суд над тим учителем», — згадувала Антонович. 

У гімназії Катерина вперше задумалась над своєю ідентичністю. Одного дня вона побачила, як батько читав «Кобзаря». Тоді чоловік підтвердив, що знає українську і, відповідно, є українцем. Сама дівчина, хоча спілкувалася в хуторі українською, проте в гімназії розмовляла російською. 

Одного разу її вчитель-росіянин задав домашнє завдання — виписати провінціалізми. Дівчина згадала слова, які неодноразово чула на хуторі: «драбина», «скриня», «будувати», «годувати». Вчитель її хвалив, а от класна дама, полька Лапчинська, мала на це іншу точку зору. «”Те, що ви написали, не є ніякі “провінціялізми”, а це зовсім окрема українська мова! Ви розумна дівчина, так багато всього знаєте і мусите це знати!”, — пригадала слова класної керівниці Катерина. 

Пам’ятаю, що тоді я була мало того що огірчена, а просто убита і потім до тата: “Чого ти мені цього не сказав?” А він відповів: “А чи ти в мене питала?” І це сразу заставило задуматись на питанням до якої нації я належу? Чи я “русская”, як нам завжди казали, чи я малоросіянка, чи “хохлушка”, як нас називали росіяни, чи таки українка. 

Але все ж дуже характерно, що це полька перша ясно поставила передо мною це національне питання; тоді я твердо зрозуміла, що я ніяка не “русская”, як нас переконували, а що я дитина зовсім іншого, окремого українського народу і була цим щасливою. Це був перелом у моєму дальшому житті».

З тих пір Катерина почала цікавитися історією України, передусім Гетьманщини, а також зачитувався історичними працями та романами. Одного дня до них прийшла засмучена директорка і заявила, що цар Олександр ІІІ помер. Плакали тоді всі — від класних дам до гімназисток, а от батько потім зазначив, що подія сліз не варта. Тоді Катерина побачила зовсім іншу реакцію. Також вплинула на Катерину поїздка до Росії, яку вона згодом назвала «подорожжю до зовсім іншого світу». Тоді вона разом з батьком відвідала Всеросійську виставку у Нижньому Новгороді. 

«І ось ми їдемо на північ. Спочатку наші краєвиди. Такі гарні села з біленькими хатками, з високими солом’яними дахами, в садочках, огородженими плотами. Біля річок верби спускають своє плакуче гілля до води. В середині села дерев’яна церква в українському стилі з ріпними банями та дзвінницею і обов’язковим вітряком на пригорку. Все таке миле, знайоме, — писала Катерина. 

Та ось Кордон України і картина різко міняється. Села сірі, хаток біленьких нема. “Русская ізба” складена зі стовбурів дерев, непобілених. Нема плотів-огорож навкруги будівлі, нема зелених садочків. Усе мрячно-сіре…». 

Що далі на північ, тим ця різниця була яскравішою. Краєвиди ставали суворішими, одноманітнішими, а люди — грубими та непривітними. До того ж, вони лаялися. Вдома Катерина не чула такої грубої лайки. Тоді дівчина думала, що так поводять себе хіба що некультурні люди. Вона згадувала про зустріч у поїзді з двома хлопцями-гімназистами. Один штовхнув приятеля і сказав: «Слушай-во, как говорит хахлушка з Хахландії!».  

Довелося Катерині пояснити, що вона ніяка не «хахлушка», а українка. І нагадати, що такої частини, як «Хахландія», взагалі не існує. А вона також пояснила недоречність подібних ярликів, провівши аналогію зі словом «кацапи». Щоправда, зусилля виявились марними: хлопці пішли геть, нававши Катерину «злющою». 

Вже згодом дівчина зустріла того хамоватого гімназиста у Харкові, коли той вже був студентом. Нил, як звали хлопця, за цей час багато чого переосмислив. Вибачився перед Катериною та розповів, що побачив Україну на власні очі і знаходить її прекрасною. 

Революційна молодь здавалась ідейною та прекрасною 

Після випуску з гімназії у Катерини була спеціальність слов’янська та російські мови. Дівчині хотілося вчитися далі, вона мріяла про вищі курси у Петербурзі або навчання за кордоном, адже в тогочасній імперії вищі школи та університети були закриті для жінок. 

Як зазначала художниця, тоді багато дівчат хотіли вчитися, але такої нагоди не мали. Тому на момент написання своїх спогадів Катерина щиро раділа за сучасних дівчат.

