«Довести цю стихійність у творчості в абсолют». Інтерв’ю з гуртом Rohata Zhaba

— Цікаво, що ми зараз всі за тим самим столом, за яким я в жовтні 2019 року сидів із Френкелем та слухав виступ Маші Журавльової в складі молодого харківського гурту Orange Tree — можна сказати, пращура нинішньої Rohata Zhaba. Тому говорячи про сьогодення, не можна не зачепити самий початок. Як з’явився тоді ще Orange Tree?

Михайло: З костяку Orange Tree наразі залишилися тільки я і Птиця, а тоді ще з нами грали, відповідно, Маша Журавльова на скрипці і мій друг Кирило, як і я, на гітарі. З ним я познайомився ще у школі, коли наш вчитель з англійської мови зібрав шкільний бенд з нами у складі. Ми репетирували у нього в підвалі, робили кавери.

— Мабуть, тому ви починали саме з англомовних пісень.

Михайло: Зокрема. З Кирилом нам сподобалось грати разом, і ми вирішили зібрати свій гурт. Маша була зі мною знайома на той момент дуже довго, і швидко погодилась приєднатися. А трохи пізніше приєдналася і Птиця.

— Я пам’ятаю, вона тоді ще грала на кахоні.

Михайло: Саме так.

— Чому обрали на той момент саме поєднання кантрі та блюзу?

Михайло: Ну, я би не сказав, що ми грали прямо кантрі. Принаймні в контексті пісень, які писав безпосередньо я. Це загалом був якийсь дивний набір звуків, які я добував з гітари — все це було наосліп. Але потім із нами стався той самий концерт, про який ти згадав. Це був конкурс каверів ірландського фолку. Слухачам сподобався наш виступ, і якраз після цього ми почали в нашу творчість вплітати якісь фолькові елементі. Загалом фольку, не суто ірландського.

— З часом, у вас стався переломний момент — перехід у піснях на українську. А за цим почала змінюватись і концепція. Що саме стало причиною?

Михайло: Початок творчості був лютим рандомом. Як там Честер казав?..

Честер: «Секста пінтанна, рубіроїд відносний». Це ми колись перед туром опублікували сторіз з підписом «Для тих, хто просив акорди на “Голови-бороди”».

Михайло: Саме так, неіснуючі акорди [сміється]. Підхід до написання пісень був максимально стихійним. По суті це був пошук нот та звуків, які мені самому би просто подобались та резонували з внутрішнім світом. Але у цьому всьому була одна річ, з якою мені було дуже комфортно — це співати англійською мовою. Кожна з мов має свою специфічну особливість, і саме англійська, на мою думку, дуже легка для співу. Особливо, в тому жанрі, який я обрав. Кількість слів, яка би складалась з одного чи двох складів, величезна. Відсотків, мабуть, вісімдесят. Англійська — дуже ритмічна мова. За одну строфу можна розповісти цілу історію.

Українська не така. На той момент для мене це був якийсь челендж. Та одного разу, коли я сидів у Птиці вдома, до нас зайшов її батько [Антон Дербілов, художник та учасник харківського гурту Alcohol Ukulele, який загинув у боях за звільнення Кремінної, — «Люк»], і такий: «Все добре, експерименти цікаві. Але ти не думав співати українською?».

У мене вже на той момент була думка, що окрім невміння грати на гітарі, я би хотів ще не вміти складати поезію українською [сміється]. Щоб довести цю стихійність у творчості в абсолют. Аби не було жодного розуміння, як створити щось дійсно унікальне, і вирулювати з цього.

І ось коли я почув ту фразу батька Птиці, я відчув, що пора взяти цей пензлик й фарбу та спробувати намалювати свій світ новими засобами, чисто на відчуттях. І на це наклалася моя зацікавленість у мовних копирсаннях, пошуку цікавих оборотів, рим. З часом я зрозумів, що українська підійшла для моїх цілей найкращим чином.

— Зі зміною концепції у вас також змінилась й назва, але не одразу на Rohata Zhaba. Тому питання, чому спочатку ви обрали саме Adahy («Адехі») і що це означає?

Михайло: Ще коли ми називались Orange Tree, і я вже почав писати українською, народилася пісня «Рогате жабеня». Тоді я відчув, що я щось нащупав. Я знайшов щось, що найкраще резонує з моїм вухом, але по вайбу це вже зовсім не Orange Tree — це було не про «лампові» посиденьки у батька Маші Журавльової вдома на двадцять людей.

