Ада Уордсуорс: благодійність, українська мова та улюблені місця в Харкові. Strangers Not Strangers

«Моєю мотивацією було… просто щось робити»

— Розкажи, будь ласка, більше про себе.

Мене звати Ада. Я з Великої Британії, з Лондона, і я керую благодійною програмою KHARPP. Також я пишу про українську культуру, переважно східну, і про війну загалом.

— Твоя спеціальність в університеті — культурологія, так?

Мій бакалаврський ступінь був з росієзнавства, а магістерський — зі славістики в Оксфорді. Я вивчала російську та чеську мови, і була на середині курсу, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Тоді я кинула навчання, переїхала спочатку до польського кордону, потім до Харкова, а минулого року повернулася до навчання, бо мій університет сказав, що я можу перейти з російської програми на українську. У підсумку, я отримала ступінь магістра з українознавства.

— Як ти дізналась про війну? Що спонукало тебе приїхати в Україну?

До початку повномасштабного вторгнення я повністю заперечувала, що це дійсно може статися. Оскільки я вивчала російську мову, мене багато хто запитував: «О, таки щось буде?».

Того дня, коли все почалося, я якраз була у Лондоні. Я повернулася до університету в Оксфорді, зібрала речі, забронювала квиток на польсько-український кордон і через тиждень переїхала до Перемишля, щоб стати волонтером на кордоні.

Думаю, моєю мотивацією було… просто щось робити. Я п’ять років вивчала російську мову і відчувала, що хочу використати ці знання, аби якось допомогти біженцям. 

Я думала, що війна триватиме тижні три, а потім Україна переможе. Спочатку я була волонтеркою, зустрічала багато людей, які виїжджали з України. Хтось із них розповів про своїх друзів у Харкові, які займалися волонтерством і яким дуже потрібні були гроші. Так ми збирали для них кошти з Великої Британії і надсилали їх до Харкова.

Пізніше війна загострилася. Я збирала багато грошей і вирішила, що маю заснувати благодійну організацію, робити все офіційно, бо було б не дуже добре, якби всі ці гроші просто йшли з мого банківського рахунку. Тож я створила благодійний фонд, назвала його KHARPP — Харківсько-Перемишльський проект. Ідея полягала в тому, щоб допомагати і тим, хто виїжджає, і тим, хто залишається. А далі все розвивалося само собою. 

Потім влітку я приїхала до Харкова. Я займалася доставкою гуманітарної допомоги і просто закохалася в це місто, незважаючи на те, що в червні 2022 року в ньому було дуже страшно, але я все одно його любила. До того літа я жила частково в Харкові, частково в Перемишлі, а потім, коли у вересні звільнили Харківську область, я повністю переїхала до Харкова і прожила тут дев’ять місяців. І саме тоді я почала займатися ремонтними роботами.

На той момент криза з біженцями закінчилася, тож я просто спрямувала усю благодійну діяльність на ремонт будинків в окупованих селах. Ось, мабуть, і вся довга історія про те, як я тут опинилася.

«Найпрекрасніший досвід — це спостерігати за тим, як місто відроджується»

— Я хотіла запитати тебе про вивчення російської мови. Власне, тут, в Україні, ми вважаємо, що російська мова і російська культура — це російська пропаганда. Чи не було у тебе суперечливих почуттів щодо війни на самому початку? Тому що, напевно, спочатку ти могла читати тільки російські джерела. 

Думаю, у мене було досить чітке уявлення, що таке Росія. Я вивчала російську культуру, і в ній було багато того, що мені подобалося, саме в минулому часі, на той момент це було правдою. Але у мене ніколи не було жодних хибних уявлень про Російську державу. Я завжди знала, що Росія — це щось на кшталт неофашистської, імперіалістичної держави. 

Я думаю, що ми, британці, легко розпізнаємо інші імперії, бо походимо з держави, яка робила стільки поганих речей. Ти бачиш, коли інші країни роблять те саме. 

