«Все більше жінок беруть зброю в руки». Інтерв’ю з бойовою медикинею Світланою Фурсовою про жінок в силових підрозділах

«Вони готові були закрити очі на те, що я жінка»: вибір професії і участь у війні

— На вашій сторінці у Facebook вказано кілька освіт: медична, юридична та психологічна. Як ви прийшли до теперішньої професії? Ким хотіли стати в дитинстві?

Ще підлітком я хотіла стати медиком. Навіть не лікарем, а саме медсестрою чи фельдшером. Мені завжди подобалось допомагати людям, спілкуватись з ними, а медсестра — це допомагаюча професія. Я дуже хотіла поступити саме на цю спеціальність, тому документи подавала одразу в три медичні коледжі і поступила в три з них. 

Батьки не хотіли, щоб я була медсестрою. Вони ставились скептично, ніби медсестра — це така людина, яка тільки «утки» і носить. Закінчивши бакалавра за спеціальністю «Медсестринська справа» я десять років я працювала в медицині: в відділення екстреної допомоги, тобто в нашій «четвертій неотложці», в 17-й лікарні. Після народження дитини я деякий час працювала медсестрою в дитячому садочку та шкільному медпункті.

Коли почалась війна у 2014-му, я дуже хотіла потрапити у добровольчий підрозділ. Проте, коли подавала документи в різні підрозділи, мені відповідали «Ми не беремо жінок». 

Я вже почала влаштовуватись медиком у мобільний шпиталь — це той, що в центрі [«Військовий шпиталь» на вулиці Культури, 5, — «Люк»]. Оформлення тривало довго, бо в 2014 році я періодично виїжджала на схід як волонтер, щось привозила хлопцям. Тож я не встигла оформитись в мобільний шпиталь, і мені зателефонували зі Східного корпусу: «А ти не хочеш прийти до нас медиком?». Я кажу: «Дуже дивно. Хочу. А що, ви берете жінок?». 

Мене запросили на співбесіду, тестували. Питали: «Ти розумієш, що будеш сидіти в окопі? Ти розумієш, що там будуть стріляти? Там буде бруд, кров…». Але мене це не лякає. Я прийшла працювати. 

За два місяця до цього в підрозділ за надзвичайні спортивні показники та мотивацію взяли ще одну жінку, Олену Яцину. Наразі ми служимо разом, крім того, вона є парамедиком батальйону Госпітальєрів.

— Вам пояснили, зрештою, чому жінок спочатку не брали, а потім все-таки взяли?

Мені пояснили, що жінка не може бути такою сильною, як чоловік. А це спецпідрозділ поліції, броня, автомат, вся ця важка снаряга, треба бігати, переміщатись, безсонні ночі, бойові завдання. А жінка — це щось таке тендітне, ніжне, як вона буде воювати? Але їм потрібен був медик з освітою, настільки сильно, що вони готові були закрити очі на те, що я жінка.

Це був добровольчий підрозділ, але він відносився до МВС [Міністерства внутрішніх справ України]. Я ніколи не мріяла бути поліцейським. Я стала їм випадково, бо добровольчий підрозділ формувався від МВС, а з 2015 року у поліції скасували посаду медика. Я вважаю, що її терміново необхідно повернути, бо зараз поліція дійсно воює, виконує бойові завдання на передовій. Проте наразі я вважаюсь інспектором поліції.

Мені подобається моя професія. Для роботи поліцейською я отримала другу вищу освіту – юридичну, в Харківському національному університеті внутрішніх справ за спеціалізацією «Право». Щодо психологічної освіти, по-перше, психологія завжди мені подобалась, по-друге, я зрозуміла, коли працювала медиком, що не всі рани можна забинтувати та вилікувати медикаментами. 

Є такі рани, які болять в середині, медик тут не допоможе, тут потрібен інший спеціаліст. Я пішла навчатись на психолога. І коли почалась повномасштабна війна, я зрозуміла, що я не помилилась в своєму виборі. 

