«На концертах зустрічатися з людьми приємніше, ніж сидіти й дрочити статистику щодня». Інтерв’ю з солістами проєктів «Джозерс» та Lykho
Люди
«Джозерс» — український пост-панк / авант-поп гурт Сергія Воронова та Петра Мацибурки, який з’явився у Калуші у 2011 році. Також Воронов є співзасновником «ПОТОПу» — у минулому Telegram-каналу про музику, який потім переформатувався у подкаст та друкований журнал, а віднедавна став музичним видавництвом.
Цієї весни гурт перевипустив два російськомовних альбома українською, а зараз Сергій об’єднався з учасником гурту Povod Микитою Скоковським та його сольним проєктом Lykho задля спільного всеукраїнського туру. В його межах музиканти також відвідали й Харків.
Макс Бурєнок поспілкувався із Сергієм про переломний момент у свідомості та творчості, складнощі перевипуску двох альбомів за раз, зміни на українській музичній сцені за останні п’ять років та проблеми дистрибуції музики в Україні. А також запитав Микиту, як народився його сольний проєкт та яким чином виникла ідея спільного туру із Сергієм.
«Ми ніяк не могли пробити цю дуже маленьку “бульбашку”»
— Що таке «Джозерс» зараз?
Сергій Воронов: У 2023 році гурт «Джозерс» — це інді-ветерани української сцени, які вже від трьох до п’яти разів себе встигли перевинайти. Хоча кожного разу, коли люди знайомляться з нашою музикою, вони думають, що ми молодий гурт.
Це нам із Петром грає на руку — у нас немає вже великих сподівань на вітчизняній інді-сцені, ми розуміємо її обсяги. Тому ми робимо те, що хочемо, і намагаємося робити це добре. Насправді чим далі, тим дійсно стає краще — останні півтори роки показали, що можливо все.
— Я саме бачив статистику, яку ти викладав у Twitter. Прослуховувань у вас дійсно прибавилося за цей час.
С.В.: Вони би й так росли, насправді, але не так стрімко, як після повномасштабного вторгнення. Щось таке вже було у 2014 році, коли на фоні війни розпочався сплеск, зокрема, київської музичної тусовки. Зараз ця «бульбашка» суттєво збільшилася, хоча вона теж має свої ліміти.
Але цифри — то одне, а люди — зовсім інше. На концертах зустрічатися з людьми набагато приємніше, ніж весь час сидіти й дрочити статистику щодня.
— Починали ви як англомовний гурт, ще з відповідною назвою The Jossers. Грали панк з психоделікою, але потім ти переїхав у 2013 році до Києва навчатися журналістиці та видавничій справі.
С.В.: З моїм переїздом ми фактично стали гуртом на відстані. Я намагався тягти нас на різні виступи у столиці з нашим англомовним матеріалом. Ми довгий час грали на концертах і випускали музику, яку слухало дуже вузьке коло поціновувачів або людей, які мене знають у Києві особисто. Ми ніяк не могли пробити цю дуже маленьку «бульбашку».
«Я зараз у серці країни-агресора, і вона буквально висмоктує з мене енергію»
— І в цей момент ви перейшли на російську, змінивши назву на «Зэ Джозерс». І це при тому, що гурт взагалі з Івано-Франківщини. Читав у твоєму інтерв’ю для «Суспільне Культура», ти назвав цей період «інді-шизофренією». Це було свідомо, ви тоді мітили на російську сцену?
С.В.: Не було прям серйозних планів рухатись у той бік. Це для нас було в межах експерименту — якщо ось у цьому форматі у нас нічого не працює, давайте спробуємо рухатися інакше. Тим паче, ми просто піддались на всю тодішню пост-радянську історію, коли до нас «Буерак» приїжджав, всі слухали «Пасош», це вважалося актуальною молодіжною музикою.
— Ось у мене тут якраз є примітка з іншого твого інтерв’ю для DTF за 2018 рік, де ти кажеш: «Зараз робити інді-музику українською немає сенсу, бо ти виливаєш це все в порожнечу». І тут же автор інтерв’ю дописує: «Сергій зізнається, що поки що писати російською йому легше. На відміну від російської, українська фонетика висока, далеко не всі ще навчилися з нею працювати, і особливо це відчувається в тому, як іноді незвично звучить реп українською».
Але буквально через два роки ви випускаєте українськомовний альбом. Тобто десь за цей час сталася якась точка зламу, прийшло якесь усвідомлення. Що саме це було й конкретно коли?
С.В.: Сталося дві події. Перша — це поїздка у москву, про яку я нарешті почав казати цього року, бо вляпались же в якесь лайно… [сміється].
— Це був якийсь шоукейс від Івана Дорна та лейблу Masterskaya, здається?
