«Ми б’ємось за українське громадянство, тому що це наш дім, і ми хочемо тут жити». Інтерв’ю із волонтеркою Поліною Сардарян

«Я розуміла, що не буде легко. Так воно і сталося. Але ще гірше, ніж я собі уявляла»

— Поліно, розкажи про себе. Чим ти займалася до повномасштабного вторгнення і чим займаєшся зараз?

До того як народити дитину, я працювала в компанії офлайн, займалась маркетингом і продажем медичного обладнання. 

Потім пішла в декрет, почала трохи писати для сайтів, акаунтів знайомих. І так занурилась у це, що більше займалась копірайтингом, звідти [пішла] у контент-менеджмент, а потім згадала, що маю профільну освіту маркетолога, і пішла у стратегію. 

Я займалась цим як до повномасштабного вторгнення, так і зараз. Працюю з різними проєктами на фрілансі. 

Але ще додалась волонтерська діяльність. І діяльність, яка стосується чат-спільноти [Спільнота громадян росії з ТПГУ, Тимчасовим посвідченням громадянина України, — «Люк»].

— А чим ти займаєшся як волонтерка?

Коли почалася повномасштабна війна, ми [з чоловіком та сином] переїхали до Івано-Франківська. Там познайомились з місцевими та тими, хто приїхав з інших міст, і згуртувались. Спочатку збирали речі та їжу й відправляли знайомим у війську. Відправляли тим, хто у Харкові. Всі розуміють, які були важкі часи минулої весни та влітку. Потім ми вирішили, що треба робити це більш системно. 

З’явились контакти з представниками різних компаній за кордоном, які хотіли допомагати, але їм потрібні були офіційні документи. Так створилась благодійна організація Freedom Ukraine. 

В межах тієї організації ми допомагали спочатку цивільним, а потім вирішили, що допомога більше потрібна на фронт. Зараз волонтерський фонд Freedom Ukraine працює у вигляді штаб-квартири у Івано-Франківську. Хоч я зараз у Харкові, але все одно намагаюсь співпрацювати з тими, хто залишився там.

Окремо від фонду ми допомагаємо військовим «Кракену», це 92-га бригада. Ми можемо допомогти зібрати кошти, щось купити — авто, обладнання чи амуніцію, будь-що.

— Розкажи свою історію.

Народилась у Харкові у 1985 році, це «славні» часи СРСР. Мій тато був військовим, а мати — вчителькою. Коли мені було десь пів року, їх, як багато сімей в той час, відправили працювати в інше місце. Це була Калінінградська область. 

Після того, як Радянський Союз вже розвалився, правила були такі, що людина набуває громадянство не там, де вона народжена, а там, де вона мешкала на час, коли Радянський Союз розвалився. І у нас було так само. Я жила на території РФ, коли розвалився Союз. Оскільки в Росії паспорт видають у 14 років, мені видали паспорт саме там, хоча я й народилася я в Харкові, в Україні. 

Потім я повернулась в Україну, коли мені було 16 років. Тоді мій батько змінював роботу і йому запропонували посаду в іншому куточку Росії — це місто Омск, дуже далеко від Калініграду. А у мене бабуся жила в Харкові, і ми просто вирішили заїхати до неї. Тато поїхав собі облаштовуватись на іншому місці, а у мене був випускний клас. Ми розуміли, що йде багато часу, це місяць, два, три, і все якось затягується. Стало зрозуміло, що треба або йти в школу в Україні і закінчувати одинадцятий клас, або я б просто витратила цей рік і мені довелося ще раз йти в 11-й клас. Ми вирішили, що я буду вчитися в Харкові.

Коли я закінчила 11 клас, все було готове, щоб сім’я їхала далі [в Омськ]. Але я попросила дозволу залишитися в Харкові з бабусею. Я дуже полюбила це місто і розуміла, що я більше не хочу нікуди їхати. 

Потім поступила і навчалась в Харкові, і одразу після отримання диплому мені запропонували роботу. Сказала батькам, що я не поїду в Росію, бо вони мали ще якісь надії, що я до них приїду. Тож то я до них їздила на канікули, то вони приїжджали сюди. А потім я вирішила, що залишаюся в Україні остаточно. 

Одразу пам’ятаю, як мама мені тоді сказала, що тобі ж треба буду громадянство отримувати якось. Я відповіла: «Згодом отримаю». 

