«Фотографія як зброя проти брехні». Як харківські фотографи зберігають пам’ять про місто
Люди
«Люк» зібрав історії п’яти харківських фотографів, які працюють в місті, фіксуючи кожен прояв війни.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Харків — живий, мінливий, справжній. Таким його фіксують місцеві фотографи, бо саме світлини зберігають момент таким, яким він є — тут і зараз.
Та кожен із митців бачить Харків по-своєму. Для когось він починається з людського погляду, для когось — зі скейт-парку, футбольної трибуни чи дороги на прифронтовий Ізюм.
Хтось шукає красу та мить в буденності, а хтось документує війну як щоденник, який назавжди закарбується в історії. Саме з цих різних поглядів і складається портрет міста.
П’ять фотографів. П’ять різних історій. П’ять різних способів побачити Харків.
Олександр Магула
Олександр Магула почав захоплюватися фотографією ще в 15 років, а згодом хобі переросло в професію. Сьогодні Саша працює фотожурналістом, знімає репортажі та новинні події, фіксуючи історію в моменті.
Журналістська освіта багато в чому визначила його погляд на фотографію, адже передусім його цікавить не постановка кадру, ретельне його продумування, а сама реальність: «Оскільки вчився на журналіста, найбільше мені подобається новинна фотографія. Це той жанр, у якому я почуваюся найбільш органічно», — розповідає Саша.
Серед тисяч репортажних кадрів є одна історія, до якої Олександр повертається знову і знову. Це довготривалий фотопроєкт «Правила бійцівського клубу», який він почав ще студентом. Спочатку це була спроба зрозуміти закриту спільноту футбольних фанатів, але з початком повномасштабної війни проєкт набув зовсім іншого змісту:
«Я почав знімати цю спільноту ще до повномасштабного вторгнення. Потім багато хлопців, яких я фотографував, пішли до війська. І поступово я зрозумів, що ця тема набагато глибша, ніж просто футбол чи бійки. Через фотографію я відкривав для себе, що навколофутбольний рух багато років був одним із середовищ, де формувалися люди, готові захищати своє місто і свою країну».
Одна зі світлин цього проєкту стала для Олександра особистою. Її він зробив 22 березня 2024 року на похороні військового Ігоря «Рудого». На фото його побратим Ілля «Боксерчик» розгортає прапор фанатської фірми AFC над могилою друга.
«Я багато років знімав їхній колектив. Ігор був зі старшого покоління, а Іллю я пам’ятаю ще шістнадцятирічним хлопцем, який тільки починав свій шлях у навколофутбольному русі. А наступний спогад про нього — це вже цей момент на похороні друга. Для мене ця фотографія дуже точно говорить про те, як війна змінила ціле покоління», — каже фотограф.
Коли Олександр говорить про Харків, він майже не згадує архітектуру чи конкретні місця. Для нього це передусім відчуття:
«Харків — це дім. Це місто першого натхнення і першого відчуття свободи. Тут народилися не лише мої перші фотографії, а й багато дитячих мрій».
Сам фотограф називає камеру способом проживати реальність. Але додає, що для нього це значно більше, ніж особистий спосіб висловлювання:
«Це і спосіб проживання реальності, і мистецтво, і робота. Але ще — спосіб служіння суспільним інтересам. Я знаю, що моя робота важлива. Саме це допомагає мені тверезо дивитися на речі».
Микита Єньшин
Микита Єньшин занурився у фотографію навесні 2022 року, майже на початку повномасштабного вторгнення. Відтоді його камера майже завжди спрямована туди, куди рідко доходять новинні об’єктиви, а саме в андеграундне життя Харкова.
Микита переважно фотографує графіті-художників, скейт-спільноту й міську молодь, яка навіть під час війни продовжує створювати власну культуру й жити своє вільне, подекуди навіть бунтарське життя.
Однією з найважливіших для нього стала зустріч із японським журналістом Хіронорі Кодамою, який приїхав до України, щоб документувати повномасштабну війну.
«Під час однієї з наших перших зустрічей повз нас із гуркотом проїхав хлопець на скейті. Хіронорі злякався й сказав, що на мить подумав, ніби це танк. Але це був просто хлопець, який катався містом, — згадує Микита. — Хіронорі дуже зачепило, що навіть під час війни люди продовжують займатися тим, що люблять. Після цього ми ще кілька років поверталися до цієї теми й намагалися показати життя скейт-спільноти через фотографію».
За словами Микити, саме Кодама допоміг йому по-іншому дивитися на фотографію — уважніше шукати сенси й бачити історії там, де раніше були лише вдалі кадри.
Одним із найважливіших для себе він вважає знімок, на якому його друг перестрибує через протитанкового їжака.
«Для мене цей кадр про символізм, — каже Микита. — Скейтери, як і загалом люди, продовжують свій рух, незважаючи на перешкоду у вигляді війни. Вона виглядає страшною, можливо, буде боляче її перестрибнути. Але це можливо, якщо мати щире бажання і докласти достатньо зусиль».