С.В.: Так, і він був доволі цинічний. Там виступали ми з України, якась група з Білорусі та російська співачка, здається, кавказького походження. Тобто просто якийсь компот вийшов.
Ми поїхали туди, нас нормально прийняли. Ми наче весело провели час, але мене ніяк не покидав страх, що я зараз у серці країни-агресора, і вона буквально висмоктує з мене енергію.
Після нашого з Петром повернення у Київ ми зрозуміли, що на рідній землі краще, як мінімум, фізично — це був в першу чергу емоційний фактор.
А потім відбулася друга подія — змінився геополітичний статус-кво, бо обрали Зеленського президентом. Раніше при Порошенко була якась стагнація на нашій сцені, а у культурологічній війні нас всіх перемагала російська музика.
Це спонукало переосмислити наш досвід ще раз. Тоді протягом 2019 року ми почали себе ще більше відчувати частиною локальної української тусовки. А російськомовні треки я вже просто не міг слухати.
Саме тоді ми почали писати нашу «Післямову», яка вийшла наступного року восени. Далі історія пішла з новою музикою та перевиданням старої, і ми ось тільки зараз закінчили з цим. Зараз, по суті починається щось абсолютно нове, бо трилогія альбомів нарешті закрита. Далі тільки новий матеріал, і це навіть для нас самих зараз найбільш інтригуюча частина кар’єри.
— У тому ж інтерв’ю для DTF ти сказав: «Ми завжди посилаємо до біса все те, що грали раніше».
С.В.: А тут ми не послали [сміється].
— Так, тут ви заморочились і перевидали українською цілих два російськомовних альбоми. Коли прийшла ідея оновити таким чином дискографію? І наскільки це було складно? Бо художній переклад сам по собі дуже нелегкий.
С.В.: Десь весною 2021 року почалась робота над перевиданнями. Я просто дійшов такої думки, що не можна втрачати свій музичний каталог. Ми збирались видалити російськомовні версії альбомів, коли запишемо українськомовні.
— Але почалось повномасштабне вторгнення, і ви спочатку видалили альбоми, а потім закінчили перезапис.
С.В.: Саме так. Відповідно через це сам процес зайняв трохи більше часу, ніж ми сподівались. Найбільше роботи було саме з аранжуваннями та продакшеном. З текстами навіть не так складно виявилось.
Ось у 2018 році про українську фонетику казав одне, а зараз я кажу зовсім інше. Думка змінилася. Можливо я просто не вмів достатньо працювати з нашою мовою.
«Люди почали заробляти на цьому кошти. П’ять років тому про це навіть ніхто й не заїкався»
— Знову згадаю інтерв’ю для DTF, де ти сказав: «2017 — це найхуйовіший рік для української музики після революції». А також некомпліментарно пройшовся по музичних лейблах та стану музичної сцени загалом. Ось пройшло п’ять років і сталося повномасштабне вторгнення. Що ти думаєш про музичну сцену зараз?
С.В.: Тоді я дивився на все це під іншим кутом, виключно як музикант. Як і більшість музикантів зараз — вони думають, як би швидше так промутитись, аби назбирати нову аудиторію.
Зараз з цим ліпше, покоління музикантів змінилося. Прийшли люди з іншим майндсетом [мисленням, — «Люк»], з іншою психологією та філософією. Звісно, зберігається юнацький максималізм.
Але! У 2018 році Порошенко забрав у нас VK [соціальна мережа «Вконтакте»]. Я підтримував тоді це рішення, проте й розумів, що це розвалює нашу сцену, яка й так на соплях трималася.
Аудиторію до появи TikTok неможливо було взагалі зібрати. Зараз трафік із TikTok ллється в особисті Telegram-канали, де вже далі відбувається комунікація. Instagram також достатньо розкрутився за цей час.
— І стрімінги офіційно зайшли.
С.В.: Так! Люди почали заробляти на цьому якісь кошти, з’явились якісь фінансові схеми, коли ти як інді-музикант можеш на це прожити. П’ять років тому про це навіть ніхто й не заїкався.
— Тоді ж ти й казав про українські лейбли, що всі вони не потрібні. За цей час відкрилася купа нових, а деякі старі переформатувалися. Буквально цього тижня була новина, для прикладу, що лейбл MOZGI поміняв назву на Pomitni та переробив свою концепцію. Як ти дивишся на поточний стан речей зараз?
С.В.: Тоді лейбли правда були не потрібні. На той час вони могли дати те, чим зараз, по суті, займаються концертні агентства або турменеджери. А букінг та концерти було основним джерелом заробітку у 2018 році.
— І це ще не було ковіду.
С.В.: О, так. Але не обов’язково для цього було підписуватись на лейбл. Та якщо говорити про нинішні лейбли, я теж не можу сказати, що вони прям багато чогось можуть дати.