На той час у мене була посвідка на постійне проживання. Насправді, з 2007 по 2014 роки не було проблемою жити з посвідкою на постійне проживання. Вона давала такі самі права, як і громадянам України, крім того, що ти не міг голосувати або займати держпосаду. Мені на той час було 22-23 роки, я не дуже переймалась тим, чи зможу я голосувати, чи зможу я займати якусь держпосаду. Всі ці розуміння прийшли з часом. 

У 2014 році стало остаточно зрозуміло, що Росія і Україна — це дуже різні країни, і ми йдемо зовсім іншим шляхом. Я не хочу йти шляхом країни, громадянство якої маю. Вже тоді я планувала змінювати громадянство, але оскільки змінювати документи — завжди важко, я відклала для себе цей момент на пізніше. 

Всі, хто коли-небудь мав справу з міграційною службою, розуміють, як складно у них отримати будь-який документ. Тому я розуміла, що треба підготуватись до отримання громадянства, мати терпіння та розуміння, що це не буде легко. Так воно і сталося. Але ще гірше, ніж я собі уявляла.

Я вийшла заміж у 2015 році, потім завагітніла. Коли дитина вже подорослішала, я зрозуміла, що все, я готова, бо дійсно не хочу мати більше ніяких зв’язків з Росією. Я там останній раз я була в 2015 році, вже після анексії Криму, коли їздила до батьків. Батька свого я так і не бачила з того часу, а мама і сестра приїздили до мене після того.

Я подала документи на отримання громадянства України за територіальним походженням у 2019 році і отримала «щасливий» квиток, бо почався карантин. Всі установи були зачинені. Тобто мої документи прийняли, але видали мені громадянство моє значно пізніше. Через помилку міграційної служби, я отримала на руки своє посвідчення тимчасового громадянина України аж у 2021 році. 

Коли тобі видають такий документ, і Україна приймає тебе в своє громадянство, то ти вже фактично громадянин. Але тобі дають ще два роки на те, щоб ти вийшов зі свого попереднього громадянства. Бо в Україні не можна мати два громадянства.

Справа в тому, що вийти з громадянства заздалегідь ти не можеш. Бо інколи мене питають, чому ти не могла спочатку вийти, а потім вже отримувати громадянство України. Це так не працює.

Спочатку тобі Україна видає тимчасове посвідчення, потім ти вже можеш подаватися на вихід з попереднього громадянства. І мені з затримкою видали це посвідчення. Фактично вкрали рік тих двох років, які видавались на те, щоб вийти з попереднього громадянства.

Я почала збирати документи, щоб вийти з російського громадянства. Чекала на останню довідку, що не маю жодних фінансових зобов’язань перед Росією. Це довідка мала прийти з податковою, але країни розірвали дипломатичні відносини, сполучення поштове теж вже було відсутнє на той час. І я просто не встигла дозбирати весь цей пакет документів. З того самого часу я намагаюсь стукати в усі двері, писати в усі установи: в міграційну службу, в Офіс Президента, в Офіс уповноваженого з прав людини, та і з ким тільки за цей час я не спілкувалась.

В законодавстві України про громадянство є пункт, що передбачає, що людина може вийти зі свого попереднього громадянства в односторонньому порядку. Тобто не виходити через дипломатичні установи Росії. Але працює, якщо така людина має незалежні від неї обставини, через які вона не може вийти. Об’єктивні обставини — це війна, відсутність дипломатичних відносин, а перед тим COVID. Все це незалежні обставини, через які вони мали б дозволити такий декларативний вихід.

«Заходимо на наступне коло цієї пекельної боротьби»

— Є зобов’язання про вихід, а є декларація про вихід. Які різниця між ними?

Зобов’язання — це коли ти подаєш документи на громадянство України, то підписуєш такий папірець у ДМС, тобто, у міграційній. В цьому документі написано, що я беру на себе зобов’язання про вихід з громадянства, або ж я подаю декларацію, де вказано, що існує незалежна від мене обставина, через яку я не можу вийти. 

Тобто, ти погоджуєшся саме на те, що у випадку, якщо ти не зможеш вийти, ти подаш декларацію. Проте тобі ДМС не розповідає, що вони у тебе не приймуть таку декларацію, що потім вони заберуть у тебе і це тимчасове посвідчення громадянина, і ПМЖ. Посвідку на постійне проживання, з якою ти жив до цього, тобі теж не повернуть. Фактично ти залишаєшся без документів.