Після нашої Перемоги у нас залишиться шалена кількість травмованих людей — від тих бійців, що повернулись з фронту, до звичайних цивільних людей, до дітей, що стикались з жахливими втратами. Освіта психолога наразі дуже потрібна.

— Як ваше оточення, ваші рідні сприйняли вибір стати військовою?

Моя мама — на жаль, вона вже померла — була шокована. Вона казала, що це не жіноча справа, і є кому воювати, а в тебе дитина. В 2014 році моїй дитині було шість рочків. В 2015, коли я прийшла на службу, вона тільки пішла до школи. Тоді вона не переживала, бо не розуміла, куди ми їздимо. Проте дуже переживає зараз, їй 15 років, вона підліток, вона має повну інформацію стосовно того, що коїться. 

Батько мене підтримував. Казав, якщо це твій вибір — добре. Звичайно, всі переживали, і брат переживав, і всі дуже за мене боялись.

Оточення сприймає мій вибір як роботу. Хоча інколи батько мене питає: «Може, ти колись зупинишся і згадаєш, що жінка має створювати затишок в домі, а чоловіки повинні воювати? Чи у вас нема у підрозділі якихось функцій, щоб сидіти в офісі, якась кадрова робота?» Я кажу: я ненавиджу паперову роботу! Я дуже поважаю людей, які займаються цим, але я її ненавиджу. Кадрові офіцери — святі люди, їм треба поставити пам’ятник. Це пекельна і невдячна робота.

— Війна почалась у 2014 році. Велика війна — у 2022-му. Як ваше життя змінилось з 24 лютого? Чи очікували ви початку бойових дій?

Ми з побратимами очікували, але не знали, що все почнеться саме так. Ми думали, що великий наступ почнеться на Донбасі, ми до останнього не вірили, що вони підуть на Харків, на Київ.

24 лютого ми всі по тривозі були підняті, приїхали, озброїлися, і були готові захищати Харків. Транспорт ходив погано, таксі неможливо було викликати, тож довелось розбудити дитину страшною фразою, яку вона, в принципі, очікувала, і відправити її пішки до батька. Собаку, кота і папужку я залишила вдома насипавши їм корму, залишивши води і сподіваючись, що за тиждень або хтось з друзів їх вивезе, або я зможу повернутись.

Як змінилось життя? Раніше ти виїжджаєш кудись і розумієш, що ти там де небезпечно, а твоя сім’я в порядку. У них безпечне, мирне місто. А після 24 лютого ти розумієш, що твоя сім’я знаходиться тут, у небезпеці. 

Мої рідні не виїжджали з Харкова. Дитину я залишила на свого батька, і вони не захотіли нікуди їхати. Коли прилітають ракети, а ти на службі, то одразу пишеш рідним: «Живі?». Плюсик поставили — живі. 

— Про бої на початку повномасштабного варто запитувати?

В боях ми не брали участі. Ми були на захисті Головного управління національної поліції. Ми думали, що війна піде за сценарієм Донецької та Луганської області: прорив у місто та захоплення знакових будівель, ХОДА тощо. Наш спецпідрозділ був на захисті адмінбудівлі. А сталось не захоплення, а ракетний обстріл, в результаті якого частина будівлі Головного управління була знищена, загинули наші побратими, багато людей було поранено.

Ми застали прорив колони російських «Тигрів» в місто. Колона, яка була знищена на вулиці Шевченка, пройшла біля нашої будівлі. Ми вже були на вікнах з автоматами. Ми побачили їх, нам передали по рації, що то не наша колона, а ворожі «зетки». Деякі хлопці відкрили по ним вогонь, у відповідь ворог знищив кілька наших машин. 

«До того, що жінки будуть служити, мають бути підготовлені чоловіки»: про жінок в силових структурах

— Ви писали пост про 8 березня, про боротьбу за права жінок. Цікаво, наскільки ви стикались зі стереотипом про «чоловічу» професію в повсякденному житті. І коли стикаєтесь, як реагуєте?