— Це дуже цікаво. Чи змінилася твоя думка про Росію з часом?

Так, безумовно. На початку, я думаю, мною керувало почуття провини. Я відчувала провину за те, що вивчала російську мову, за те, що витратила багато часу на навчання, багато разів бувала в Росії. Я жила в Москві протягом шести місяців, вивчаючи мову, і я відчувала себе дуже, дуже винною за це. І я відчувала, що маю якось спокутувати свою провину.

А зараз моя мотивація полягає в тому, що Україна — це мій дім. В Україні, зокрема в Харкові, я відчуваю себе вдома більше, ніж деінде. Я люблю села, в яких я працюю, люблю людей, які там живуть, люблю свою сім’ю, і не хочу, щоб вони страждали.

Зараз мотивація набагато простіша. У мене більше немає якихось складних почуттів з приводу того, що я вивчала російську мову. Я дуже радію, що вивчала її, бо інакше я б не приїхала сюди. Якби я не знала російської, я б не змогла так швидко вивчити українську.

Коли ти вперше приїжджаєш до Харкова, то раптом розумієш, що ти є мішенню так само, як і будь-хто інший, це якось прив’язує тебе до цього місця. Я була тут влітку 2022 року, а потім фактично переїхала сюди у вересні або жовтні того ж року, одразу після звільнення. Я пам’ятаю всіх цих солдатів, які бігли і кричали: «Росіяни тікають! Вони тікають!». І це було найдивовижніше відчуття, яке я коли-небудь переживала в своєму житті.

Коли я вперше приїхала до Харкова, в місті було лише 300 тисяч людей. А коли я повернулася до Великої Британії, щоб закінчити магістратуру, в Харкові вже було понад мільйон мешканців, і це просто найпрекрасніший досвід — спостерігати за тим, як місто відроджується. Це повністю змінило моє життя. Я відчуваю себе привілейованою іноземкою, що змогла приїхати сюди і побачити все це, і побачити, як тут вирує життя.

— Чому ти обрала Харків з-поміж усіх інших наших міст?

По-перше, через велику кількість біженців, яких я зустріла на кордоні. І це просто було логічно. Харків, гадаю, був досить хорошим місцем для того, щоб мати можливість працювати.

По-друге, у Харкові було дуже багато потреб. Була потреба і в Київській області, але там багато людей щось робили, і багато великих організацій допомагали. А також, очевидно, була потреба на Донбасі.

У Харкові міжнародні організації не надто допомагають. І це щось на кшталт тієї золотої середини, де є і потреба, і можливість. А потім я просто закохалася в це місто, і мені не хотілося їхати, тож я залишилася тут.

«Якщо щось було побудовано за часів Радянського Союзу, це не означає, що воно обов’язково має бути радянським. Воно може бути й українським»

— Ти попросила зустрітися біля Держпрому. І коли ми гуляли, ти також сказала, що це твоя найулюбленіша будівля у світі. Вона має для тебе якусь історію? Або чому? Що ти думаєш про Держпром?

Архітектори вважають Держпром красивим. Я пам’ятаю, як я вперше приїхала до Харкова і проходила повз нього. Я ніколи раніше його не бачила. Я не знала про його існування. Я просто знала, що це найдивніша річ, яку я коли-небудь бачила.

Такий дивний витвір архітектури… І я почала його фотографувати, а це було на початку літа 2022 року. І до мене підійшла поліція, забрала мій телефон і документи, запитуючи, чому я фотографую.

Вони точно думали, що я була диверсанткою, бо не могли повірити, що іноземці можуть приїхати до Харкова і просто сфотографувати Держпром, бо вважають, що він красивий. І я відчула, що в той момент ми були пов’язані з цим місцем, що нас звинувачували в диверсії за те, що ми його фотографували, що ми страждали за нашу любов до нього. І я думаю, що це і є зв’язок.

