«Я обираю мову, якою мене зрозуміють». Мисткиня Оля Федорова про українську мову у творчості

«Концептуалізм весь про гру. Та ж сама гра в слова»

— Олю, як ти визначаєш свої професійні стосунки з мовою?

— Я концептуальна мисткиня. Концептуалізм як напрям — це саме те мистецтво, яке працює з мовою. Не в плані знаків, якими фіксується мова — слів чи ієрогліфів, точніше, не завжди і не тільки, — а з мовою як інструментом комунікації та вираження сенсів. 

Я, наприклад, надихаюсь концептуалістами 60-70-х років. Робота, яка вплинула на мене найбільше, — це інсталяція «Один і три стільці» Джозефа Кошута. Її складовими є стілець, словникове тлумачення поняття «стілець» і фотографія цього стільця. Тобто це стілець в усіх його вираженнях: сам обʼєкт, його зображення і його мовне втілення. Хоча, по суті — це один стілець. Мене так захопила ця робота, коли я тільки починала. 

І мені подобається гратися з тим, як мова по-різному виражається. Концептуалізм весь про гру. Та ж сама гра в слова. Вона буде дуже різнитися, залежно від того, якою мовою ти оперуєш і який у тебе культурний бекграунд. Бо є мови, в яких просто відсутні певні поняття, і люди живуть собі без них. Це дуже сильно визначає їхнє життя. 

Тому я дуже люблю лінгвістику і вивчати мови. Це мені легко дається: я простежую закономірності між мовами. Тому вони природньо стали одними із моїх інструментів у мистецькій роботі. Та й саме мистецтво — це мій спосіб комунікації.

— А що робити, коли одна з цих мов — російська?

— Звичайно, російська мова зараз асоціюється з мовою ворога. Я і вся моя родина дуже сильно відчули на собі упередження, що якщо російськомовний, значить, «хочеш до Росії». Та й сама Росія буквально зараз атакує Харків, спираючись саме на це. 

Після початку повномасштабної війни ми побачили справжнє обличчя російської армії. До того були якісь ілюзії, що у XXI столітті вони не можуть бути настільки…

Тому дуже не хочеться жодним чином бути них дотичною. А мова — це найперше і найочевидніше, що робить мене дотичною.

Мені постійно здавалося, що, якби я була родом з Галичини і взагалі не мала жодного відношення до Росії, то мені було б набагато легше їх ненавидіти. У мене не було би провини через те, що я перейшла на українську буквально нещодавно. Можливо, у мене не було б цієї травми поколінь. Мої бабуся і дідусь — перше покоління, яке стало російськомовним тільки через те, що люди переїхали з села у місто, влаштувалися на завод і хотіли мімікрувати під містян, щоб не бути «селюками». Мені прикро за них, за батьків, за себе. Саме з соромом і провиною в мене асоціюється російська.

Іноді я думаю, що мені було би морально легше, якби я була поколіннями україномовна і жодних не мала до себе питань, і ніхто інший до мене питань не мав.

— А хто може мати питання з цього приводу? Усі ж ми так чи інакше були русифіковані.

— Особисто я стикалася з цим один раз ще до повномасштабної війни. У своєму мистецькому публічному житті я послуговувалася українською мовою, а в приватному — з друзями, родиною — продовжувала спілкуватися російською. І під час вечірки хтось зафільмував, як я спілкуюся російською. Запостив сторіс, відмітив мене, і одна людина із фейсбучно-інстаграмної когорти написала, що дуже мною розчарована і як взагалі так можна.

З одного боку, я раціонально розумію, що фейсбучні тролі існують і не можна звертати увагу на кожного, хто говорить таке. І, напевно, людина, яка дійсно мені би закинула щось на кшталт «де ви були вісім років», — це не та людина, думка якої мені важлива.

Але це зачіпає, бо і так сидить всередині. Я сама собі ставлю ці питання: чому я не могла бути менш дурною, більше обізнаною про історію України, більше звертати увагу на війну? Із 2014 року у Харкові війна і так відчувалася більше, ніж у Києві чи Львові, але все одно я постійно думаю: а що, якби я була більш свідомою…

«Українська мова — про ритм, мелодію»

— Як перехід на українську вплинув на творчість?

— До повномасштабної війни я послуговувалася в мистецтві всіма мовами, які знала: російською, українською, англійською. Те, яку мову використати, залежало від ситуації, тому що існують деякі поняття, для яких немає слів-відповідників у інших.

