«На площі у Вроцлаві ми співали так, щоб почули наші захисники». Інтерв’ю із засновницею дитячої студії та хору українських дітей в Польщі Машею Капустою

— Машо, як до вас прийшла ідея створити харківську дитячу студію творчості «Цвітна капуста»? Що вас надихнуло?

— Мене надихнули мої дитячі враження та мрії. Я народилася в такій собі богемній родині творчих батьків, які ще були студентами. Осередок, який був навколо них — люди мистецтва: театрали, художники, музиканти. Моя мама була мистецтвознавицею та працювала в театрі ляльок у Харкові. У дитинстві я багато часу проводила у стінах цього театру. 

Добре пам’ятаю, як блукала залами цього неймовірного музею, де були ляльки з усіх театрів світу, плакати та афіші. Також ми постійно ходили по майстернях друзів моїх батьків. Я слухала їхні розмови, це завжди була паралельна реальність. Доки вони сиділи розмовляли, я тихенько собі щось в куточку малювала. Було щастям доторкнутися до цього світу, відчути запах фарби. 

Мене захоплювали люди, які наповнювали своє життя творчістю і жили нею. Вдома моїм найулюбленішим способом проводити час було малювання, слухання казок та музики з пластинок. Саме оцей світ різноманітної творчості мене дуже притягував. Хотілося, щоб навколо все було наповнене такою фантазією, свободою. 

Я навчалася в художній академії, це теж була частка моєї великої мрії. Коли подорослішала, ми разом з Колею Коломійцем створили студію Aza Nizi Maza. То була його ідея, але для мене це також був класний досвід. 

Я почала там самовираження: запрошувала друзів-музикантів, театралів, щоб створити цікаве дійство. Ще тоді запустила формат арт-кемпінгу. На канікулах запрошувала людей з багатьох творчих напрямків, щоб разом з дітьми поєднувати музику, картини та театральне мистецтво. Треба було не просто малювати, а ще й співати, танцювати та грати. Я не хотіла ділити їх по студіях, хотіла, щоб дитина мала можливість у всьому проявити себе. 

В 2019 році я сама вирішила створити такий простір, назвали ми його «Цвітна капуста». 

Чому цвітна капуста? Виявилося, що це від слова цвіт, цвіте квітка. Ця рослина складається з маленьких крон. Це все як велике дерево, хоча кожна маленька квіточка схожа на окреме. Як метафора мені дуже подобалося. Вона вміщує цей зміст, який я хочу передати у своєму просторі. Щось таке велике цільне, що складається з таких маленьких частинок. Потім ми її розфарбували.

— Якось ви сказали, що створили творчу студію, щоб діти могли там робити все те, про що ви мріяли в дитинстві. Який ваш найтепліший спогад з дитинства. З ким він пов’язаний? 

— У мене була неймовірна прабабця, яка мене виховувала. Батьки були студентами і, звісно, у них було своє життя, вони навчалися та працювали. Я багато часу проводила зі своєю бабцею Анею. Вона подарувала мені справжню любов, якої в її серці було багато і вистачало на всіх. Вона постійно подорожувала, в неї були величезні пакунки листів від родичів. Бабця мала оцю уважність, небайдужість до кожного, все про всіх знала.

А ще було неймовірне літо в Слов’янську, цілий день надворі з друзями грали в козаки-розбійники і купалися в озерах. Батько навчив плавати рано. Вже в шість років ми разом перепливали озера, навіть Донець, а потім опинялися біля крейдяних гір. А з дідусем ми ходили на риболовлю.

Я пам’ятаю, що мені було років 12, коли тато повів мене на концерт. Такий маленький музичний фестиваль харківської альтернативної музики. Тоді я вперше почула гурт «Ку-Ку». Було ще багато інших, всі були молодими, вільними і красивими.  

— Я так розумію, що тато був першим вашим натхненником. В соцмережах ви часто згадуєте про нього. Розкажіть, який він?

— Я така татова донька, хоча взагалі з багатодітної сім’ї. Нас шестеро у батьків, я — найстарша. Нехай вибачать мене мої брати і сестри, але мені завжди здавалося, що з батьком у мене був якийсь особливий зв’язок. Мабуть, через творчість, бо він в мені заклав оце зернятко. Все, що відбувалося у глибинному житті батька, мене вражало. 

В нього була така невеличка квартира-майстерня, в якій він, напевно, ховався від нас і малював. Я дуже полюбляла приходити туди і дивитися на його творчість. Він експериментував багато, хоча не був професійним художником. Татові подобалося малювати, співати, а найбільше любив музику, особливо The Beatles. Саме від нього мені прийшли всі ці пластинки, він щиро ділився зі мною своїми захопленнями. 

«Плакала всю ніч і звинувачувала всю Європу, що вона допустила це все»

— Машо, повернемося до подій, які змінили кожного українця. Знаю, що ви ніколи не планували виїжджати з Харкова. Як змінилося ваше життя після 24 лютого?

— Перед початком повномасштабної війни, коли ще простір не був наелектризований напругою, дехто готувався: збирали валізи, ходили на курси першої допомоги. Я була впевнена, що все це не знадобиться. Думала, що світ не допустить, щоб таке сталося, носила рожеві окуляри… 

Я завжди дуже любила Харків та нашу країну. Для мене українська культура проростала саме в пісні. Найулюбленіший мій фільм — це «Тіні забутих предків» Параджанова. Я ніколи не хотіла виїжджати за кордон, бо Україна — прекрасна. Головна цінність цією країни — вільні люди. Такої жаги до свободи, яку ми маємо немає, мабуть, більше ніде. 

В той день я не змогла швидко мобілізуватися, впала у внутрішню кому. Тому мій брат, який молодший від мене на 19 років, взяв ситуацію в свої руки. Він зателефонував і сказав, що треба робити, а я просто виконувала. 

Була десь година-дві, щоб зібрати речі. Я розбудила дітей та сказала, що треба збиратися. Вони були спокійніші за мене. Виявилося, що все можна вмістити в рюкзак. Але те, що дійсно має для тебе цінність, не вміщається ні в які рюкзаки… Я одразу взяла з собою червоні чоботи і вишиту сукню. Думала про те, що так буду зустрічати перемогу. Ще, звісно, взяли наших тварин: пса, кота та щурів. 

Ми поїхали спочатку у центр міста до батьків. Я жила на вулиці Дерев’янко, це такий напрямок, де лячно було залишатися з дітьми. Всі були розгублені. Далі все вирішував молодший брат. Його фірма виїжджала, тому ми могли з ними евакуюватися. 

Спочатку це була дорога на Львів. Ми думали, що поїдемо туди, але були величезні затори, не вистачило палива і ми завернули до моєї сестри. Її будиночок знаходиться в селі Макалевичі, якого, мабуть, і на мапі не видно, але ж знаходиться Ірпенем та Житомиром. Там ми пробули 10 днів, майже без зв’язку та інтернету. Поруч відбувалося щось страшне, але ми ще самі не розуміли того. Інформації було мало, над нами щось постійно літало, стіни тремтіли. 

У нашому будинку було 14 людей, п’ятеро з них — діти, ще й купа тварин. Це був двоповерховий будинок, тому бігли раптом що до найтовщої стіни. Розуміли, що не могли там знаходитися, нам треба було десь брати їжу, а в це село вже не доходили продукти. Отже, треба було рухатися далі. 

Друга частина родини виїхала під Тернопіль. Вони знайшли там будиночок і нам. Ми разом із сім’єю поїхали туди. Виходить, що працювати ти не маєш можливості, грошей в тебе немає, а ще й діти з тобою. Фактично всі були на плечах у мого молодшого брата. Розуміла, що потрібно кудись їхати, де можна було працювати та забезпечити дітям нормальне життя. 

Мене покликали друзі, що жили в Мюнхені. Там зібралася діаспора від університету Каразіна, які допомагали, тому там би точно знайшлася для мене робота. Мені не хотілося їхати, відчувала, що це не моя країна. Пам’ятаю, як плакала всю ніч і звинувачувала всю Європу, що вона допустила це все. Це такий стан відчайдушності. Ми знову зібрали речі і мій любий тато нас повіз, бо я тоді ще погано ходила, була після операції. 

13 березня ми виїхали. Переїхали кордон, і з’явилося відчуття, що вже в безпеці. Відразу отримали стільки підтримки та співчуття від польських волонтерів. Там стояли намети, де варилася смачна їжа, дітям роздавали теплі речі та іграшки. Я згадую, як діти запитали, чи можемо ми залишитися прямо в цих наметах, тут такі всі класні. 

Страх виїхати з країни відразу зник. Нам пояснили, що до Мюнхену можна поїхати через Вроцлав. Значить треба було зрозуміти, де ми зможемо зробити зупинку і  знайти нічліг. На фейсбуці я колись зафрендилась з поляком Олеком. Ще спочатку війни він писав, що готовий допомогти. Я запитала, чи можна у нього зупинитися на ночівлю. Він погодився, зустрів нас, нагодував та обігрів. 

Після всіх цих подорожей ми почали відходити, розслаблятися. У мене було відчуття: а навіщо їхати далі? Вранці ми побачили гарне місто, що дуже схоже на Львів. Я навіть помітила, що тут є заклад «П’яна Вишня».  А потім з’явилася Аннушка, моя давня знайома, яка давно живе у Вроцлаві. Вона — музикантка, флейтистка групи «Морж». Це був мій зв’язок з коханим світом, який залишився вдома. 

Я зрозуміла, що тут зможу створити те, чим займалася в Харкові, а головне, що Вроцлав просто тріщить від дітей з України. Треба було приймати рішення, а я так нервувала, що почала хворіти, тому мала декілька днів, щоб одужати. За ці дні вирішила, що все ж таки залишаюся тут. Це був важкий момент — залишитися одною з дітьми в чужій країні. Я попрощалася з коханим, рідними, батьками. А прощання з батьком у Вроцлаві була найболісніше. Ніхто не знав, що буде далі. 

«Наші воїни захищають нас зі зброєю в руках, а ми тут — співом»

— Як проходив період адаптації у Вроцлаві?

— Моя адаптація була декілька місяців. Хоча я не ставила мети адаптуватися, бо думала, що скоро повернуся на Батьківщину. Аня мала задум влаштовувати концерти для музикантів з України. Ми шукали їх тут, писали пости. Так я знайшла ще одну людину з Харкова — Анну Мінакову, керівницю ХОССП. Я дуже зраділа цій зустрічі. І ось ми разом почали працювати над великим проєктом.

— Це проєкт «Капуста-бенд»? Як взагалі виникла ідея відродити його у Вроцлаві?

— Якось організація, яка влаштовувала фестиваль у Вроцлаві захотіла, щоб там виступили діти з України. Взагалі я і так планувала вже збирати дітей задля творчої діяльності, але не розуміла, як і що то буде. Раніше я мала команду: був Морж-музикант [Сергій Белозьоров, соліст гурту Morj — «Люк»], режисер Єгор Мартиненко, акторка Оленка Ярмішена, а тут опинилася одна. 

У нас був місяць на те, щоб знайти дітей і підготувати невеличку кількість пісень. Треба було придумати репертуар, а це для мене новий досвід. У мене були педагогічні навички, але з музикального досвіду — тільки музична школа, дякую мамі, що змусила довчитися. 

Вперше зібралося декілька діток. Я почала працювати з ними так, як хотіла, щоб працювали зі мною в дитинстві. Треба було вивчити одну пісню польську, одну українську, тому зацікавилась, які пісні люблять поляки. А тут всі кажуть «Гей, соколе». Я відкрила YouTube і зрозуміла, що це та сама моя улюблена мелодія, яку давно хотіла знайти, бо купу разів передивляючись фільм «Огнем і мечем», я її чула. Виявилось, що вона така ж польська, як і українська, тому ми зробили мікс: куплет польською, куплет українською. 