— А через що вони можуть не прийняти декларацію?

Вони не приймають декларацію, бо в законі України є підпункт, про який, звісно, ніхто не знає, доки не починає розбиратися. Підпункт каже, що в законі є тільки одна обставина, яку вони вважають незалежною від тебе — це коли ти документи всі встиг подати на вихід з громадянства, але тобі чомусь не видали цей вихід за пів року. 

Якщо за пів року ця країна не дає такий вихід, то це означає, що ти все зробив, що міг. Тому це — незалежна від тебе обставина і ти можеш подати декларацію до ДМС. Тобто, війна, відсутність консульських установ для них не обставина. Ти думаєш, що мається на увазі форс-мажор, а насправді ні.

— А хвороба, наприклад, рахується за обставину?

Нічого. Все це не рахується.

Але є в законі ще один підпункт. І це дуже цікавий підпункт. Його ДМС не бере до уваги. У випадку з людьми, що зараз живуть в Україні, і які фактично позбавлені можливості подати на вихід документи саме в Україні, вихід з громадянства на цей момент неможливий. 

Ми писали запити в Міністерство закордонних справ Росії і питали в них, як нам бути, бо ми живемо в Україні і отримали вже тимчасове посвідчення громадянина. Бо я хочу отримати українське громадянство, і для цього мені потрібно вийти з російського, а дипломатичних установ немає. 

Вони просто знущаються і пишуть: «Чекайте відкриття дипломатичних прєдставітельств Росії на Українє. Або ви можете поїхати в третю країну, при наявності у вас підстав для постійного проживання там, і вийти із російського громадянства там». Тобто, вони мають на увазі, якщо ви маєте ще в будь-якій країні посвідку на постійне проживання, ви можете і там вийти. А як у мене може бути посвідка на постійне проживання ще десь, якщо я живу в Україні?

— Хіба не може бути посвідки на постійне проживання в різних країнах?

Дуже рідко. Можливо, зараз вже є, коли почалася повномасштабна війна, і багато людей поїхали в Європу. Якщо людина їде з України з посвідкою на постійне проживання в Україні, або будь-яким документом, який підтверджує, що вона легально тут жила собі, і ось війна, і вона змушена поїхати — то такі люди їдуть в інші країни і отримують посвідку вже там.

— Тобто, ти особисто можеш поїхати в іншу країну і отримати посвідку на постійне проживання там. І там подати заявку на вихід з російського громадянства. Але ти ж не можеш там, у посольстві України, подати заявку на українське громадянство?

Ні, не можеш. Ти маєш повернутися в Україну. А на в’їзді в Україну тебе вже можуть не пустити. 

Звичайно, не з усіма так — і є ті, хто може заїхати назад, але і є ті, хто не може проїхати, і воно ніяк не регламентується. Все на розсуд прикордонників. Вони можуть зрозуміти твою ситуацію, поговорити з тобою, кудись подзвонити, в ДМС, наприклад, або СБУ, де скажуть, що ця людина жодної загрози не представляє і її можна пропускати. А може бути така людина, яка просто скаже: «Ні».

— А з яким ставленням стикалася ти?

Я отримувала всі свої документи у Харкові. Потім, після 24 лютого, ми поїхали в Івано-Франківськ і там жили 11 місяців. Мене там зареєстрували як внутрішньо переміщену особу, бо на той момент у мене ще тимчасове посвідчення громадянина України діяло. 

Влітку я пішла в івано-франківську міграційну службу, коли у мене залишався десь тиждень до того, як закінчиться термін дії мого українського документу. Я розуміла, що може бути будь-як, але сподівалась на розуміння, бо до того я їм телефонувала кілька разів. Вони всю весну взагалі не працювали з такими як ми, тобто, з людьми, хто має громадянство країни-агресорки.

— Це була офіційна позиція чи не офіційна?

— Це була начебто офіційна позиція, бо потім вийшла якась постанова, і вони почали вже приймати людей з посвідками на постійне проживання.

Я прийшла в ДМС. І та інспекторка, з якою я розмовляла… Вона сказала, що через таких, як я, сталася Буча і всі ці жахіття, про які ми знаємо. Тобто, її взагалі не цікавить, що я народилась в Україні, що я тут живу купу років, що я поїхала з Харкова, одного з міст, яке зазнало ударів. Тоді прийшло розуміння, що через суд я ніяк не зможу нічого вирішити.

