«Сом», 46

Мій позивний «Сом» — це абревіатура від прізвища, імені, по батькові. 

Народився в селищі Петриківка Дніпропетровської області, жив у Дніпрі. Працював офіціантом. Вдома не ховався, на роботу ходив.

Торік восени пішов за кормом для котів і потрапив в армію. Рано чи пізно це мало статися. Поїхав на ВЛК, потім — у ТЦК. Там підійшов представник «Хартії». До цього взагалі не чув про цю бригаду. Я мало цікавився: моніторив тільки те, що відбувається на фронті, а інше —  не дуже.

Далі мене відправили на навчання. У нас був БЗВП, потім — забіг на шеврон на хартійському полігоні. Кожен день навчання запам’ятався [Сміється]. Для людини, яка була далека від цього всього і ніколи не займалася військовою справою, — звичайно, складно було. Більше фізично.

Зараз я — помічник гранатометника. Місяць вже в секторі. Два тижні у нас було злагодження, адаптація. Займалися інженерною справою — копали укриття. Основи нам на БЗВП розповіли, але тут все більш поглиблено, наближено до реальності.

Забезпечення чудове, умови прекрасні. Пішли на навчання, прийшли, поспали, пішли на навчання.

Першого виходу ще не було. Але він має статися, від цього нікуди не дінешся — це просто треба. Найголовніше, що буде потрібно? Важко сказати. Може, вдача. Так прямо, щоб сіли і дали якісь настанови — такого ще не було. Кожен потроху щось розказує — я слухаю, намагаюся запам’ятати все. Ще не доводили, коли саме підемо.

До служби я полюбляв мотоцикли, комп’ютерні ігри, читав. Тут телефон, звичайно, як у кожного є — в якусь іграшку погратися, годинку відпочити. Хлопці нещодавно телевізор привезли — можна подивитися якийсь серіал чи фільм. 

Батьки зараз у Петриківці. Є дівчина, ми вже давно живемо разом. Зараз вона у Дніпрі. Та що каже? «Тримайся». Вона має інвалідність, у 2024-му потрапила під обстріл у Дніпрі, коли в житловий будинок прилетіла ракета. Зараз вона з протезом, пластинками. Спочатку їй складно було з моєю службою, зараз наче втягнулася.

Інколи є одні думки, інколи — інші. Спочатку думав, краще б не виходив тоді з дому, коли мобілізували. Зараз — що треба відстоювати країну, триматися, вірити і боротися.

Мої відчуття ні на що не впливають і дуже сильно… інколи обманюють. Я раніше думав, що війна скоро закінчиться, і в новинах теж казали, мовляв, один-два-три — і ми все закінчимо, чотири-п’ять — і Крим повернемо. Але зараз розумію, що швидко нічого не завершиться.

У кожного своя голова на плечах, тут кожен сам має вирішувати. Але треба розуміти, що рано чи пізно всі будуть воювати. Можна піти на кращих умовах, а можна на гірших. Я намагаюсь не давати людям порад, бо потім — якщо їм не сподобається щось, чи буде не так, як вони гадали — вони будуть тебе звинувачувати.

Найперше, коли закінчиться війна, попрошу відпустити мене у відпустку — до родини з’їздити. Інших планів наразі немає. Далеко я не дивлюся. Але скоріше оптимістично налаштований, бо треба триматися. Якщо занепадеш духом — буде набагато гірше.

---

Читайте також:

• «Головне, що сьогодні настало, а завтра — побачимо». Бійці «Хартії» про мотивацію, особисті метаморфози та плани на після війни
• «Воюємо не за землю, а за самоідентичність і культуру». Як календар «Дике поле» став військово-історичним дослідженням Слобожанщини
• До Дня захисників і захисниць України. Згадуємо усі матеріали медіа «Люк» про військових

---

«Вовк», 26 

Позивний мій — «Вовк», від прізвища. 

Я з Харківської області, з Борової, жив у Харкові. Під час «повномасштабки» працював на торговельній базі й розвозив товар до прифронтових міст — Ізюма, Куп’янська тощо.

Виповнилося 25 років. 7 грудня 2024-го мене зупинили ТЦК в Індустріальному районі. Ні про що не думав в той момент. Треба — значить треба. 