Тоді вибір Катерини впав на медичні інститут, але їй було 18, а туди приймали з 21 року. Тому дівчина зосередилась на художній освіті. Це тішило її батька — він не хотів відпускати доньку до іншого міста. 

Згадувала Катерина Публічну Бібліотеку, культурний центр життя Харкова. Певний час її головою був батько. Царська поліція заборонила досить багато книжок, а поліція у свою чергу вимагала їх знищення. Михайло Серебряков цього робити не хотів, тому вся заборонена література перекочувала до нього додому, хоча це було небезпечно.

За кілька років свого керівництва Серебряков зробив багато для розвитку бібліотеки, а потім на заміну прийшов Дмитро Багалій, відомий професор та науковець.

Також у Харкові тоді діяло «Общество Грамотности» — організація, яка запроваджувала недільні школи для працюючих людей. Діяла жіноча школа Христини Алчевської. Катерина добре знала цю родину, а з молодшою донькою, Христею Алчевською, вони були подругами. 

Як загадувала мисткиня, харківська інтелігенція дбала про розвиток культури свого міста. Її представники влаштовували читальні для народу, проводили там різні культурні імпрези, вистави та читання.

«Відповідно з цими засадами виховувалася і шкільна молодь. Ми всі дуже твердо знали, що ми, які мали можливість отримати освіту, мусимо своїм знанням ділитись з народом, — казала Катерина. — Думаю, що в ті часи ми, молодь, розуміли “народ” як якусь абстракцію, але для якої ми мусіли працювати. І ми це робили. Працювали в тих культурних установах, де наша праця була потрібна, чи може ми просто рахували, що вона таки потрібна. Це було в ті часи якесь ідеалістичне наставлення культурної молоді». 

Згодом Катерина поринула в політичне життя, що принесло їй чимало цікавих зустрічей. Зокрема, вона познайомилась з ідеологом українського самостійництва Миколою Міхновським. 

Це сталося під час судового процесу над будівельною компанією Олексія Алчевського, яку звинуватили в розтраті і віддали під суд. Це сталося після загибелі її керівника на петербурзькому вокзалі. Погляди тоді розділились. Одні обвинувачували Алчевського у тому, що сталося, інші наголошували що якби міністерство дало позику, то компанія змогла подолати кризу. 

Міхновський, який на той момент був помічником адвоката, висловив блискучу промову на захист Алчевського. Згодом він став частим гостем в домі Серебрякових, а під час своїх візитів приносив українські книжки. Катерина згадувала, що Міхновський поводив себе чемно і по-лицарські (хоча дівчата попереджали, що він любив жінок і мав численні любовні пригоди). Одного разу Міхновський розповів, що поліція планує обшук в домі Катерини, а там тоді зберігалося чимало забороненої літератури. На щастя, нічого нищити не довелося: Міхновський допоміг дівчині сховати ті книги на горищі. 

Якось у бібліотеці Катерина познайомилась із Боніфатієм Камінським, якого дівчині відрекомендували як «старого студента». Він був співорганізатором Революційної української партії, утвореної 19 січня 1900 року. А згодом — і з іншими представниками студентської громади, наприклад, Петром Андрієвським та Борисом Матросом. Як згадувала Катерина, тоді студентські сходини були заборонені, а особливо якщо вони були українськими. Влада одразу бачила в них змову проти уряду. Учасників таких заходів поліція боялась і переслідувала.

Але активна молодь знайшла вихід — збиратися під егідою чиїсь іменин чи народин. Тоді Катерина разом із однодумцями часто гостювала в родини Мацієвичів. Вони постійно організовували якісь «свята». Завжди під час таких гостин мав стояти самовар, чайний посуд, печиво та пляшка вина. Щоб навіть якщо до будинку завітає поліція, вона нічого не запідозрила. У таких випадках господарі ще й пропонували по чарці поліцейським, а ті й не відмовлялись.

«Тоді якраз почали відсепаровуватись і відділятись різні партії. Дві ніби були головні — соціял-демократи і соціялісти-революціонери, та сварки між ними були гарячі, — казала Антонович. — Я не любила як сварилась революційна молодь. Мені вона здавалась такою ідейною, такою прекрасною, що мені хотілось, щоб ми всі дружно йшли до однієї мети. А тут виникали розбіжності, і конечна ціль ніби вже переставала бути такою ясною».