І ми почали шукати відображення цього почуття у новій назві. Тоді в певний момент ми прийшли до Adahy. Взагалі, це ім’я у корінних індійців, яке означає «той, хто живе у лісі». Ми й прикинули — жаби живуть в лісі, і ця назва буде добре це описувати. Чому ми одразу не збагнули взяти собі Rohata Zhaba в якості імені, я не знаю [сміється].

— Ну, враховуючи значення слова і вашу музику, Adahy вам би дійсно підійшло. Але, відверто, вона незручна. І якийсь виконавець з таким ім’ям вже є, я дивився.

Птиця: А ще так називається якась фірма товстовок [всі сміються].

Михайло: Але! Насправді це було дуже символічно, бо в тих же корінних індійців є така штука, як зміна імені після ініціації. Коли парубок досягає певного віку, він проходить обряд, і йому дають нове ім’я. Можна вважати, щось приблизно це сталося і з нами, коли ми Adahy поміняли на Rohata Zhaba.

— Особливо цікаво, що ще під назвою Adahy ви вже робили мерч у вигляді наліпок з тим самим рогатим жабеням, ставили його на обкладинку. Жабеня було усюди, але ще не в якості назви.

Птиця: [сміється] Ми ходили навколо, як могли. Ми коли вже вирішили таки змінити ім’я, ще якийсь час думали, може підписатися англійською, типу, Horned Frog. Можливо це був скоріше жарт про «Horny Frog»…

Михайло: Ось стільки нас відділяло від геніальності! [всі сміються]

— Птиця, ти повністю займаєшся візуалом у гурті. Від того, як виглядають обкладинки релізів, до вигляду музикантів на сцені. 

Птиця: Я би не сказала, що прямо всіх вдягаю і малюю перед виходом на сцену. Аліса, наприклад, сама себе розмальовує. Але якась загальна концепція пішла від мене.

— Ти маєш профільну освіту?

Птиця: Я маю художню освіту, так. Хоча я не в повному обсязі використовую її в гурті, бо це вже історія про трішечки різні стилі.

— Але при цьому, весь ваш візуал цілісний та узгоджений. І це прикольно. Зараз питання до Міші. Воно з разряду «Чим ти надихаєшся?», але в контексті розмови воно дійсно потрібне.

Аби будувати свій світ, треба мати певну начитанність та надивленість. Звідки ростуть корені твоїх образів у текстах?

Михайло: Насправді, фундамент всього світу Rohata Zhaba побудований на тому дивному еклектичному обсязі літератури, який я прочитав за своє життя — це, здебільшого, філософські праці з різних джерел, країн та культур. Починаючи від індійської міфології та закінчуючи німецькою філософією XVII-XVIII століття.

З кожного цього джерела я взяв щось для себе. У мене не було цілі використовувати якийсь конкретний напрямок. Брав всього потрохи, що співпадало з моїм світосприйняттям чи тим, як би я хотів бачити світ.

— А тепер напівжартівливе питання — коли відбувся перший хоровод на вашому концерті?

Птиця: Насправді, за часів Orange Tree [сміється]. Це якраз було на конкурсі каверів ірландських пісень, і там закрутився такий хороводик десь людей із десяти. Ми коли це побачили, зрозуміли, що хочемо, аби на наших концертах завжди було ось так.

— Ну, це дійсно тепер впізнавана ваша фішка.

Птиця: А якщо брати саме Rohata Zhaba, то вперше це сталося десь у 2021 році, але не пам’ятаю точно де…

Михайло: Ми тоді ще були Adahy, але вже з нашою українськомовною програмою.

Честер: В клубі Zeppelin це було точно, коли Аня з рогами виходила в зал.

Птиця: Дійсно, у нас був момент там на літньому майданчику. Ми сформували тоді концепцію нашого виступу так, що в першій його частині ми були в одному вбранні, а під час антракту переодягалися і фарбувались приблизно як зараз. І тоді вийшла з рогами до слухачів, і ми крутили хороводи.

— І саме за часів Rohata Zhaba у вас сталося рокірування з інструментами. Аня тоді вже не грала на кахоні, був інший учасник, але й він пішов. Це я підводжу зараз до питання, як у вас в гурті з’явився Френкель.

Євген: Наскільки я пам’ятаю, ваш кахоніст мав їхати кудись на навчання.