Привезли на ВЛК. З військкомом ситуація вийшла не дуже гарна. У мене дружина була на дев’ятому місяці вагітності. Мене зупинили в суботу, я попросив бойову повістку до понеділка написати. Він сказав, що я в СЗЧ піду. Тоді в ТЦК приїхали представники одного підрозділу, почали мене вербувати — я не захотів. Потім приїхала «Хартія» — і я погодився. Мене довезли додому, я речі зібрав, попрощався з дружиною.

БЗВП — то таке, не дуже. Трошки медицині навчили, трошки — стрільбі, і все. А от хартійський КМБ був цікавий. Медицина запам’яталася — повзти з турнікетом 20 метрів.

У сектор я потрапив торік у травні. Зараз я — кулеметник. У мене вже було три виходи, всі — по 32–34 дні.

Перший вихід був на початку літа. Я йшов із досвідченим хлопцем. Він мені пояснив, як себе поводити: почув дрон — не треба бігти від нього, щоб він тебе не «спалив». Я його дослуховувався, брав поради у нього і все виконував. Все нормально пройшло.

Взагалі не було страшно — і на першому виході, і на другому. Це війна, що робити? Завжди буде щось вибухати, щось літати. Просто треба розуміти, як себе поводити. 

На позиціях ми насамперед копаємо. Якщо є якась задача — виконуємо її: наприклад, сходити кудись, щось взяти, розтягнути єгозу і так далі, що скаже командир. «Вампіри» скидають посилки, бувають складнощі з поставками, але це все терпимо — щонайбільше три дні. Якщо є інтернет на позиції, можу подзвонити побратиму і сказати, що хочу. Мені це скинуть — енергетики, солодке, все, що завгодно.

Зараз на позиціях можна сидіти місяць-два. Або трошки більше — дивлячись, яка буде погода. Стало більше дронів, з початку цього року — їх дуже багато. І «спалювали» нас дрони, і ховалися, і тікали — різні моменти були. 

Я вже розумію, що мені треба робити, коли і як. Дороги знаю, всі наші позиції. Мені можуть дати хлопця, який ще жодного разу не був. Можу його завести, з ним посидіти, якщо треба, і вийти. А потім, після мене, він вже так само буде когось заводити.

Мій рік в армії був чудовим. Я ще й за кордоном побував — у Норвегії, на навчаннях. По стрільбах там дуже цікаво вчили, але у дронах вони ще далеко від нас — досвіду не мають. І медицина в деяких моментах трішки кульгає. 

З дружиною розлучилися, дитині півтора року. Наразі не замислювався щодо планів після війни. Не думаю, що це все скоро закінчиться. Мабуть, просто миттєво — як почалося, так і закінчиться.

Армія — це вже як життя. У мене ніколи не було такого, що я не хочу в армію. Якось тягне — навіть у відпустці був, тиждень пройшов, і вже назад хочеться, ніби чогось не вистачає. Сидіти на «цивілці», якщо ти не військовий — то таке. Ховатися — це не життя вже. У СЗЧ йти теж не бачу сенсу. 

З минулого життя ні за чим не сумую. Якщо треба до мами в Харків з’їздити — скажу командиру, відпустять і на годинку-дві заїду до неї.

Трохи просуваюся по службі. Хлопців нових вже навчаю, маю стати командиром відділення. За десятибальною шкалою свій моральний стан зараз оцінюю на десяточку. 

Я не можу нічого радити тим, хто ховається від ТЦК, то життя кожного. Можуть і вдома вбити — шахед прилетить, і життя закінчиться. Когось критикувати, що він чогось боїться… Ми всі боїмося. Просто у кожного страх по-різному проявляється.

«Бамбас», 26

Мій позивний — «Бамбас». Я з Донбасу, з Покровська. 

За професією шахтар. Електрослюсар підземний, машиніст підземних установок.
Працював на шахті. Потім пішла криза. Шахти припинили платити гроші, почалися страйки. Довелося йти звідти. 

Після того працював водієм. Потрапив в аварію і залишився взагалі без роботи. І якраз війна підійшла, і довелося виїжджати. В Кам’янське переїхав, вивіз туди близьких. Відтоді проживали там. І досі живемо. Спочатку важкувато було: нічого і нікого не знаєш. Але врешті адаптувався.