— Тобто це стало відправною точкою?

Це стало відправною точкою, коли я зрозуміла, що мені треба дуже ретельно прочитати закон про громадянство, все вивчити, порадитись з адвокатом і боротися за свої права. 

Я розуміла, що так не має бути. Тут була не моя помилка. Відсутність консульських установ — це не проблема людини, яка не встигла податися. 

Ми дуже чекали на якусь «поправку», що нам дозволять в односторонньому порядку відмовитись від громадянства Росії. Але час йшов, нічого не змінювалось. Ми подали в суд, намагались довести, що я зверталась до Консульства Росії, що я збирала документи. Я надавала ДМС всі листи, всі довідки, які я вже на той момент отримала, щоб просто довести, що я збирала цей пакет документів. 

Бо є така позиція ДМС, що, начебто, ви й не хотіли виходити з громадянства. Вони не вірять, що я або такі люди, як я, дійсно хотіли вийти. Вони кажуть, що я хотіла залишити собі той паспорт, хоча я не бачу в цьому жодної логіки. Якби я ним скористувалася, вони б про це знали. І це вже пряма підстава для того, щоб позбавити мене українського громадянства. 

Ми тоді подали в суд та програли першу інстанцію. Суд тоді став на сторону ДМС. І потім ми вже подали апеляцію. Якщо чесно, надія завжди є, вона завжди має бути, але я розуміла, що треба готуватися до будь-якого рішення. 

Апеляційний суд вирішив наш позов задовольнити частково. Тобто, наче б то ми перемогли, але рішення таке, що тут ще залежить від того, як ДМС захоче трактувати це рішення. Суд зобов’язав міграційну службу ще раз розглянути мою декларацію. Але приймати її вони не можуть зобов’язати. І тепер я подала документи в ДМС, і 9 травня віднесла їм вже рішення суду. Десь через два тижні, можливо місяць, вони мають якусь відповідь мені надати, чи призначити мені зустріч в ДМС, і там вже щось сказати. Вони її або приймають, або ні.

Якщо ні, то ми заходимо на наступне коло цієї пекельної боротьби.

— В тебе зараз є законні підстави перебувати в Україні?

Мій закордонний російський [паспорт] вже не діє.

Я не можу сказати, що я нелегал, бо коли у тебе суди йдуть, ти знаходишся на території країни легально. З діючих документів у мене є ще довідка про надання мені громадянства. Вона у мене навіть з собою є, я можу показати її.

Для порівняння, коли в українця закінчується термін дії паспорта, він не перестає бути громадянином, у нього просто не діючий паспорт. Так і в мене є тимчасове посвідчення громадянина. Ось такий паперець. Бачите, в ньому написано, що він підтверджує приналежність до українського громадянства. 

— Тобто в тебе все ж таки є громадянство в Україні?

Громадянство є, паспорту немає. Справа в тому, що ДМС можуть позбавити мене громадянства. Головна проблема не тільки в тому, що вони не видають мені паспорт, але й в тому, що вони можуть скасувати моє громадянство. І тоді треба буде виїхати з країни і заїхати знову по візі. А візи вже не видають. 

— Наскільки ця проблема масштабна?

Таких людей, як я багато. Я навіть не знала, скільки у моєму колі таких. Думала, що вони громадяни України. А виявляється, що вони з посвідкою на постійне проживання. 

У багатьох людей є нерозуміння. Навіть моя подруга, яка не змінювала прізвище, коли вийшла заміж, через те, що розуміла, скільки документів їй доведеться міняти. Мене запитала, чого я раніше не поміняла паспорт. 

Якби це було легко, я би це зробила одразу.

— Це буде правдою проговорити те, що ця система, вона роками будувалася, і вона є корупційною? 

Звісно, це так. Я знаю купу випадків серед своїх знайомих, хто робив якісь речі за гроші. Але саме я не сплачувала і у мене ніхто гроші не брав.

— З 2014 року з Росією не були розірвані жодні дипломатичні відносини. Що ти про це думаєш? 

Це важливий аргумент. Бо вже були окуповані території, була війна. Своє громадянство змінювати я наважилась вже тоді. Так само, як і велика кількість таких як я. 