Потім була пісня «Конопелюшка», яку я також обожнюю. А разом із польським гуртом ми вивчили “Wolność” — це сучасна пісня про волю, яка виникла під час протестів проти радянської влади. Вони також це пережили, тому поляки нас розуміють і підтримують. 

Мені спочатку було дуже страшно: велика сцена, купа глядачів. Перед концертом до репетицій долучилася Аня Мінакова. З часом завдяки донатам з’явилося місто для репетицій. Дітей ставало все більше, ми поповнювали свій репертуар, організовували концерти на площі Ринок. І все понеслося… 

Наші виступи подобалися слухачам та глядачам. Тут я почала реалізовувати свою закоханість в українську народну творчість. Для мене було відкриттям, що дітям так сильно можуть сподобатися народні пісні, бо вони зазвичай слухають ті сучасні, які вихоплюють з інфопростору. Дітлахи співають їх всюди, наприклад, коли кудись йдемо чи їдемо. 

Подивившись на виступ дітей, я вирішила, що ми маємо поїхати в тур дружніми країнами Європи, які нас так підтримують, щоб подякувати їм і поділитися шаленою дитячою співочою енергією. 

Завдяки цьому осередку нам вдається зберегти єдність з нашою країною, культурою, історією. Ці пісні — це те, що сьогодні відчуваємо і те, що відбувається в нашій країні. Щоразу, коли ми співали у Вроцлаві на площі, співали так, щоб нас почули і наші захисники, діти це так щиро відчувають. Наші воїни захищають нас зі зброєю в руках, а ми тут — співом. Тому хочемо зробити тур, щоб славити нашу країну. 

— А коли саме почнеться цей тур? Де ви плануєте виступати?

— Ми плануємо доїхати до Великобританії до Пола Маккартні, людини-легенди. Героя мультфільму “Yellow Submarine”, який я передивлялася купу разів у дитинстві, навіть перед війною і тут, у Вроцлаві. 

Цей мультфільм про чудову різнобарвну країну Пепперленд, в якій люди жили красивим життям і постійно співали. Але тут з’явилися вороги, сині злючки, які ненавиділи музику та свободу, тому вони вирішили знищити цей край: почали скидати на них бомби. А для мене Пепперленд — це наша співоча Україна. Ці головні герої вирушають у подорож на жовтому підводному човні, щоб врятувати всіх музикою. Це прекрасна метафора. Ми зробимо українську версію цієї пісні. 

Головною метою цього туру є приїхати на рідну землю, щоб виступити в тих містах України, звідки родом діти нашого хору. Скільки дітей в моєму хорі — стільки буде локацій у турі, а закінчимо в Харкові. А ще ми хочемо цим підтримати нашу харківську організацію «Добро Так», яка допомагає дітям та молоді. 

Початок вже 20 лютого. Проте зараз наш тур опинився під загрозою через нестачу фінансування, тому збираємо на автобус для дітей. 

Ми вже їздили на фестиваль у Варшаву — щоправда, невеличким складом із сімох дітей, бо не могли всіх прийняти. Це наш спротив злу, бо всі ми — особливо діти — опинившись на чужині через війну, сумуємо за своїми рідними, друзями, батьками. Всі дуже хочуть повернутися. 

— Машо, що ви для себе відкрили за цей непростий рік?

— Сьогодні дуже важливо, щоб люди наважувались мріяти. Щоб ми не впали у розпач, зберегли себе, були сильними. Наша мрія — це наша справа. На початку нашого інтерв’ю я говорила, що до мрії треба ставитися серйозно. Намріяв — зроби все, щоб це відбулося.

Аліна Ісаєнко, фотографії — Катерина Переверзева та wroclaw.pl, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• 12 обідів. Маша, Даша та Варя Коломієць

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.