На жаль, стикаюсь постійно. Особливо, якщо це зведені загони, а не твої побратими з підрозділу. Коли ми працювали на Бахмутському напрямку, це був зведений загін. Одні люди ставляться як до жінки, починають відкривати двері, пропонувати каву і допомогу з важкими речами. Інші відносяться як до побратима. Мені найбільше подобається саме таке ставлення — дружнє, робоче, без акценту на стать. І є третій тип чоловіків, які навіть не потискають руку, коли ти її протягуєш. Людина вважає себе вищою за те, щоб потиснути руку жінці. 

Є стереотип, що жінка на війні — це тільки медик. Так, я медик. Але я знаю багато жінок, які є снайперками, кулеметницями, гранатометницями. Жінка може бути тим, ким вона забажає бути.

Звичайно, за фізіологією, жінка інша — у неї менша м’язова маса. Але це про бажання та мотивацію. Якщо у людини є мотивація, вона може звернути гори.

8 березня — найбільш стереотипне свято. Я не знаю, як пояснювати, що 8 березня має історію, що це не про свято краси та весни, не про те, щоб подарувати облізлі букетики. Це свято — про боротьбу жінок за свої права. А нам ще є над чим працювати, щоб жінок сприймали рівними у військових, поліцейських професіях. 

У нас був до цього перелік посад, які жінка в принципі не могла обіймати. За законом прописано. Це пояснювали репродуктивною функціює жінки, але треба розуміти, що жінка сама може вирішувати чи потрібна їй ця функція, чи збирається вона народжувати дитину.

— Як зараз в армії та силових структурах з жіночою формовою та бронежилетами?

Форма розрахована на чоловіка. Велика кількість жінок мають таку ж проблему, як і я: вужчі плечі і ширший таз, на відміну від чоловіків. Форма, яку видають, або підходить тобі в нижній частині і велика в верхній, або навпаки. А ще у жінок є талія, якої немає в чоловіків. І штани збираються на поясі таким собі «жужмиком» через різницю між стегнами та талією. 

Жінкам видається чоловіча термобілизна, з гульфіком. На гульфіку або застібка, або отвір — він заважає жінкам. 

Величезна проблема  із взуттям. Я почала отримувати свій розмір взуття (в мене 35-й) тільки через декілька років. Не було на складах навіть 37-го. Чоловічі розміри починаються з 38-го або 39-го. На початку я ходила або у своєму власному взутті, або у виданому, 38 розміру. Жінки-військові не отримували свого розміру взуття, ми обмінювались контактами — де купували, де волонтери відшивали. Коли це зимове взуття, то можна під 38-й надягти купу шкарпеток або навіть в’язані шкарпетки типу «валянки». Але коли літо — це стерті в кров ноги. Носки теж йдуть від 38 розміру, і п’ятка у тебе десь між п’яткою та коліном. 

Зазвичай я в формі виглядаю як колобок — завелика куртка, бо не розрахована чоловіча форма на мініатюрних жінок. Так само бронік розрахований на людину без грудей: на жінці плита або не прилягає, або стоїть під кутом. 

Зараз я вже частіше отримую взуття і шкарпетки свого розміру. З формою складніше, бо вона досі відшивається по чоловічим лекалам. І це проблема жінок в усіх силових структурах — у Національній гвардії, Збройних силах… Жінок зараз стає там все більше.

— Як ви бачите реформу армії, про яку так багато зараз говорять?

Я вважаю, що нам треба змінити взагалі всю структуру. Півтора роки строкової служби, де займаються здебільшого маршируванням, є даремною втратою часу. 

Натомість людина має отримати військову спеціальність, адже один кулеметник може замінити іншого кулеметника, але він не може замінити оператора БПЛА [безпілотного літального апарату] або медика. 

Я вважаю, що кожна людина, незважаючи на стать після 18 років має пройти військове навчання і періодично повертатись на перепідготовку. Такий досвід є в інших країнах. Наш сусід нікуди не дінеться навіть після Перемоги, тож ми повинні маємо бути готовими до нових конфліктів. Для цього треба міняти всю систему, починаючи зі шкіл.