З тих пір, я думаю, я дуже зацікавилася звільненням українського мистецтва та архітектури від Радянського Союзу і відродженням ідеї, що тільки тому, що щось було побудовано за часів Радянського Союзу, не означає, що це має бути радянське мистецтво. Це також може бути українським.

І я думаю, що Держпром є ключовим прикладом цього. Тому що він був побудований в Радянському Союзі, він був символом радянського Харкова для людей в Радянському Союзі. Але одночасно це також символ України. Це символ українського Харкова.

— Чи є у тебе ще якісь улюблені місця в Харкові? Куди ти зазвичай ходиш у вільний час?

Я люблю «Daf Pub» і паб «Fat Goose». Пам’ятаю, коли я тільки переїхала сюди, паб «Fat Goose» був одним з небагатьох, який працював. Я дуже поважаю те, що він був відкритий в той час, коли все було так кепсько.

Але моє улюблене місце в Харкові — це «Трипіччя», просто тому, що я думаю, що це найкращий ресторан у світі. До речі, я вчора там була. Водила туди свого тата.

— Ого.

Так, він був зі мною. Я сказала йому: «Ти повинен прийти сюди, бо це змінить твоє життя» (Сміється).

І я думаю, що вся ця територія навколо «Трипіччя», навколо собору, має одну з найкрасивіших архітектур. І мені дуже сумно, що навіть якщо не брати до уваги пошкодження від бомб у деяких місцях, багато з цих будівель просто руйнуються, бо уряд не доглядає за ними і не фінансує їх, що, на мою думку, дуже трагічно. Так.

Там так красиво, і я дуже сподіваюся, що війна змусить тутешню адміністрацію усвідомити, наскільки важливо зберегти цю архітектурну спадщину.

---

Читайте також:

• Іноземці про Харків. Тексти серії Strangers Not Strangers
• «Я обираю мову, якою мене зрозуміють». Мисткиня Оля Федорова про українську мову у творчості
• Українські митці розповсюдили по Венеції мапу бомбосховищ перед початком бієнале

---

«Можна бути наляканим чи пригніченим і водночас веселитися. Це і є життя в Харкові»

— Що твоя сім’я думає про те, що ти живеш тут під час війни?

Я думаю, що їм, очевидно, було дуже непросто. Багато людей у Великій Британії думають, що в Харкові все дуже погано, адже вчора Харків обстрілювали дев’ять разів. Але ми сидимо в кафе, розмовляємо, і все нормально.

Тобто, ці дві реальності можуть існувати одночасно. І я думаю, що люди за межами України не можуть цього зрозуміти. А мої друзі та сім’я вдома уявляють, що я весь час сиджу в укритті під землею і ніколи не виходжу назовні, ніколи не розважаюся. І що я просто налякана і пригнічена протягом цих двох років. 

Хм, я дійсно була трохи налякана і пригнічена в різні моменти, але я також дуже добре проводила час.

— Гаразд, мамо, тату, бувайте. Я переїжджаю до Харкова, тому що мені весь час страшно і я весь час в депресії [Сміється].

Ти можеш бути наляканим і пригніченим, можеш веселитися, і все це водночас. Це досвід проживання в Харкові.

Як я вже казала, мій тато щойно приїхав сюди. Я думаю, що для нього було дуже корисно не тільки побачити мою роботу, але й побачити Харків, побути тут і зрозуміти, що це квітуче місто, яке постійно перебуває під атакою і загрозою, але в той же час має найдивовижніше культурне життя.

— Ми вже знаємо про родину. А як щодо друзів? Коли ти їм все пояснила, як вони відреагували?

Я думаю, що для них це теж лячно і дуже дивно, тому що коли я вперше приїхала до Харкова, мені було 23 роки, і я була в тому віці, коли я і всі мої друзі обирали напрямки, якими ми будемо рухатися в житті. Ми всі щойно закінчили університет і рухалися в різних напрямках. І я думаю, що мій напрямок дещо відрізнявся від інших.