Саме ця фотографія, каже Микита, найкраще відображає сучасний Харків — місто, яке не завмерло, а продовжує рухатися вперед: «Для мене Харків — це столиця хіп-хоп-культури в Україні. Це місто заряджає».
Фотографію ж він сприймає не лише як творчість, а й як спосіб фіксувати реальність без прикрас: «Це чудовий інструмент для творчості й дуже гарна зброя проти брехні. Це спосіб показати буденність так, як ти її бачиш і відчуваєш».
Анна Рєзнік
Документальною фотографією Анна Рєзнік займається з 2022 року. Перші роки повномасштабної війни вона документувала Харків, а два роки тому переїхала до Парижа. Сьогодні її камера все частіше звертається до культури, музики та міського життя, але принцип залишається незмінним — у центрі кадру завжди люди.
«Найцікавіше й найважливіше в кадрі для мене — це завжди людина. Я обожнюю спостерігати за людьми. Намагаюся ловити моменти, у яких є емоція, рух, жест чи погляд, будь-що, що стає візуальним проявом почуття, — захоплено розповідає Анна. — Також дуже люблю фотографувати кохання, як випадкові моменти між перехожими, так і більш художні історії окремих пар».
Серед харківських робіт Анна найбільше хоче поділитися серією про молодіжну культуру міста. Це історія не про війну, а про життя, яке не припиняється навіть тоді, коли вона стає його щоденним тлом.
«Мені зараз дуже цікава молодіжна культура Харкова. Дуже круто, що попри війну місто живе: молодь катається на скейтах, ходить на концерти, створює свою музику, кохає».
Особливе місце в її архіві займає фотографія, зроблена навесні 2022 року на Салтівці.
На ній — мешканець напівзруйнованого будинку, який готує їжу просто неба. Звичайна побутова дія, що в умовах війни перетворюється на символ людської витривалості.
Для Анни Харків — це не лише рідне місто, а й простір, який неможливо відчути на відстані:
«Мені здається, що по-справжньому глибоко розкрити тему у фотографії можна лише тоді, коли знімаєш щось дуже близьке до себе — те, до чого ти причетний і що відчуваєш ізсередини. Саме тому мене все більше тягне назад до Харкова. Хочеться проживати його історію разом із ним і, звичайно, робити це через фотографію».
Для неї фотографія не розділяється на документ чи мистецтво. Це спосіб взаємодіяти зі світом і встигнути зберегти те, що щомиті змінюється.
«Я в постійному захваті від багатогранності життя, від краси й складності реальності, від поетичності повсякдення. Немає нічого, що вражає мене більше, ніж час і його невпинний рух, — каже Анна.
Зробити фотографію — це спосіб хоча б на мить зупинити час, забрати собі маленький шматочок неосяжної реальності й надати своїм почуттям форму. Вдале фото — це те, яке вдало передає відчуття».
Софіко
Фотографії Софіко народжуються не за планом. Софіко не шукає сюжети й не вирушає в поїздки заради окремого кадру. Майже всі її світлини стають продовженням дороги, роботи чи просто випадкової зустрічі.
Фото ніби клаптики складаються у великий особистий щоденник, який уже понад два роки супроводжує її в поїздках Донбасом і Харківщиною.
Софіко знімає з тринадцяти років, навчалася на кінооператорку в університеті Карпенка-Карого, а нині працює режисеркою та операторкою у Третьому армійському корпусі. І хоч професія пов’язана з професійною технікою, власні фотографії вона майже завжди робить на телефон.
«Фотографую тільки на свій айфон. Він — продовження мене і моїх очей», — каже Софіко.
Її мало цікавлять жанри чи категорії фотографії. Софіко не шукає конкретних людей, пам’ятки архітектури або пейзажі — лиш момент, який раптом неможливо відпустити.
«Я знімаю там, де є відчуття. Не завжди одразу можна зрозуміти чи пояснити, чому саме хочеться зробити той чи інший кадр. Але це бажання завжди виникає в моменті», — зазначає фотографиня.
Свій фотопроєкт вона й досі не називає проєктом:
«Це більше схоже на щоденник. Усі фотографії з’являлися ніби випадково — під час інших зйомок, поїздок чи роботи. Я ніколи не їхала кудись із думкою: зараз буду робити фотосерію. Просто все, що бачу й можу розповісти своєю візуальною мовою — я розповідаю».
Одним із найважливіших для себе Софіко вважає кадр, на якому покинутий танк поступово заростає квітами.
Світлину вона назвала на честь фільму «Весна, літо, осінь, зима… і знову весна»:
«Для мене це символ безкінечної повторюваності, ритму життя і природи, яка безжально забирає своє, а потім усе повертає землі».