У нас тоді ще були консульства російські в Україні, які приймали людей. Але щиро кажучи, в цих консульствах зазвичай бачила величезні черги на те, щоб отримати російський паспорт. Росія робила купу програм для українців, щоб їх забирати в своє громадянство. Була велика черга як на вихід із російського громадянства, так і на отримання. Для Росії це має сенс, бо чоловіки, які мають це громадянство — потенційні солдати. Всі інші — це їх нові громадяни, які скрізь. Тому вони завжди можуть говорити, що вони захищають чиїсь інтереси.

«Ми вже всі перевірені мільйон разів»

— Ти згадувала чат-спільноту на початку. Розкажи, що це таке?

Це люди в телеграм-чаті.

Одразу, коли я почала потрохи розповідати про свою проблему, мені порадили «телеграм-чат для людей з посвідкою на постійне проживання, або як в тебе, для тих, хто не встиг вийти з попереднього громадянства і має вже тимчасовий український документ» — так мені це описали. 

Я додалася до цієї спільноти, вона велика досить, три тисячі людей було. Ми спілкувалися, шукали рішення, але потім стало зрозуміло, що там люди є і з посвідками на постійне проживання, і з посвідками на тимчасове проживання, і з тимчасовими посвідченнями громадян України. 

Це трохи різні проблеми. А нашу проблему з тимчасовим посвідченням громадянина України треба було вирішувати негайно, бо у нас є термін дії документа і він закінчується. Тому ми трохи відокремились, створили власну спільноту. Там було спочатку людей 40, але потроху люди додавались. На сьогодні нас вже 190 людей. Це все люди, які подались на громадянство України, отримали його, але не встигли вийти з російського. 

Це, звісно, не всі люди, які є в Україні. Багато хто просто не знає про таку спільноту.

— Для чого створили цей чат?

— Ми разом писали колективні звернення. Писали і в Офіс Президента, і в МЗС України, і в Міністерство внутрішніх справ. Писали, що готові на всі перевірки, ми навіть знаємо, як нам допомогти, просто допоможіть. Але вони все наші звернення спускали на ДМС. Спочатку ми отримували шаблонну відповідь, що громадянам Росії нічого ми не даємо, і що взагалі ми не можемо нічого просити. Потім вони почали говорити, що ви маєте робити все за законодавством країни вашого попереднього громадянства. Тобто, вони дуже з повагою відносяться до законодавства Росії, розумієте? У нас на інформаційній арені — це держава-терорист, а коли доходить до того, щоб допомогти тим, хто не хоче мати з цією країною нічого спільного, вони кажуть, що «йдіть, домовляйтесь, це ж нормальні рєбята». 

Ми всі відмовились купувати російські товари, слухати російську музику, щоб не фінансувати їх навіть мінімально. А наша державна установа каже їхати платити їм гроші, отримувати там вихід. Для мене це є величезний диссонанс. 

Ми вже визнані громадянами України. В нас вже є довідка, є посвідчення. Ми пройшли вже купу всього і не відмовились. 

Я читаю коментарі до всіх публікацій, які були на цю тему, і іноді є така думка, що: «Звичайно, вони зараз хочуть українське громадянство, бо з російським ж нікуди тепер не поїдеш. Хочуть отримати і поїхати в Європу». Насправді, ні. Ми можемо поїхати в Європу хоч зараз. Люди можуть поїхати і з російським паспортом. Особливо ті, які в Україні. Ми так само можемо поїхати від війни і отримати захист. І потім, з цим захистом, наприклад, Німеччина дає майже ПМЖ. 

Якби це була мета, ми би так не боролись за українське громадянство. Ми б’ємось за українське громадянство, тому що це наш дім, і ми хочемо тут жити, і я хочу жити тут, і я хочу свою дитину ростити тут. Чому я маю забирати свою дитину, громадянина України, і везти в якусь іншу країну? Я просто не розумію, чому так має бути.

Головне, що ми намагаємось донести: в нас немає загрози для українського суспільства, ми інтегровані. Ми вже всі перевірені мільйон разів, бо жодну довідку тобі не дають, поки тебе не перевірять. 

І якщо потрібні ще якісь перевірки — ми готові.

Ліна Плуженко, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову
• «Ми всі складаємо пазл перемоги». П’ять історій молодих українців та українок