---

Читайте також:

• «Іменем жінки». «Люк» оголошує проєкт з видимості українок та розповідає про найвідоміші постаті, яких ще немає на мапі міста
• Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Вони всі мріяли про свободу та рівність

Тоді на території імперії кипіла революція, згадувала Катерина Антонович. Усі народи відчули, що настав час звільнитись, скинути російський царат. Відбулися демонстрації робітників та студентів, протестувала й інтелігенція. Борис Матрос одного разу розповів, що робітники заводу проведуть демонстрацію на Кінній площі, але коли Катерина з Борисом підійшли до місця збору, почалася стрілянина. Охоплений панікою натовп став тікати. Тоді Борис взяв Катерину за руку, і вони спокійно рушили далі. Сховалися за брамою, щоб перечекати стрілянину.

Зі своїм чоловіком, співзасновником Української революційної партії Дмитром Антоновичем, Катерина познайомилася у 1904 році. На той момент вона повернулася додому з Петербургу, де вчилася на курсах Лесграфа. Муху, як прозвали тоді Антоновича його товариші, відрекомендували як справжнього революціонера. В колективі його любили та цінували. 

Якось Катерину запросили на збори їхньої ромади. Гасло — «Зоря», бо без нього не пустять. То було житло одного з адвокатів, за яким поліція не надто слідкувала. Там тоді зібралося багато молоді. 

«Ми всі чекали революції. Уявляли, що вона принесе свободу, рівність, і не буде насильства царського режиму. І що взагалі буде прекрасне життя в нашій великій країні і кожен народ заживе своїм вільним самостійним життям, — мріяла Антонович. 

А тільки потім ми побачили яка це дійсність. Вона була страшно далеко від наших мрій, і все сталось зовсім не так, як ми думали. Але цього всього ми тоді не знали і, як щастя, чекали революції для наших народів. Блискучі промови, гасла, що кликали нас уперед до боротьби за ліпшу будучину, захоплювали». 

Потім студент, який чатував на вулиці, сказав, що треба розходитись, бо за ними слідкували. Гості по одному-двох, щоб не привертати уваги, почали покидати помешкання. Коли прийшла поліція, господар з кількома гостями пили чай. Поліціянтам налили по чарці й ті пішли геть. Тоді Катерина покинула збори разом з Дмитром Антоновичем.

Він був членом Центрального Комітету РУП. Антонович запевняв, що російська поліція ніколи не знайде нелегальну організацію, якщо там не буде провокатора. Хоча розумів, що може знайтися продажна душа, яка чи то за гроші, чи то через страх перед поліцією здасть своїх. Тоді й почнуться арешти, а роботу організації на певний час доведеться призупиняти. 

Якийсь час самі студенти пильно стежили за своїми товаришами і знаходили тих самих провокаторів. Сам Муха, коли доручав комусь якусь працю (особливо нелегальну), то перевіряв, чи досить вона безпечна і чи не загрожує арештом. Одного разу Петро Андрієвський поїхав за кордон за забороненою літературою, але не повернувся вчасно. Згодом вони дізнались про його арешт. Андрієвському тоді загрожувала висилка до Сибіру. На щастя, проблему вдалося налагодити, проте Андріївському довелося виїхати за межі країни. 

Муха, до речі, взявся за видання свого часопису «Воля». Дістав дозвіл, найняв помешкання недалеко від дому Катерини, почав писати. До написання долучилась і Катерина, хоча й не без протестів. Тоді вийшла її перша стаття. Але згодом «Волю» закрили, був даний наказ запечатати редакцію. На щастя, обійшлося без арештів. 

Катерина та Дмитро одружились. Хоча рішення про шлюб далося їй не дуже просто. Якось їдучи до Харкова, щоб провідати батька, вона мучилась роздумами: чи варто взагалі вступати в шлюб? Чи краще було б вчитись, бути вільною, працювати задля самостійної України? Чи мати маленьке вузеньке родинне щастя та няньчити дітей? 

Молоде подружжя переїхало до Києва, де оселилося у великому та гарному будинку, який свого часу побудувала мати Мухи. Там Катерина продовжила свою художню освіту. Вона вчилася в Михайла Бойчука та Василя Кричевського, викладала малювання у Ржищівському педагогічному інституті. Життя не спинилося на новому місці. Було там місце і для громадської діяльності, і для заняття улюбленою справою. 

Тільки то вже було інша історія. А харківський період Катерини Антонович на тому завершився. 

Текст — Юлія Гуш, колажі та обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️