«Травма є у всіх і це нас точно об’єднує». Інтерв’ю із співзасновницею реабілітаційного табору «Український дзен» Марією Какуріною

 — Марія, до війни ви грали в театрі, займалися культурними та освітніми проєктами. Як взагалі прийшли до волонтерства?  

— Складно сказати, як прийшла. Акторкою я почала працювати ще під час навчання в університеті. Спершу — в Харківському академічному драматичному театрі, також в різних харківських незалежних театрах. 

Потім поїхала до Львова, там працювала в театрі Лесі Українки. Далі — створили незалежний театр в Одесі. Після цього поїхала працювати в шоу-балеті в Китай. Це була моя перша закордонна поїздка, вперше так далеко від дому на цілий рік. 

Повернувшись, зрозуміла, що не знаю, чи хочу повернутися в театр. В Одесі рік ми майже не отримували коштів, і рівень життя, який був, мене дуже засмучував. До того ж, конкуренція, яка, мені здається, неприродно створена — особливо в державних театрах, та ставлення до акторів, яке там було, мені не близьке. І я зрозуміла, що не готова в такому існувати. 

Відчула, що хочу робити проєкти, які об’єднуватимуть людей, різні види мистецтва, аби розвивалася культура, театр і музика. Побачила, що можу зростати професійно, відчула, що це моє. 

Саме тоді вирішила допомогти своєму батькові. Разом із ним ми провели дев’ятий міжнародний театрально-дизайнерський фестиваль «Живи». До 2014 року він проходив у Криму, а після — перестав проходити взагалі. Для нас це було занадто боляче. 

Через три чи чотири роки я вирішила підтримати батька. Ми масштабували цей фестиваль, додали нових напрямків, нових тем і провели його в Харкові з божевільно смішним бюджетом. На щастя, було багато людей, які вірили в нас і допомагали. Тому якось вийшло.

Так я почала займатись культурними подіями — фестивалями, концертами. Це все було від нашого фонду Artdacha, так ми працювали до лютого 2022 року.

— Що змінилось із 24 лютого? 

— Як у всіх, моє життя перевернулося. До 24-го ми з моєю колежанкою Василісою Гайденко [експерткою з теми інклюзії, розробницею бренд-стратегій, менторкою та фасилітаторкою — «Люк»] декілька місяців готували для харків’ян інклюзивний проєкт — «Соціальна вечірка для всіх». Але, на жаль або на щастя, не встигли його реалізувати. 

З 24-го нам почали приходити повідомлення від наших знайомих, знайомих знайомих або взагалі якихось невідомих нам людей: «Мені тут хлопчик на вулиці дав ваш номер, сказав, що я можу до вас звернутися, щоб відправити допомогу моєму батькові, який знаходиться на окупованій території в Харківській області». І понеслося. 

Ми стали надавати евакуацію, гуманітарну допомогу цивільним, військовим. Протягом перших трьох чи чотирьох місяців робили тільки це. Продовжуємо і сьогодні займатися волонтерством, але з червня додався психологічний, реабілітаційний напрямок.

У серпні стартував наш перший проєкт із цілої серії проєктів (це мета нашої команди, до якої ми йдемо) — реабілітаційний табір для жителів Харкова і області «Український дзен». Ми провели три заїзди, в кожному брали участь до 100 людей. 

Програма була дуже різнопланова. Ми намагалися повернути людей до того стану, до тих цінностей, які були до 24 лютого. Проводили для них терапевтичні заходи. По суті, це була групова терапія.

У нас досі є стереотипи щодо походів до психотерапевта та в принципі — щодо уваги до свого психологічного стану, тим паче — у чоловіків. Тому ми назвали це трошки по-хитрому — заняття із психологічної освіти. Таким чином хотіли не відлякати людей, які до нас приїжджають, і м’яко вести їх шляхом терапії, дати їм зрозуміти, що це не страшно. І таким чином провели цей табір.

«Була мета витягнути харків’ян з того стану, який став звичним під час війни»

— Звідки з’явилась ідея створення психологічного реабілітаційного проєкту саме в форматі табору? 

— Ще навесні я почала думати над проєктом, який ми готуємо зараз, це мав бути ретрит для волонтерів. Тоді я розмірковувала, в якій формі це провести — може, теж зробити табори для волонтерів, тому що  всі почали вигорати, було дуже складно психологічно. 