— Перепрошую, ти тільки що сказала, що тобі 23, і ми обираємо свій шлях… А мені лише 21, і вчора у мене була дуже серйозна розмова з бабусею про те, чому я досі не одружена і не маю дітей [Сміється].

Різні культури. Коли я у Великій Британії, я відчуваю себе дуже молодою. Зараз мені 25, у мене все життя попереду. А потім, коли я їду в села, де працюю, всі мої ровесники мають багато дітей, одружені, і це різні всесвіти, але це нормально.

«Я завжди кажу, що я єдина британка, яка досконало володіє слобожанським суржиком»

— Що стало для тебе найбільшим культурним шоком, коли ти приїхала до Харкова, до України загалом?

Ну, я з Лондона, з великого міста в якому дуже ліберальні погляди. І коли я приїхала сюди, а потім одразу почала працювати в селах, думаю, те, що я молода жінка, було трохи важко зрозуміти деяким старим чоловікам у цих селах, бо я з’являлась на своїй великій машині і казала: «Я відремонтую вашу хату», «Я полагоджу ваші вікна». Тож, гадаю, гендерний аспект став для мене великим культурним шоком, коли я зрозуміла, що люди сприймають мене зовсім інакше.

Але я не думаю, що такий досвід характерний для України в цілому. У Харкові я цього не відчуваю. Я думаю, що це значною мірою пов’язано з тим, що я вирішила працювати в сільській місцевості, де, як правило, залишаються старі люди, які мають набагато більш упереджене ставлення.

Що було дійсно приємно, так це те, що, оскільки я працювала в одних і тих само 18 селах протягом останніх півтора року, зараз ставлення повністю змінилось. Коли я вперше приїхала туди, я відчула, що до мене ставляться зовсім по-іншому як до жінки. Я не відчувала, що мене поважають. Це мене засмучувало, бо я відчувала, що роблю так багато, а на мене навіть не дивляться, не розмовляють зі мною, не потискають мені руку.

Але зараз ми такі хороші друзі з цими старими чоловіками, тож це спрацювало. Так… Тепер я як одна з них.

— Ти вже згадувала, що було легше вивчити українську, коли знаєш російську. Але як ти вважаєш, на якому рівні ти зараз володієш українською? Наприклад, чи розумієш ти людей у селах?

Абсолютно. Так. Я зараз працюю повністю українською мовою.

— Тобто ми весь цей час могли проводити це інтерв’ю українською?..

[Відповідає українською] Ну так, могли б.

[Каже українською] — Гаразд.

Ну що ж.

[Обидві сміються]

А розмова вийде англійською чи українською? 

— Це буде двомовний матеріал.

Ну, тоді ми можемо зробити дійсно двомовне інтерв’ю. [Сміється]

— Тепер мені соромно за свій рівень англійської.

О, Боже, ні, твоя англійська абсолютно в порядку. Також проблема з моєю українською в тому, що я дуже добре говорю про стіни, вікна, вокзали, а далі я трохи гублюся, коли розмовляю з людьми просто про життя.

Я така: «Вау… Я не знаю таких слів…».

— У мене є подруга, і вона приїхала сюди працювати в будівельному таборі. Вона бразилійка, знає португальську, шведську.

Ти брала у неї інтерв’ю? Так, я читала його!

— Вона зараз живе зі мною. Так от, вона каже, що все, що вона знає українською — це про будівництво та ремонт, і вона знає це тільки українською. Вона навіть не знає, як це називається її рідною мовою.

У мене так само. Я знаю тільки слова про вікна, про машини також.

Я ніколи не водила машину у Великобританії, тільки в Україні. І я можу піти до механіка в Україні і абсолютно досконало розповісти про внутрішню частину двигуна моєї машини, я точно знаю, що це таке. А потім, коли британський донор купив мені машину, і мені довелося дзвонити йому і пояснювати, в чому проблема, я зрозуміла, що не знаю жодного з цих слів англійською. Я можу розповісти все про автомобільний двигун українською мовою, але не маю жодного уявлення як це сказати англійською.

— Коли ти тільки починала вивчати українську, чи траплялися з тобою кумедні історії, коли ти щось неправильно вимовляла або щось подібне?

Хм… Думаю, справа в тому, що коли я почала вчити українську, я почала вчити її в селах на півночі Харківської області, де українська мова, якою вони розмовляють, дуже схожа на слобожанський суржик [особливий діалект]. 

Тому я завжди кажу, що я єдина британка, яка досконало володіє слобожанським суржиком, але я не можу згадати нічого смішного з того, що я неправильно вимовляла, але точно було таке, що коли я приїжджала на Західну Україну або до Києва, люди просто не розуміли, що я говорю, тому що я говорила дуже схожою на сільську говірку.

— Що було найважче вимовляти? Можливо, якісь звуки, а може, слова.

Я не можу вимовляти українську «р», і ніколи не могла. І це завжди було проблемою. Я не можу цього зробити. Для мене це неможливо.

— Що саме ти не можеш зробити?

Я не можу проричати «р». Типу «р-р-р-р», не можу. І всі вчителі російської та української мови, які в мене були, казали, що вони мене навчать, як це робити, але вони не змогли.

А ще, гадаю, є проблема слів, які схожі в російській та українській мовах, але мають різне значення. Переключатися між мовами також важко, але я думаю, що найважче, безумовно, з граматикою. І я завжди знала, коли вивчала російську, що моя граматика жахлива, і я завжди була з цим згодна.

Я розмовляла російською, але дуже погано, робила багато помилок, і дуже хотіла розмовляти гарною українською. Тож це було досить болісно — вчити всю граматику.

І це досі боляче. Цей процес все ще триває.

— Навіть не всі українці володіють граматикою.

Так. Українська мова робить це ще більш заплутаним, тому що я запам’ятовую щось, що всі говорять навколо мене, а потім я кажу це своїй вчительці української мови, а вона каже: Ні, ні. Це абсолютно неправильно. Це нісенітниця.

— Що б ти змінила в Харкові? Що дійсно потрібно зробити в місті, щоб воно змінилося?

О, це цікаво. Харків в ідеалі міг би бути трохи далі від кордону [з Росією]. Я думаю, що це головна проблема.

Окрім війни, я думаю, є ще дві речі. По-перше, те, що я вже говорила про архітектуру — я вважаю, що місту потрібно більше дбати про свою спадщину.

Харків має таку дивовижну, ексцентричну архітектуру, так багато різних епох, переплетених разом, і це так чудово, так красиво. І це дійсно дивує іноземців, коли вони приїжджають сюди зараз і очікують побачити війну, а насправді бачать дореволюційну архітектуру і конструктивізм, і неокласицизм, і все це змішане воєдино. Я думаю, що було б добре, якби про це більше дбали і ці будівлі були краще захищені.

Ще одна річ, яку я хотіла сказати… Деякі частини Харкова пішохідні, і це дуже приємно. Є місця, де можна прогулятися. Але у вас є така гарна площа, і той факт, що це просто автостоянка, мене дуже засмучує. Я не дуже розумію логіку. Ви кажете, що це найбільша площа в Європі… Чому тоді це найбільша автостоянка в Європі зараз? Я б точно це змінила.

---

Hotspot — це школа англійської мови, орієнтована на результат. Вона допомагає розвинути стійкі та усвідомлені навички у трьох аспектах: граматиці (щоб уникати нісенітниці в письмовому чи усному мовленні), усному мовленні (аби використовувати слова і правила доречно) та слуханні (щоб розуміти оточуючих та самому бути зрозумілим).

Велика ідея Hotspot — навчити людей навчатися. У Hotspot не просто викладають мову, а й допомагають людям полюбити навчатися, аби в результаті підвищити рівень життя в нашому місті та країні.

---

Інтерв’ю — Арися Чернобай, транскрибація — Ася Шевцова, редактура та правки — Олександра Пономаренко, фотографії — Катерина Переверзева, Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Дрозд