У школах зараз починають вводити курси медицини у тактичному форматі. Це добре звучить, але не ясно, як буде реалізовано. Якщо військову підготовку буде викладати фізрук, який ніколи не служив, а медицину — вчитель біології без польового досвіду, то це не спрацює. Повинні викладати люди, які мають досвід і тактики, і медичної допомоги, і вміють викладати.

Необхідно підлаштовуватись під жіночі потреби: форма, взуття, окремі казарми та туалети і душові. У нас є на кого рівнятись. Є досвід армій інших країн, де жінки служать. І треба змінити думку про жінку, щоб її не сприймали як другий сорт. 

Коли ми стояли під Маріуполем на блокпосту, були люди, яких ти зупиняєш на перевірку автотранспортного засобу, а вони тобі кажуть: «І от нащо воно тобі треба? Сиди вдома, вари борщ». Ось коли жінку будуть сприймати як рівну, тоді дівчині можна буде проходити строкову службу.

Якщо зараз загнати всіх жінок одразу зараз на військову службу, це буде маячня. Перш за все, до того, що жінки будуть служити, мають бути підготовлені чоловіки. Кожен командир має розуміти, що йому доведеться вирішувати конфлікти, зокрема у стосунках між жінками і чоловіками.

У жінки можуть бути діти. Чоловік, коли йде на службу, він знає, що вдома все буде добре — є дружина, мама. Коли я пішла служити, у мене було двоє батьків. Зараз у мене залишився тільки батько. А дитина моя все ще неповнолітня.

Про деякі жіночі потреби чоловіки не думають взагалі. Через фізіологію чоловікові сходити в туалет простіше і швидше. Якщо жінці треба розстібати штани, а на поясі кобура, треба все це з себе знімати. В ізраїльській армії є спеціальні лієчки, які використовуються, щоб жінка могла ходити в туалет стоячи. Ми собі купили, користуємось. У чоловіків, які це бачать, буває шок. Крім того, є менструальний цикл. І коли плануватимуть жіночу казарму, туалетів там має бути більше, ніж у чоловічій.

Є ідея, мовляв, нащо підлаштовуватись під жінок, якщо просто можна не брати їх в армію. Але треба розуміти, що зараз на війні гине цвіт нації. Молодих чоловіків стає все менше. І до нашої Перемоги ще треба дожити і довоювати. Все більше жінок беруть зброю в руки, бо вони розуміють — якщо не ми, то хто?

Інколи військовослужбовиць критикують за нафарбовані нігті. Я кажу: якщо у жінки був настрій і вона навіть в окопі чи підвалі захотіла нафарбувати собі нігті, засуджувати її за це тупо. Те, що жінка хоче нафарбувати обличчя, не робить її менш боєздатною.

На Бахмутському напрямку я їздила з яскравою помадою. Мені це підіймало настрій. У мене було брудне обличчя, обломані нігті , але ця помада піднімала настрій. Нарощені вії тримаються місяць. Жінка могла їх зробити, поки була у відпустці пару днів. І вона приїхала з ними на фронт. І так, у неї може бути татуаж. І це не робить її менш боєздатною.

«Вимкніть Арестовича — покажіть аптечку!»: про цивільних та спільну роботу над Перемогою

— Що таке «Центр готовності цивільних» і чому він важливий?

Про «Центр готовності цивільних» [проєкт Благодійного фонду Сергія Притули з навчання базовій військовій підготовці] я дізналась від волонтерів, які приїжджали до нас туди, на напрямок, де ми несли службу. Вони привозили нам смаколики, і ми познайомились з координатором Центру Наталею [Коваленко]. 

У «Центрі» почали проводити заняття наші хлопчики та дівчатка з «ТакМед Харків», потім я до них приєдналася. 

«Центр» дає можливість цивільним набути військових навичок. Колись тих, хто на фронті, потрібно буде замінити. Ми проводимо заняття безкоштовно, але учасники донатять гроші в фонд Сергія Притули, тож є подвійна користь. Серед наших курсантів, які були цивільними, зараз багато хто служить. Деякі служать саме як бойові медики.

— І про наболіле. Знаю, що ви слідкуєте за якістю аптечок та турнікетів. Розкажіть, чому небезпечно користуватись «лайно-турнікетами».

Ми борці з «лайно-турнікетами». Коли виявляємо десь у соцмережах продавців українських «суперсертифікованих» нових турнікетів, ми залітаємо туди в коментарі і намагаємось підключити всю такмедичну спільноту.

Не страшно, коли волонтер купив турнікети через необізнаність. У мене був досвід, коли я відреагувала на пост волонтерки і написала, що її турнікети не врятують бійців, бо вони неякісні. Людина мене почула, написала всім, кому відправила: «Хлопці, ці турнікети тільки як тренувальні». Але є люди, які не розуміють, що є певна сертифікація, є комітет TC3 [Tactical Сombat Сasualty Сare], які тестують турнікети. Ти знаєш, що якщо ти поклав такий турнікет собі в аптечку, то він спрацює, зупинить кровотечу. Несертифікований — це лотерея, в якій ти можеш програти життя.

Коли ж люди намагаються пропихнути свій бренд, типу «бойові парамедики їм дали рекомендацію», і ти просиш позивний цього медика, а вони мовчать — це злочин. Я довіряю досвіду Першого добровольчого шпиталю імені Пирогова, я довіряю досвіду Госпітальєрів. Якщо ці люди скажуть, що в бойовій ситуації вони використали цей турнікет, і він працює, тоді добре. Нема доказів — це не працює.

Щоб скласти правильну аптечку є навіть спеціальні сайти з переліком, на кшталт цього. Госпітальєри та інші медики викладають у себе на сторінках огляди діючих турнікетів та інших необхідних речей. 

Купити якісний турнікет від українського виробника реально. В Україні є якісні турнікети «Січ». На початку війни було складно у них замовити, зараз вони продають турнікети оптом і в роздріб. Він ще не пройшов TC3, але він працює на практиці, коштує близько 600 гривень. Є ще турнікети «Дніпро», але саме другої генерації, друзі-парамедики кажуть, що вони працюють.

Ми плануємо після війни зробити музей «лайно-турнікетів». Вони зроблені з будь-чого, серед матеріалів — стрічка, з якої шиють ручки для сумок, вороток з дерева, що тримається будівельною стяжкою. Є пластикові, з гачками.

Можливо, деякі з цих виробників думають, що роблять гарну справу. Але ні, якщо ви робили класні сумки — робіть і далі класні сумки. Турнікет не тільки повинен одразу зупиняти кровотечу, але й зупиняти її в перспективі, міцно триматись на кінцівці. Він має бути зроблений так, щоб не додавати понаднормових болісних відчуттів людині, бо буває біль від турнікету більший, ніж від поранення.

Знання медиків повинні оновлюватись. Сертифікати після курсів діють тільки певний час. Або людина кожного дня працює медиком, або через певний час знов іде на тренінг. Протоколи оновлюються. Протестували, зрозуміли, що працює — додали потрібне.

В 2014 році в аптечках були декомпресійні голки, які зараз є тільки на рюкзаку медика, бо практика показала, що горя вони наробили більше ніж користі. Не варто класти в бойову аптечку ін’єкційні знеболюючі, бо знеболення потрібно залишити на відповідальність медиків. Від больового шоку люди не помирають.

Вже стільки років йде війна. Краще в новинах покажіть не пса Патрона, а правильний склад аптечки. Вимкніть Арестовича — покажіть цивільну та військову аптечки! Щоб навіть бабуся під під’їздом знала їх правильний склад.

На зупинку критичної кровотечі у людини є три хвилини. Тому в жіночій сумочці у мене завжди: турнікет, ізраїльський бандаж, гемостатичний бинт і рукавички. Це те, що повинно влізти в жіночий клатч, коли ти йдеш на дискотеку чи в караоке, чи просто виходиш в магазин за молоком.