Птиця: Так, він мав на півроку поїхати в Італію…

Михайло: І взагалі до нас він спершу прийшов не як кахоніст [сміється]. Він збирався спочатку грати на губній гармошці, а потім на бубні…

Птиця: А потім він сів на кахон, і ми зрозуміли, що він виглядає там і відчуває себе краще, ніж я. Бо кахон як інструмент мені не сильно підійшов. Тому ми помінялись місцями, я спочатку грала на на мінімальному наборі перкусії…

Михайло: Це зараз ти вже доктор Октавіус [сміється].

Птиця: Так, зараз у мене вже інструментів чи не найбільше у гурті. Не найскладніші, але їх багато.

І цей наш минулий кахоніст мав поїхати… він також Женя, до речі. Ми вирішили, що брати кахоніста з новим ім’ям, то дуже складно запам’ятовувати [всі сміються].

Євген: Я пам’ятаю, що це саме Аня запропонувала взяти мене. І через Машу попросила запитати, чи хочу я приєднатися трохи пограти. Я й подумав, а чому ні? Буде прикольно, пару концертів, всяке таке…

Михайло: «Пригода на 30 хвилин, туди й назад» [сміється].

Євген: Так і закрутилося, що ми зіграли один концерт, потім пішли пофотографуватися, потім ще один виступ, потім відео знімали…

— Ось я якраз хотів акцентувати на цьому також. Ти якраз на той час почав займатися фотографією, а як потрапив до гурту, ще й спробував знімати кліпи.

Євген: Так, я паралельно вчився все це робити, і це якоюсь мірою спрацювало. Я дуже радий цьому.

— Ти два кліпи зняв, здається?

Євген: Так, два. Це були «Голови-бороди» та «Ліхтар». Ще був «Чумацький шлях», але то вийшов більше контент для TikTok та Instagram. А останній кліп на пісню «Велетні» нам вже допомогла студія FreeBird зняти.

— Ось про FreeBird ми ще поговоримо трошки пізніше. Зараз давайте про початок повномасштабної війни. Як ви його зустріли?

Птиця: В останню нашу зустріч, коли ми зібралися всі разом перед вторгненням, вже було відчуття, що вона може стати останньою. А загалом — по-різному зустріли. Маша одразу поїхала кудись далеко за кордон, і так в нас стало на одного учасника менше. Міша із сім’єю поїхав з дому до Івано-Франківська без інструментів та апаратури. Навіть гітару із собою не брав, бо це просто було неможливо. Женя десь за тиждень з початку поїхав до Львова. А я чотири місяці ще залишалась у Харкові. Про гурт, відповідно, не могло бути жодних розмов, бо не зовсім зрозуміло було, як робити музику в таких умовах та без скрипальки.

— І коли все ж ви змогли зібратися разом?

Птиця: Перший час ми з Мішею знаходились Франківську, але майже кожні вихідні їздили до Львова, аби знімати кліп або репетирувати.

Михайло: Так, Аня в якийсь момент приїхала до мене та почала смикати: «Запиши “Ліхтар”! Запиши “Ліхтар”!».

Птиця: Я сиділа до цього декілька місяців, і могла слухати з нового нашого тільки демку «Ліхтаря», записану ще до великої війни. І зрозуміла, що саме зараз час її випускати. Коли, як не зараз? Тому я поїхала до Міші, навіть всю апаратуру з Харкова із собою взяла, щоб зробити нарешті запис.

Михайло: Коли закінчили, відправили все це Честеру, він такий: «А! Робота, робота, поїхали! Нарешті!». А там я і Френкелю написав: «Тобі ж робити нічого? Кати сюди кліп знімати» [всі сміються].

Тому так, перший час це було щось страшне, щось веселе.

Птиця: Але дуже натхненне.

— Тут мабуть нарешті підведемо до Честера. У тебе є студія FreeBird, а до цього був продакшн On-Air та Khutko…

Честер: Дивись, там з On-Air така історія була. Тоді це була велика команда, яка потім в один момент розділилася якраз на студію FreeBird та відеопродакшн Khutko.

—  Я бачив минулого року твої сторіз, як ти повністю евакуював студію з Харкова до Львова.

Честер: О, було капець як складно [сміється]. Це був десь червень 2022 року. Я тоді жив на Перемоги, і частина обладнання була там, а інша частина — на Бекетова. Деяку кількість апарату звідти я втратив через обстріли. Але головне залишилося.

Ми, поки виносили на Перемоги все в автобус, чули бої за містом. А коли вже сіли й виїхали на окружну, почалися якраз приліти на Олексіївку. Це був якийсь жах. Дивом встигли все вчасно закінчити.

— Саме ти допомагав зводити всі релізи Rohata Zhaba?

Честер: Так, я з гуртом від самого початку, але тоді був в якості саунд-інженера, а потім і саунд-продюсера.

— А нещодавно ти взяв до рук бас-гітару та приєднався вже як безпосередньо музикант.

Честер: Це дуже така дивна історія. Я не думав про це взагалі.

Вийшло так, що колись гурт грав у Львові, і я прослухав виступ та зрозумів, що треба трохи пофіксити деякі моменти. Тому я захотів просто поприходити на репетиції, щоб підтягнути загальний рівень. У мене тоді було таке відчуття, що «жаби» вперлися в стелю, і треба було її пробити, аби вийти на фестивальний рівень. А для цього треба було «пожонглювати» матеріалом.

Я прийшов на репетицію, але було важко пояснити, як має виглядати ритмічна партія з кахоном, не взявши в руки бас. А там вже йшли розмови про додавання педу, томів… І я все це показував, показував…

Птиця: Якщо простіше, це було так після репетиції: «Честер, ти ж з нами пограєш на концерті?». А він: «Та пограю»…

Михайло: А потім «оп», і ми в турі [всі сміються].

Честер: Насправді, у мене робота така, що я залучений до різних штук. Десь записую, десь продюсую, десь граю як сесійний музикант то на гітарі, то на басу, то на барабанах. Але ніколи при цьому не був в якості повноцінного учасника команди.

Але мабуть саме через те, що з «жабами» я дуже давно співпрацюю та спілкуюся, все саме якось органічно склалося. І це дуже круто.

Птиця: Ми мали одного разу спробу співпраці з іншою людиною, але вона нам не сподобалась. І після цього, до речі, теж з поради мого батька, ми потрапили до Честера. Відтоді він з нами, і весь цей час спостерігав та щось радив. Я думаю, якби не Честер, нас би зараз тут теж не було.

— Маша Журавльова поїхала, і з’явилась потреба у скрипальці. Так до вас потрапила Аліса. Як це сталося?

Аліса: Я граю в гурті Alcohol Ukulele. Там свого часу також грав батько Ані. І там є Кирило Гончар, якого вона й спитала, кого б він міг порадити на роль скрипальки. І порадив мене, після чого Аня зі мною й зв’язалася та запитала, чи зацікавлена я. А на той момент пройшло десь приблизно півроку великої війни, і я вже була залучена в оркестрі у Львові. Тому я ще думала, чи потрібне мені додаткове навантаження.

Але зрозуміла, що музика — це саме те, що витягнуло мене із стану ступору на початку. І це хороший спосіб думати про щось гарне, позитивне, творче. Що може тримати твою «кукушечку» і бути базою для існування.

Аня навіть подумала, що мені це не цікаво, бо я довго не відповідала. Та все ж потім ми зустрілися, я послухала їх музику…

— А ти до цього з творчістю «жабенят» ще не була знайома?

Аліса: Я чула про сам гурт, ми ходили десь паралельними стежками у Харкові. На зустрічі також познімала партії скрипки, які писала Маша…

Михайло: Яка писала їх саме на твоїй скрипці [всі сміються].

Аліса: Так, є така історія. Це факт, що ми всі у Харкові знайомі через п’ять рук. Колись я через свою керівницю оркестру, ще в Харкові до повномасштабного вторгнення, продавала свою скрипку. Вийшло так, що купити її захотіла саме Маша, і потім на ній писала всю музику в Rohata Zhaba. А зараз я прийшла на її місце.

Загалом так і почали грати разом. Мені дуже сподобалась загальна атмосфера гурту і те, як «жабенята» долучають людей до своєї міфології. Хочеться бути частиною цього.

— Ось якраз навколо вас зібралась доволі велика аудиторія. Коли прийшло це усвідомлення, що ви «залетіли» слухачу?

Честер: Коли ми змогли перетворитися на фестивальний гурт. Це доволі логічний процес. Тепер Rohata Zhaba не така камерна, як була, може обирати більше майданчики, більше вкладатися в рекламу.

Птиця: Насправді, ще до повномасштабного вторгнення, ми у Харкові теж збирали немало людей. В порівняння із зараз, звичайно, не настільки багато, але в тих масштабах тоді це було вагомо. Все ж є різниця, коли тебе знають у рідному місті, і коли ти виходиш на всеукраїнський рівень.

І коли цей вихід стався, нам допоміг TikTok, як не дивно. Саме тоді він дуже всім сподобався і допоміг нам зібрати перший великий зал у Львові.

Михайло: У мене все ще цього усвідомлення немає в повній мірі. Я досі перед концертом думаю, що прийде 40 людей, а потім виявляється, що я забув до цієї цифри нуль домалювати [всі сміються].