Я дуже люблю ритмічність. Я завжди стежу, щоб навіть короткі штуки мали ритм, мелодійність, були схожими на замовляння. Мої мовні роботи зазвичай самотерапевтичні. Робити їх було для мене певною медитацією, а запорукою хорошої медитації є повторення, що вводить в транс. Цей же принцип прослідковується і в молитвах, і в заклинаннях, і в прокляттях.

Коли незадовго до повномасштабного вторгнення я повністю перейшла на українську, це не перевернуло моє життя чи мою творчість з ніг на голову. Я і до того користувалася українською, це моя рідна мова, так само як і російська. Просто зараз я їй віддаю свідомий пріоритет.

Наразі я використовую російську для поодиноких робіт, коли мені щось від неї потрібно. Наприклад, коли я безпосередньо звертаюся до росіян чи до Росії. У мене була робота з фразою «россия верни мне мою молодость». Половину своїх робіт я виконую англійською, бо відчуваю себе в ній дуже вільно, це мова мого повсякденного спілкування і вона дуже добре працює для комунікації на ширшу аудиторію. Виходить, що українська — це мова мого спілкування з українським контекстом і аудиторією, англійська — більше для зовнішнього глядача.

— А чи можна українською мовою працювати на зовнішнього глядача?

— Можна, але, звичайно, я даю переклади. У іноземців же інше сприйняття. Люди не знають українську, а ще не читають кирилицю. Тому вони спочатку сприймають текст як картинку, наче це давньоєгипетські ієрогліфи чи абстрактний живопис. Але якщо там є щось, що нагадує літеру, значить там щось написано, значить це щось можна дешифрувати. 

У свій час я гралася тим, що імітувала літери, які нічого не значили. Було щось написано, але там нічого не було зашифровано — це обдурювало глядача. У цьому плані з іноземцями цікаво працювати.

Звісно, зараз у багатьох іноземців є сплеск до вивчення української мови й намагання читати кирилицю. Плюс, інтерес до України. У мене багато україномовних робіт подорожує виставками по всьому світу, і людям це подобається.

— А чи важливо українським художникам, на твою думку, зараз творити українською? 

— Митець — це про життєвий досвід. Я завжди залишатимусь українкою і розповідатиму про свій досвід як українка, незалежно від того, якою мовою я це робитиму. Мова залежатиме від того, кому і що я хочу розповісти. Я обираю мову, якою мене зрозуміють, бо для мене мистецтво — це інструмент комунікації. А для успішної комунікації треба, щоб люди розуміли один одного принаймні на рівні слів.

Зараз у мене «50 на 50» англомовних і україномовних робіт. Іноді я роблю двомовні версії однієї роботи. Якраз у виставці про мовні вправи є робота «стільки мов, які я хотіла вивчити, але тільки одна, яку я мрію забути» у двох екземплярах, бо я цю думку комунікую постійно двома мовами.

— А чим відрізняється англійська від української?

— Англійська найкраще передає повідомлення, близькі до стейтментів. Щось, що може бути написано на барикадах. Тож для мене це мова чіткого висловлювання з трибуни: сказала і «припечатала» словами. Українська мова більше про ритм, мелодію. І коли я перекладаю її англійською, часто втрачається момент медитативності. В українській також є багато форм одного слова, з чим можна прикольно гратися і вибудовувати ритмічний малюнок, тому українські роботи виходять більше поетичними.

Є речі, які українською мовою на україномовну аудиторію не варто говорити, бо вона і так це все знає, а от на іноземну дійсно треба лозунгом і стейтментом, щоб, по-перше, до всіх дійшло і повною мірою розкрило суть ситуації, а, по-друге, дали ракет. Іноді я ввожу емоційність і тут, але вона служить інструментом. Так, ми маніпулюємо через мову, але що робити — нам треба якось виживати.

---

Читайте також:

• Strangers Not Strangers: інтерв’ю з Джо Лінслі
• «Нас об’єднує прагнення свободи. А роз’єднує — недостатня ненависть до Росії». Розмова з кримським татарином Арсланом Фазиловим
• «Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову

---

«Війна як вірус проникла усюди»

— Як ти почала займатися арт активізмом?

— Коли почалась повномасштабна війна, я була в Харкові. Ми три місяці буквально сиділи в бункері, в підвалі. В якийсь момент через те, що під час моєї мистецької кар’єри я зустріла дуже багатьох людей, мені всі почали писати і питати, що вони можуть для мене зробити. На той момент я була на адреналіні і вела щоденник про те, яка я зла і як ненавиджу русню. Тож казала, що вони можуть мені допомогти просто тим, що розповсюдять ці тексти. Люди почали це робити. 