Цивільні часто питають: а якщо немає турнікета? Я дуже не люблю ці питання, тому що війна в нас триває вже 9 років, повномасштабна — більше року. Що вам заважає купити турнікет? Ви просто не розумієте його важливість. Якщо у тебе є гроші на квиток в кіно, то купи собі турнікет. Не купи собі шоколадку — купи собі бинтик.

В наших умовах аптечка має бути не вдома чи в машині, а на тобі. Ми маємо бути готові врятувати когось поряд. Люди носять з собою багато речей. Чому б не змінити перелік речей, які ми носимо із собою, і додати туди тактичну медицину? 

— У багатьох цивільних є відчуття, що вони нічого не роблять для Перемоги. Деякі йдуть на фронт, інші «гризуть» себе, бо обтяжені обов’язками, які їх не пускають. Що мають зараз робити цивільні, як ти вважаєш?

Коли я знаходжусь в місті, на ротації, в мене теж є відчуття, що я зараз нічого корисного не роблю. Ти завжди хочеш зробити більше, ти готовий віддати більше. Тож я радію, коли проводжу тренінги для цивільних і потім отримую відгуки, як це врятувало життя. Дехто з моїх учнів пішов служити бойовим медиком — в такі моменти ти розумієш, що живеш не дарма.

Також я є донором крові, зараз вже написала заяву на отримання статусу «Почесного донора». Це була неочікувано, я прийшла в черговий раз здавати кров, а мені кажуть: «Ти стільки раз приходила до нас, може ти вже на почесного надонатила, треба порахувати». У нас є тільки харківська база донорів, з інших міст інформації немає. Я здавала кров в Маріуполі, Волновасі, Сєвєродонецьку, Попасній, але звідти неможливо отримати дані. Однак того, що я здавала в Харкові, вистачає на «почесного». А я сміюсь: «Крові у мене вистачить, тепер буду збирати на “заслуженого”». 

Я дуже агітую здавати кров, це не вплине на стан здоров’я або самопочуття, це навіть корисно. Крові зараз потрібно дуже багато. Донори потрібні завжди. В донорському центрі кажуть: «Твоя кров може воювати». Саме так. 

Якщо не можеш воювати, або ти не хочеш, або ти не готова, в тебе діти — приходь, твоя кров піде на фронт і буде воювати замість тебе. Твоя кров буде текти в венах іншої людини, твоїх братів по крові стає все більше. Дуже приємно отримувати повідомлення від Харківського обласного центру служби крові: «Твоя кров врятувала життя, приходь ще». 

Після здачі крові дають гроші на обід та на службі гарантується день відпочинку. Проте розмір компенсації 60 гривень вже не відповідає дійсності, навіть на піцу в «Буфеті» не вистачає. А поїсти після здачі крові дуже хочеться! Тож ця система теж потребує перегляду.

Коли мене питають: «що може зробити одна людина?», я кажу, що варто почати з себе. Розгрести те, що у тебе в голові та простір навколо. Знайти однодумців, які зроблять те саме. І всі ці однодумці вже формують суспільство. 

Коли у людей є знання, вони можуть боротись із стереотипами. Бачите стереотип в сфері медичної допомоги? Боріться з ним! Боріться з лайнотурнікетами і неякісними аптечками. Разом ми сила. 

Мені здається, що взагалі все моє життя — це боротьба зі стереотипами. Стереотипи щодо турнікетів, стереотипи щодо надання до медичної допомоги, стереотипи щодо жінок, стереотипи щодо всього. Тому що людям важко змінювати собі свої погляди і виходити з зони комфорту.

Вікторія Нестеренко, фотографії — Ольга Чистотіна, Софія Дейнеко та з особистого архіву героїні, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Маємо навчитися жити в країні, що воює завжди». Інтерв’ю з військовим та волонтером Денисом Євдокименком
• «Якщо я вже тут, то треба довести справу до кінця». Розмова з поетом і музикантом Олександром Кудем про службу в ЗСУ
• «Ми всі складаємо пазл перемоги». П’ять історій молодих українців та українок