— До речі, про фестивалі. Як ви почали робити концерти разом з Faine Misto?

Птиця: Це була їх пропозиція.

Михайло: Ми навіть не розраховували потрапити на Faine цього року. Ми приблизно розуміли, що туди можна пробувати мітити, але у 2024-му. І тут вони самі нам пишуть, що у них є віконечко і вони запрошують нас.

Птиця: Взагалі все почалось з того, що нам запропонували зіграти на pre-party фестивалю.

— Там же, здається, прям мінітур був.

Птиця: Так, але саме концерт у Києві з того туру вважався pre-party. Тоді ми домовились, що ось такою буде наша перша ділова пропозиція від них. Було цікаво подивитись, як все працює в цьому дорослому музичному світі. А потім нас запросили ще й на сам фестиваль — це було неочікувано, але дуже приємно.

— Так, фестивальну «стелю» ви таки пробили, музика ваша розвивається. Щось цікаве плануєте робити найближчим часом?

Михайло: Ми робимо таким чином, що в кожній нашій пісні з’являється щось нове. Такий собі нескінченний торт «Наполеон». Ми ніколи не казали, що ми граємо в якомусь конкретному жанрі, чим і користуємось.

Честер: Ми дійсно кожен раз обговорюємо те, щоб пісня не була схожа на попередню, але залишився впізнаваним загальний стиль Rohata Zhaba. Додаємо нові елементи, через що у Ані додається новий інструмент [всі сміються]. Тому згодом можна чекати, що вона просто стане кіборгом якимось…

Птиця: У всіх у гурті є по інструменту, до якого нічого іншого вже додати не можна. Але мені, виходить, можна все! [всі сміються]

Честер: Ми якось вже жартували, що ще трохи, і Аня буде виходити на сцену як ті закордонні вуличні музиканти, у яких барабан на спині, тарілки на ногах, гітара в руках, десь там сопілочка… [всі сміються]

— Альбом буде нарешті?

Честер: Все буде, навіть доволі скоро. Слідкуйте за нашим Instagram…

— Прямо повноформатний? Не збірка, не EP-шка…

Честер: Нормальний альбом, все буде, слідкуйте за нашим Instagram… Стільки спойлерів одразу хочете. Ні-ні-ні [всі сміються].

— Думаєте якось повернутись у Харків? Не обов’язково, що вже прямо є план, але в перспективі.

Птиця: Насправді, частково це вже відбулося, Аліса повернулася. Але ми поки залишаємось у Львові… я навіть не можу сказати, з якої саме причини. Нас там залишається четверо з п’яти. Перебиратися по одному буде складно, у того ж Честера там студія. Я, Міша і Женя втрьох живемо, теж доволі зручно і затишно. Зараз не хочеться знов кудись летіти, щось різко змінювати в житті, цих змін зараз було і так достатньо.

Євген: Але приїздити в Харків на тиждень два, це завжди прикольно.

Честер: Я про себе скажу, що, переїхавши до Львова та пройшовши шлях усвідомлення смертності і просто дебільності перевезення студії [всі сміються]… Коли зі мною все це сталося, я зрозумів, що точно переїду кудись звідти. Але кудись ще.

Я нескінченно люблю Харків і буду повертатися до нього як до точки «респауна». Але якщо повернусь остаточно, для мене це означатиме, що я не пішов далі. Переїжджати — це не настільки складно і дуже цікаво. А ось куди переїжджати, ви побачите в Instagram… [всі сміються]

Птиця: У мене стосовно Харкова дуже-дуже схожі думки. Там досі залишається моя сім’я, друзі, початок шляху. Кожного разу це доволі терапевтичні візити виходять.

Аліса: У мене інша історія. Я поєднувала спочатку існування в двох гуртах, тому їздила часто в Харків виступати з Alcohol Ukulele. І в якийсь момент зрозуміла, що мені тут якось спокійніше. Я прожила один рік у Львові, знайшла оркестр, який допомогав підтримувати психологічний стан. Але захотілось повернутися саме сюди, щоб відчувати рідних людей, багато з яких вже також повернулись до міста. Незважаючи на те, що кожен день ти ходиш як у «руській рулетці», і знаєш, що статися може що завгодно — все одно мені зараз в цьому стані усвідомлення хочеться бути поруч з рідними та друзями.

Текст, фотографії та обкладинка — Макс Бурєнок

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа за підпискою нижче. Також можна подякувати нам разовим донатом на будь-яку суму.

---