Я зараз в Австрії тому, що мої друзі переклали цей текст німецькою і зачитали його на головні площі міста Ґрац на перший демонстрації на підтримку України. Потім місцева газета запропонувала писати для них постійно, бо їм важливо було почути людину, яка не є журналісткою чи публічною особою, а дівчинку, у якої є сімʼя, робота, коти, улюблена кавʼярня. Просто у цієї дівчинки все це може бути розбомблено Росією. 

Потім мої друзі почали присилати до мене журналістів і в якийсь момент я опинилася в телевізорі, мене представляли як активістку, яка сидить у бункері і бореться за допомогою своїх текстів. І це добре монетизувалося — ми зібрали багато коштів на харківський батальйон. 

— І ти хочеш продовжувати цим займатися?

— Інструмент для активізму і мистецтва у мене один і той самий, і вони настільки переплетені, що складно відповісти. Але тепер я можу збирати гроші на якісь ініціативи: на дрони, подрузі на притулок для тварин під Харковом та й просто постійно нагадувати про Україну.

Я роблю те, що вмію, і, можливо, саме тому, що моя мова поетична й емоційна, а не мова публіцистики, багатьом людям і подобається мене читати.

— А чи може зараз український митець творити не про війну?

— Навіть не в мистецьких колах, а просто людина зараз — це про війну. Бо війна як вірус проникла усюди і ще дуже довго не можна буде її позбутися як фізично, так і ментально в усіх аспектах життя.

Тож і мистецтво, яким би воно не було, про війну. Я навіть на сайті у себе написала, що я намагаюся робити мистецтво про війну, щоб українським митцям та мисткиням майбутнього не довелося робити мистецтво про війну. У мене є надія, що хоча б через три покоління будуть люди, які створюватимуть мистецтво про приємніші речі. 

Зараз головне, щоб війна не поглинула все, що від нас залишилося. Я, звісно, привілейована про це казати, тому що я цивільна і взагалі за кордоном. Але я дуже хочу допомогти хоч комусь не дати війні їх поглинути. Зараз, звісно, важко говорити, але відчувається дуже важливим вигадати, як саме культура і мистецтво можуть працювати на те, щоб суспільству не було настільки погано.

Багато проєктів на цю тему і тих, які працюють з ветеранами і ветеранками. Мені здається, що поки держава не забиває на культуру і інші невоєнні аспекти, у нас є можливість вийти трохи менш поламаними з цього. Бо досвід попередніх масштабних воєн показав, що саме мистецтво в такі часи першим переживає якісь свої ренесанси і в ньому люди знаходять безпечний простір, хоча б ментально.

— Над чим ти зараз працюєш?

— Я би дуже хотіла велику виставку в Харкові, своєму рідному місті. У мене за ці два з половиною роки великий доробок, тож зараз шукаю можливості, яких залишилося не так багато. Але я знаю, що людям це потрібно, тому що я бачила, наскільки багато людей у «ЄрміловЦентрі» на відкриттях — неможливо побачити виставку за натовпом. 

Дуже сильно сподіваюся, що ситуація дозволить це зробити і стане безпечніше. Бо після звільнення Харківщини реально можна було проводити виставки, культурне життя неслося і Харків відчувався живішим за усіх живих. 

Останнім часом пробую для себе нові техніки роботи з текстилем. Я «пограбувала» усіх своїх бабусь в плані старої постільної білизни. Бо, по-перше, завдяки цьому відчуваю зв’язок з родиною, а, по-друге, це щось таке тепле і лампове, що заземлює і прив’язує до чогось матеріального, фізичного, що можна помацати. Я відчуваю спокій в цьому і зв’язок із історією — родини і регіону. Робота з текстилем — традиційна українська штука. Зараз я пробую слобожанську вишивку білим по білому. 

Разом із тим, це дуже феміністичні техніки, і мені подобається проводити паралелі між імперським гнобленням Росії стосовно України й патріархальним ставленням і насиллям до жінки, яка в якийсь момент постає проти агресора і відстоює свої кордони.

Із текстилем також працювали мисткині-феміністки 70-х років, тому що раніше ткацтво і вишивка вважалися просто ремеслом. Жіноча праця в високому мистецтві не цінувалася. Але вони показали всім великий середній палець і вивели усе це в це високе мистецтво офіційно.

Для мене класичне феміністичне мистецтво — референс. Це жінки, які відстоювали свої ідеали, як і ми зараз. Враховуючи ситуацію, де жінки в Україні виявилися дуже привілейованими в певних аспектах, яка є дуже унікальною. Я як жінка відчуваю, що мене чують і прагнуть слухати. Я нарешті маю можливість говорити гучно. 

Текст — Олена Тищук, фотографії — з особистого архіву Олі Федорової, обкладинка — Катерина Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко