Сталася поезія. Тетяна Хоронжук

Як зі мною трапилася поезія?

Вірші — то мій персональний джекпот і моя така ж персональна гільйотина. Джекпот — бо кожного разу, коли щось чергове вродиш, думаєш, що спіймав Бога за бороду. Гільйотина — бо вірші болять і так іноді нестерпно, що хочеться канути в Лету. 

Коли почала писати щось схоже на риму і силабо-тоніку — навіть не памʼятаю. Мабуть, тоді, коли взагалі навчилася писати — років в 6-7.

Пробувала кидати писати як алкоголь, але колишніх алкозалежних не існує. І була змушена знову повернутися до рими, бо сходила з розуму і жодні антидепресанти не допомагали.

---

І від літа цьогоріч нічого не буде залежити,

Бо вся зелень дерев ще триває в лютневому холоді.

І літа в документах вже більше не будуть бентежнити,

І під гуркіт сирен проминатиме ще одна молодість.

Десь на півдні в степах трави будуть цьогоріч нескошені.

Кілька битв зруйнувало вкраїнські диванні війська.

І на сіль витрачатемем на море відкладені гроші ми,

Бо та сіль сего року напевне не буде морська.

Ми будемо втікати і щоразу будемо вертатися,

За чорноземом сум огортатиме нас у світах.

Як ніколи любитимем, і будемо щоночі прощатися,

Як згоратимуть дні і світанки в приморських містах.

Нас війна таврувала, ми згоріли ще десь у Гостомелі,

Замість цвіту вишень ми в підвалах вдихали дими.

Нам казали в світах, що ми будем навіки нескорені,

Ми ж хотіли діждатись вже кінця затяжної зими.

І за небом щодня як ніколи завбачливо стежили,

Наші ночі минали в німій комендантській пітьмі.

Бо від літа цьогоріч нічого не буде залежати,

Бо ми більше не будем, як були ми колись молоді.

---

Я знов почала думати про тебе

Згасала зелень за моїм вікном

Гроза ятрила вже не літнє небо

Ти знову був моім мрійливим сном

Вдихала дим. Так голодно. Повільно

Цигарки були нам за світлячків

Від тебе знов вмирала від похмілля

Так наче й не було оцих років

Забракло моря. Зимного прибою. 

Моя самотність дужче все пекла

Я знов хотіла так напитися тобою

І в моїх венах аби кров твоя текла

Іриси на вікні. Гуділи десь трамваї

Ховались стіни під нічний покров

Я знов горю. Я знову замерзаю

Проте боюся говорити про любов

Кришталь в руках. По ночах хмари сірі

Вином впивалась спрагла пустота

В мені будились чвертьстолітні звірі

Назовні рвались крила із хребта

Під звук сирен я все ж шукала зброю

Я так жахалась тих старих  мостів

Та моє ліжко пахло ще тобою

Постав цей вірш до всіх моїх листів

---

І було тіло. Наче й не моє

Поблідла шкіра. Кілька нових шрамів

Лежала вбрана, як від кутюр‘є

Лежала в рештках своїх власних храмів

І були руки. З рук текли нитки

Безсилі кисті падали в провалля

Від рук лишалися скровавлені шматки

Плелись нитки у зґарди і коралі

І були очі. Вікна до душі. 

У тих вікон були побиті шиби

Із шиб стікали гради і дощі

Із вод отих сливали мертві риби

Навкруг було щось втомлене й німе

Усе кругом до тла чомусь горіло

І наче я… Та не було мене

Було лиш тіло. 

Та не моє тіло.

---

А вам хоч раз прицілились у скроню?

У ранній час, коли погасли ліхтарі…

І поле бою було хоч у полі,

Як колос жита, змочений в вині?

Світанки вас пекли до посиніння?

Той ніжний трепет у душі вам не кипить? 

Хоч раз, колись, збирали ви каміння,

Шукаючи у нім свою прекрасну мить?

Й закоханих мовчання вам ятрило душу?

І ви старалися хоч раз іти не в такт,

Тому, хто хліб дає насушний?..

І жили, до життя не маючи ознак?..

А ви співали хоч колись у терні,

Слізьми вмиваючи всі рештки слів?

Ви бачили, як голосно сміється смертник?

Ви відчували дотик багогів?..

Вам сонце закривали хоч рукою?

Вам ранні роси в вени проросли?

Якщо ж ви не були на полі свого бою,

Тоді для чого ви колись жили?

---

Явись мені, прошу, хоч серед ночі

У ще одному непримітнім сні

Мій ізмарагде! Просто глянь у очі

І щось скажи… хоч щось скажи мені!..

Явись мені, дарма, що вже як привид

Без тебе, знаєш, я сама немов мара,

Століття, Йване, це мені не привід,

Щоб не віддатися любові сій сповна

Явись мені, я так тебе чекаю

Ща слабкість сю, напевне, ти простиш

Такі, як ти, ніколи ніколи не вмирають

І це не ти там на Личакові лежиш

Явись мені, я буду сірим пилом

З тих ніг, що ти сльозами цілував

Я стала би тобі новим приливом, 

Який приніс тебе би на причал

Явись мені, прошу, хоч серед ночі

Як білий ангел, як усі святі

Ти просто глянь у мої очі

Ти зрозумієш. Просто ти явись мені

Текст — Тетяна Хоронжук, фотографії — Галина Кучманич, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»