Хоча в самому Харкові Софіко буває не так часто, дорогою вона майже завжди зупиняється на Харківщині. Саме там останніми роками народжується більшість її фотографій.
«Я зазвичай проїздом у Харкові, коли їду в Ізюм. Але Харківщина стала для мене абсолютно особливим місцем. Мене досі вражає краса її природи. А Ізюм став другим домом. Бути там і знімати — це велика радість», — каже Софіко.
Для неї фотографія — не про те, щоб зупинити мить. Вона радше допомагає зрозуміти її:
«Фотографія допомагає мені бути в моменті й одночасно дивитися на нього збоку. Для мене це не стільки фіксація реальності, скільки спосіб її зрозуміти або хоча б наблизитися до цього».
Маргарита Фаль
Маргарита Фаль фотографує з чотирнадцяти років. Колись мисткиню більше захоплювали художні експерименти, а сьогодні вона працює переважно з репортажною та документальною фотографією, відгукуючись на поклик часу.
Фотографиня каже, що ніколи не обирає тему заздалегідь, усе починається з внутрішнього відгуку: «Немає чогось, що я люблю фотографувати найбільше. Якщо тема чіпляє, то майже будь-що можна зняти добре. Головне — повертатися до неї систематично. Тоді обов’язково почнеш бачити більше й знаходити щось цікаве».
Про камери Маргарита може говорити годинами. У неї їх багато, і майже кожна має власний характер, такою мірою, що деяким вона навіть дала імена:
«Плівкова Mamiya 645 у мене називається “Смирення”. Вона повільна, крихка й вимагає багато терпіння. Є старенька Fujifilm, яку я називаю “Глупенька”. Вона маленька, показує зображення не зовсім так, як є, до неї треба звикнути. А для роботи найчастіше використовую Sony A7 III».
Поки що більшість своїх довготривалих історій Маргарита не публікує. Але серед уже завершених робіт особливо виділяє матеріал про харківський балет, який вона готувала для Frontliner.
«Це насправді унікальне місце. Навіть дивно, що будівля вистояла, а люди, які про неї дбають, змогли зберегти цей простір і продовжують працювати», — ділиться Маргарита.
Каже, що взагалі не дуже любить слово «проєкт». Довгими історіями почала займатися лише після поради редактора. Так з’явилася серія про харківський балет, а зараз поступово народжується нова про молодь Харківщини.
Особливою для себе Маргарита називає фотографію, зроблену після одного з російських ударів по Салтівці.
Того дня фотографиня приїхала на місце вже після вибуху, але ще до інших журналістів. Бігаючи між пошкодженими будинками, піднялася на дах, де працювали рятувальники ДСНС.
«Я дуже боязка людина. Терпіти не можу лізти до людей із камерою. Кожного разу мені здається, що я заважаю тим, хто робить щось по-справжньому важливе, — розповідає Маргарита. — Але тоді один із рятувальників просто штовхнув мене в плече й жестом показав: “Зніми нас”. Я навіть не бачила його обличчя, але чомусь зрозуміла, що в той момент для них було важливо, щоб хтось зафіксував їхню роботу. Для мене це дуже сентиментальний спогад».
Харків, зізнається Маргарита, не став для неї «містом за характером». Але став місцем, без якого вона вже не уявляє своєї професії.
«Саме тут почалася моя робота як репортерки. І якби не спільнота журналістів і фотографів, які тут живуть і працюють, я, мабуть, не залишилася б, — зізнається Маргарита. — Ці люди неймовірні. Один мій іноземний колега казав, що хороша робота схожа на танець. І мені здається, я бачила цей танець. Серед попелу й диму біжать люди з камерами — і це справді заворожує. Це важко описати, це треба побачити».
Для Маргарити фотографія ніколи не була окремою від життя:
«Для мене фотографія завжди була способом проживання реальності. Колись моєю реальністю були напівоголені дівчата, шкільні перекури й матюки на стінах. Тепер дрони. Але, якщо чесно, я не подорослішала. Просто сама реальність змінилася».
Читайте також:
- В Україні відкривають Школу фотографії та візуальної культури
- «Акваріум, повний ключів»: митець Юрій Гуржи про Харків, архів батька і нову книжку
- Як Харківська школа фотографії підривала радянську систему. «Харків, де твоє обличчя?»
У кожного з фотографів свій Харків. Для Олександра Магули він нерозривно пов’язаний із документуванням війни й пам’яттю. Для Микити Єньшина — із молодіжною культурою, яка живе та квітне попри постійні обстріли. Для Анни Резнік — із людьми та їхніми емоціями. Для Софіко — з відчуттями, які неможливо пояснити словами, але можна спробувати відчути. Для Маргарити Фаль — із реальністю, яку хочеться прожити й зберегти.
Разом ці історії складаються в багатоголосий портрет міста, яке продовжує жити.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Лєра Степаненко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