На той момент, я звернулася до Марини Бессонової, директорки та співзасновниці [дитячого, підліткового та сімейного табір-тренінг] Finaribba. Вона якраз працювала з людьми в метро. Ми думали робити це разом, бо бачили і проблеми і потреби цих людей, бо вже мали досвід роботи з ними, але в цей момент всіх якраз почали розселяти.

Одночасно з цим ми надавали допомогу людям у селищах Харківської області. І побачили, що є величезна прірва між людьми, які почали мірятися рівнем травми і втрат, пропало порозуміння. Ми почали думати, як би всіх об’єднати і допомогти, щоб діти з батьками знайшли спільну мову, і при цьому налагодити коннект між людьми. 

Мені здається, що зараз немає жодного не травмованого українця — як серед тих, хто виїхали після 24-го, так і серед тих, хто залишився і жив у більш спокійних містах. Травма є у всіх і це нас точно об’єднує, просто у кожного вона трохи відрізняється.

Тоді ми вирішили, що формат табору — це те, що залишається в нас із дитинства, ці згадки про спосіб відпочинку, де можна одразу побудувати програму, яка триватиме не один день. 

Ще була мета витягнути харків’ян з того стану, який вже став звичним під час війни, з оточення, цих подій, які відбуваються, відправити на природу з класними заходами, вечіркам. Всі ми у перші місяці війни не дозволяли собі веселитися. Як це так ми можемо веселитися, коли наші хлопці і дівчата за нас воюють, страждають і гинуть?

Але насправді ми маємо зараз продовжувати жити. Все ж таки після перемоги нам треба буде відбудовувати країну, у нас усіх мають бути сили на це. 

Ми ж бачимо, як наші військові з котиками і своїми танцями ведуть TikTok і показують якраз приклад того, як важливо і круто залишатися собою, цінувати власний стан і так далі. Тому ми подумали, що табір — це буде ідеальний формат такого об’єднання дорослих і дітей, створення безпечного простору.

— Як проходив відбір заявок?

— В перший заїзд у нас було дуже мало часу на набір людей, тому що мали встигнути в стислі терміни. 

У нашого фонду Artdacha з 24 лютого з’явилася купа друзів із Харкова серед штабів — ті, хто працювали в маленьких містечках області, по Харкову, в різних регіонах. І ми почали через ці благодійні фонди, громадські організації, волонтерські штаби розповсюджувати реєстраційну форму, яку могли заповнити всі. Щоб набрати в один заїзд людей з різним рівнем травм і якраз попрацювати з цією прірвою між людьми. 

Серед людей, яким ми допомагали, була певна кількість тих, які виїхали з Харкова. Також були ті, що жили в підвалах, у метро. А ще — ті, які жили ближче до прифронтових міст, на деокупованих територіях. 

— Це табір лише для харків’ян?

— На той момент, у серпні, для нас це був експеримент. Ми дуже хвилювалися і стресували, бо розуміли, що це вперше в Україні, що абсолютно всі жителі нашої країни відчули на собі війну. Ми не розуміли всіх ризиків і зробили такий формат саме для харків’ян і Харківської області, бо ми з командою — в контексті саме нашого регіону. 

Метою було на основі цього табору провести дослідження, яким ми якраз і поділилися з партнерами і організаціями з усієї країни. Це більше звіт команди благодійного фонду Artdacha з елементами дослідження по роботі з ВПО та людьми з гарячих точок. Ми ділимось висновками з партнерами, щоб допомогти їм так само робити подібні проєкти. 

Наступний наш етап — це корисний ретрит для волонтерів, вже для представників усієї країни. Ми хочемо об’єднати максимальну кількість регіонів, бо тут інші особливості, інша проблематика. Ретрит проходитиме 10-24 січня, 25 грудня ми закрили набір. Отримали 328 заявок і це дуже багато. 

Коли ми збирали заявки, провели опитування серед волонтерів. Це надихнуло нас після цього ретриту поспівпрацювати із представниками різних регіонів і провести у них якісь подібні активності для волонтерів. 

Ми в принципі хочемо зробити волонтерський хаб у Харкові. Він буде відкритий для представників різних волонтерських штабів і там будуть проходити тренінги, різноманітні активності тощо. 

«Робота з волонтерами — це дуже важливо, бо вони зараз є рушієм» 

— З якими методами терапії ви працюєте в таборі?

— Для мене це важке питання, бо воно більш до наших психотерапевтів. У нас їх декілька. Була групова терапія, індивідуальна і тілесна. Саме в таборі ми намагалися не заглиблюватися в терапію, тому що це коротенький період. Хоча надавали можливість нашим учасникам отримати онлайн безкоштовну групову та індивідуальну терапію після табору.

Ми хотіли їх підтримувати, але все ж таки не намагалися занадто заглиблювати в емоції і роботу над ними, бо не можна так робити, якщо це не повна та не тривала терапія. Це підтримуюча терапія, яка більше працювала на емпатію, на розкриття і різні практики: на довіру, на заземлення [набір технік у психології, які можуть заспокоїти людину в момент стресу: наприклад — опис кімнати вголос або про себе — «Люк»], на роботу зі стресом.

— Як терапевти справляються з великою загрузкою? Чи не завдають шкоди собі?

— Програма нашого ретриту буде якраз про це. Ми будемо намагатися надати інструменти по роботі саме з власним психологічним станом, з  вигоранням, як справлятися з цим. І плюс інструменти для роботи з тими, з ким ми працюємо і кому надаємо допомогу. 

Кожна людина знаходить свої способи справлятися з великою загрузкою, у кожного свій особливий характер, психотип, організм.

І тут знову ж таки я не можу відповісти за наших психологів, це більше до них питання. Але ми якраз будемо працювати з терапевтами надалі і надавати багато інструментів, щоб людина вже сама обрала, яким чином можна відновлюватися. 

— Ваші колеги ділилися найтяжчими випадками, з якими їм доводилось працювати?

— Я не зовсім можу і хочу розповідати конкретні історії людей, бо це все ж таке індивідуальне. Наша команда, до складу якої входять психологи, майже одразу після табору поїхала в тільки-но деокупований Ізюм, щоб попрацювати з містянами, допомогти їм. Тому це дуже суб’єктивна штука, який випадок був найтяжчий. 

Іноді буває складно з людьми, які, наприклад, взагалі не хотіли йти в терапію. А так були відвідувачі табору, які втратили родичів, які втратили домівку, які виїжджали під обстрілами. 

Наша команда намагалася створити безпечний простір: поряд були річка, ліс, близькі і спокій, якого немає зараз у звичайному житті. В цьому середовищі навіть найважчий випадок трошки улігся в думках і в відчуттях людей. Вони почали більше усвідомлювати і пропрацьовувати свої травми. Хоча не всі.

— Ви дуже багато згадували про ваш ретрит для волонтерів. Можливо, є деталі, які ви ще не розповіли?

— Це масштабний проєкт, який складається з кількох етапів. 

Перший — робота з цивільними, аналізування того, як працювати, що ми можемо надати, які активності та інструменти будуть корисні для поліпшення емоційного стану. 

Другий етап — це робота з волонтерами, тому що вони є медіаторами між цивільними і військовими. 

Саме тому робота з волонтерами — це дуже важливо, бо вони все ж таки зараз є рушієм. На цьому етапі треба попрацювати з волонтерами з різних міст, тому що у кожного міста є свої особливості, свій бекграунд. Ми зможемо таким чином об’єднатися, поділитися і розуміти один одного, більше підтримувати. Однією з цілей є мережування, тому сподіваємось, що ми подружимось з різними регіонами і зможемо співпрацювати.

Після харківського контрнаступу волонтери та організації почали активно допомагати в деокупованих містах та селищах. Потім почалася деокупація Херсону і багато харківських волонтерів рвонули туди, але не розуміли, до кого звертатися. Так часто буває в одному чи іншому місті. 

Тому ціль — хоч трошечки розвинути це завдяки мережуванню. Цей етап зараз буде важливий для того, щоб волонтери змогли потім допомогти в роботі з військовими і стати цим зв’язком між цивільними і військовими. 

І вже третім етапом для нас буде робота саме з військовими, хочемо потихеньку починати працювати з ними після ретриту. Шукати правильні способи роботи разом з учасниками на ретриті, і після перемоги — запускати великий проєкт із соціальної адаптації і терапії військових. 

Вікторія Ярова, фотографії — Ірина Бабенко та Кирило Гончар   

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.