У вересні я сам пішов у військкомат. 25 років виповнилося. Сидіти і ховатися — теж не варіант. Рано чи пізно це б все одно сталося. Звісно, Покровськ теж мотивував: у мене забрали все, одна прописка залишилася. Покровськ не описати словами, там треба просто побувати. Гарно там, воно все рідне — загалом, дім є дім.

Я свідомо йшов до НГУ, хотів у «Хартію». Побачив, що є така класна бригада — по телевізору, в інтернеті рекламу. «Нормально, — думаю, — піду, спробую». Не розчарувався. Командири хороші, колектив — класні хлопці, подобається з ними працювати.

Два місяці був на навчанні. Хартійська «учєбка» відрізнялася від загальної — жорстка, строга. Але дало свої плоди. Топографія цікава була — ходити, азимутами маршрути прокладати. Вогнева підготовка теж — стріляли на полігонах з різного: і з Minimi [ручного кулемета бельгійського виробництва], і з ПКМ [радянського кулемета Калашникова], і з «юарки» [української гвинтівки UAR-15]. 

З грудня перебуваю в секторі. Я — стрілець. Ішов сюди цілеспрямовано у піхоту. Звісно, усвідомлював усі ризики. Зараз побігаю, а далі вже буду дивитися.

Перший вихід вже був, тривав 64 дні. 28 січня ми вийшли на позицію. Перед виходом побратими на хаті підтримували, розповідали, що і як, помилки свої згадували, як не варто робити.

Рюкзак у мене кілограмів 12 був, може, трохи більше, бронік — теж кіло 12, патрони, каска. Загалом все — плюс-мінус кілограм 30.

Важко було заходити та виходити. Дистанція велика. Сніг лежав. Коли вивантажилися, хвилююче було, адреналін зашкалював. Годин 8-10, мабуть, заходили. Погода гарна була, туман стояв добрий. І ми не засиджувалися, йшли постійно. 

На позиції весь час були скиди, FPVшки вибухали. А так в укритті сидиш — загалом нормально. Головне — не «палитися». Надходять завдання — наприклад, позицію поглиблювати. Заглиблюєшся, маскуєшся. Бігаєш до друзів, у них генератори стоять, заряджаєш павербанк, виходиш в інтернет, щоб близьким зателефонувати, і назад. 

Скидали посилки «Вампіри», але це не завжди виходить. То РЕБ працює, то збивають їх. Скидають переважно консерви, тушняк, солодке, газ, цукор, чай, каву, цигарки. Іноді сухофрукти траплялися — вітаміни загалом.

Найстрашніше, коли виходиш і заходиш — «Мавіки», FPV, скиди. Дронів там дуже багато літає постійно — і не має значення, туман не туман, дощ не дощ. А ще — міномети, артилерія.

1 квітня я вийшов назад. Заходили ми вп’ятьох, виходили втрьох. Прийшла перша група, поміняла побратимів, а нас уже другою групою змінювали. Заходили — снігу по коліна було, виходили — вже багнюка, бутони на деревах. Назад йшли 12 годин.

Коли вийшов, насамперед помився, поїв нормальної їжі, відпочив, поспав. Спілкувався із психологом після виходу. Але в мене все нормально, моральний стан нормальний. Що мені йому розповідати? Я не потребую допомоги психолога.

Не шкодую, що пішов в армію. Дізнаюся щось нове на заняттях. Є чого прагнути, є чого добиватися. 

Не одружений. Під час майбутньої відпустки хочу родичів побачити. І друзів. Усі роз’їхалися по всій Україні. Треба теж поїздити.

Останнім часом уже перестав дивитися новини, бо немає сенсу. Мені все одно, чесно кажучи, на чоловіків на «цивілці». Я не засуджую їх. Це вибір кожного.

Після війни я хотів би жити в Україні, але в якому місті — ще не знаю. Кам’янське — тимчасове місце дислокації. Чим займатимуся? Ще не думав про це. Поки не мрію і не будую плани, живу сьогоднішнім днем.

Текст — Дмитро Кузубов, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Роман Пашковський, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️