Головна » «Я хочу, щоб кожна стіна кричала про те, що ми вистояли». Інтерв’ю про прифронтові графіті з митцем Мішею Лейком

«Я хочу, щоб кожна стіна кричала про те, що ми вистояли». Інтерв’ю про прифронтові графіті з митцем Мішею Лейком

6.10.2026

Люди

Час прочитання: 5 хв

Лєра Степаненко

Серед посічених уламками та вибухами будівель Ізюма графіті Міши Лейка набувають сакрального значення. Людина, яка колись маркувала своїм ім’ям вагони у світових столицях, тепер маркує звільнені українські території, повертаючи життя й мистецтво туди, де окупанти хотіли залишити суцільну руїну.

«Люк» поговорив із Мішою про його роботи в Ізюмі, зокрема про арт, який вже встиг увійти в історію — величезне лого Третього армійського корпусу на стелі на горі Крем’янець.

Урбаністичний гул широких харківських вулиць, стукіт балончиків у рюкзаку та нічні вилазки до залізничних депо — таким був звичний світ харківського стріт-артиста Міші Лейка. З 2002 року його фірмовий тег «LEIK» з’явився на стінах і вагонах потягів у понад 30 країнах світу.

Роботи Міші у Запоріжжі, Харкові, Шеньжені (Китай) та Берліні (Німеччина)

Міша жив класичним, радикальним залізничним бомбінгом, відомим під англійською назвою trainwriting. Саме трейнрайтінг вважається найнебезпечнішою субкультурою у графіті, яка зав’язана на адреналіні, таємності та швидкості. Цей шалений мистецький шлях якось навіть привів Мішу до японської в’язниці — місця з однією з найжорсткіших пенітенціарних систем, де за нелегальне графіті буквально доводиться платити свободою.

Але у лютому 2022-го глобальне «полотно» митця стиснулося до масштабів рідної країни. Міша долучився добровольцем до лав української армії. Замість екстремальних рейдів у закордонних метрополітенах почалися бойові виходи в околицях рідного міста. Згодом художник став комбатантом і ветераном спецпідрозділу KRAKEN.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений 𝑴𝑰𝑺𝑯𝑨 𝑳𝑬𝑰𝑲 (@misha_leik)

Далі — пряма мова.

«Раніше стріт-арт був егоїстичним. Зараз все змінилося»

В Ізюмі я бував неодноразово ще задовго до повномасштабного вторгнення. Мене завжди зачіпала тутешня природа й дивовижні краєвиди: велична гора Крем’янець, Сіверський Донець. Місцеві точно зрозуміють, про що я. Але безпосередньо попрацювати тут із балончиком мені пощастило лише цього літа.

Знаєте, довоєнний Ізюм та Ізюм сьогоднішній — це абсолютно різні світи. На жаль, близькість фронту б’є по очах одразу, щойно заїжджаєш у місто. Але коли ми малюємо в таких зранених точках, ми виконуємо важливу місію.

Ми не просто створюємо арт-об’єкт, а чітко транслюємо ворогу: «Це українська земля, і господар тут українець». А для наших людей, місцевих і гостей міста, це потужний заряд натхнення та підтримки.

Моє сприйняття графіті за час війни не те щоб змінилося кардинально, але точно трансформувало свою форму та контекст. Давайте чесно: раніше вся ця субкультура була досить егоїстичною. Ми малювали здебільшого для власного его, щоб заявити про себе, бути крутішими в тусовці, підняти свій статус.

Зараз усе інакше. Більшість проєктів несуть глибокі, змістовні посили. Патріотичний стріт-арт, шеврони для підрозділів чи меморіальні мурали на згадку про загиблих побратимів — найкраще тому підтвердження.

«Квест на максимум»

Першою та, мабуть, найбільш резонансною моєю роботою в Ізюмі став масштабний мурал на горі Крем’янець. На відомій ізюмській стелі ми зобразили логотип Третього армійського корпусу, де я служу. Ідея належала моєму другові [Арсенію] Білодубу, лідеру гурту «Сокира Перуна». Лаконічність форми, гігантський масштаб і наш відомий знак «Трійки» миттєво чіпляють погляд.

Технічно це був виклик. Хто бачив цю стелу, знає, що вона має складну геометрію з від’ємним нахилом стіни. Про пекельну літню спеку й російські КАБи, що регулярно шелестіли над головою, я взагалі мовчу. Виходу на дах споруди не було, тому довелося вигадувати тактичні хитрощі: ми задіяли великий дрон, щоб перекинути мотузку через вершину й зафіксувати її з іншого боку.

Потім зрозуміли, що через специфічний нахил стіни суто на альпіністському спорядженні малювати не вийде — довелося екстрено ганяти містом у пошуках автовишки потрібної висоти. Одним словом, квест пройшли на максимум. Попри всі труднощі, ми з моїм помічником Павлом реалізували задум усього за три дні. Без нього в такі стислі терміни я б точно не вклався, за що йому величезна повага.

До речі, увесь цей запеклий процес можна побачити на YouTube у кліпі на пісню «Ізюмська Січ».

Коли я тільки починав роботу над стелою, то перше, про що подумав, — її буде ідеально видно ворогу. Російська аеророзвідка під час моніторингу повітря стовідсотково зафіксує цей гігантський український символ. І це круто.

Проте найкраще відчуття — бачити, як робота продовжує жити своїм життям уже після того, як ти поїхав. Коли люди зупиняються поруч, фотографуються, дискутують або просто щодня проходять повз і посміхаються — розумієш, що став частиною цього міського простору.

Я навіть почав зберігати в окремий альбом найтепліші знімки, які люди роблять на тлі стели. Можливо, згодом зроблю підбірку найкращих кадрів.

Читайте також:

«Особистий спосіб протидіяти руйнуванню»

Ще одна важлива для мене ізюмська історія — це графіті «MARCH», яке ми зробили для наших друзів із навчального центру тактичної медицини 3-ї ОШБр.

MARCH — міжнародний стандарт надання першої медичної допомоги на полі бою. Мені надзвичайно зрезонував головний концепт: «Вчи MARCH — збережи життя!» Це той випадок, коли вуличне мистецтво стає наочною освітою, здатною врятувати бійця в реальному бою.

Для мене взагалі критично важливо повертати в наше інфополе подібні символи, а також фундаментальних історичних постатей, як-от Євгена Коновальця, мурал якому мені випала честь створити на його батьківщині на Львівщині.

Міський простір — це дзеркало нашої ідентичності. Через мурали ми робимо історію ближчою, живою та зрозумілою для нових поколінь.

Залишати малюнки в прифронтових містах — це мій особистий спосіб протидіяти руйнуванню. Війна щодня намагається стерти наші міста, перетворити їх на сірий попіл. Я ж хочу залишати там колір, характер і пульс українського життя. Щоб кожна стіна кричала про те, що ми вистояли.

А Москва… Москва обов’язково потоне у власній крові за все те зло, яке вона принесла нашому світу. Слава Україні!

Текст — Лєра Степаненко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️

Разовий платіж

Місячна підписка

100 грн

250 грн

500 грн

Своя сума