Малі видавництва — це зараз окремі дистриб’юторські групи, такі собі посередники між артистами та великими дистриб’юторами по типу The Orchard чи Believe Digital. І все, що вони роблять, — це контролюють, аби всі треки правильно заливались на стрімінги, каталог тримався в одному місці.
Коли великий лейбл MOZGI перетворюється на Pomitni, і у них з «олдів» залишається одна «Фєдорєєва»… Я скажу так. Вони хотіли з нашого видавництва «ПОТОП» одного артиста забрати. Не вийшло, тому що вони, грубо кажучи, не змогли запропонувати нашому артисту чогось більшого, ніж це робимо ми.
— Я ось тут якраз і хотів би плавно перейти до «ПОТОПу», але з початку. У тебе вже є певний журналістський досвід, ти запускав медіа «СЛУХ» та працював в bit.ua. Спочатку «ПОТОП» був просто Telegram-каналом, який створювався більше як віддушина, де можна було б зібрати невеличке неформальне ком’юніті людей та писати на теми, які б це ком’юніті хвилювало. Вірно?
С.В.: Так, ми з [журналістом] Олесем Ніколенко запустили його спочатку на базі bit.ua, коли ми разом там працювали.
— Потім все це трансформувалось у подкаст, який існує досі. А потім «ПОТОП» вирішив стати друкованим журналом.
С.В.: Це, в першу чергу, було амбіцією Ніколенка. Він, на відміну від мене, виріс у Києві і мав доступ до друкованої періодики в середині-кінці нульових. Олесь дуже хотів відновити цю справу, бо на ринку не залишилось друкованих журналів про музику. У нас до цього була якась кількість зінів, але хотілося прямо журнал — з якісними текстами, жорсткою редактурою, класними історіями.
І я розумів, що ми можемо це зробити. Але відкрилася інша сторона — треба ж на все це знайти гроші. Їх ми знайшли у Jägermeister [виробник німецьких міцних лікерів], вони нас підтримують вже четвертий випуск, який готується до виходу. Та це наштовхнуло нас на іншу думку — що ми будемо робити, якщо спонсор пропаде? Тому з випуском першого ж видання ми почали тестувати свої мінімальні бізнес-можливості.
Загалом наша мета з журналом не стільки вийти на самоокупність, бо така проєктна робота все одно буде потребувати спонсора. Але було б круто таким чином фінансово підживлювати всі інші наші проєкти.
— І ось тепер «ПОТОП» став ще й видавництвом. Що саме ви робите, якщо не унікального, але конкурентного на цьому ринку для музикантів? На прикладі ж того артиста, якого намагалися переманити Pomitni.
С.В.: Я би не сказав, що ми робимо щось унікальне. Це й дистриб’юція музики на стрімінги, й підтягування текстів до них. Ця пісня з текстом повинна ще й правильно підтягуватись у TikTok та Instagram. Ми робимо налаштування монетизації на YouTube, якщо хтось використовує конкретний трек. Адмініструємо доходи музикантів зі стрімінгів, а також статистику та інші приколи. Це якщо казати про базову складову.
Легенька надстройка над цією базою — це пітчинг [просування треку] на стрімінгах у тематичні плейлисти, це також треба вміти робити. Ще допомагаємо співпрацювати з дистриб’юторами щодо якихось авансів та таких речей, які виходять за межі самого видавництва «ПОТОП».
По суті, ми знімаємо головний біль і всі питання, які можуть виникнути у музиканта. Я взагалі помітив, що у дистриб’юції музики у нас ніхто не шарить.
«Ти занадто малий, аби ми цим переймались»
— Ось якраз згадався весь той срач стосовно потрапляння пісень українських музикантів на російські «Яндекс.Музика» та VK. Тоді ще головред медіа LiRoom Льоша Бондаренко намагався зібрати до купи інформацію, як і які дистриб’ютори працюють в Україні, та чому українська музика взагалі опинилася на російських майданчиках. Я так розумію, що у вашого видавництва такої проблеми не було?
С.В.: Так, не було від самого початку. Ми коли підписували контракт з дистриб’ютором The Orchard, у нас відразу була умова, що ми нічого не виставляємо у росії. Не те, що ми не виставляємо, а весь The Orchard. Тому коли всі робили скріншоти з українськими музикантами на «Яндексі», наших артистів там не було.
Мені здається, така ситуація трапилася, бо артисти не хочуть вдаватися в деталі.
Є ж така тема. Ось артист хоче прибрати себе з «Яндекс.Музики», але це може бути трохи геморно, бо тобі треба написати своєму менеджеру. А якщо ти на Believe Digital, ти можеш існувати в їх екосистемі таким чином, що тобі навіть не треба з кимось зв’язуватися — ти просто сам заливаєш свою музику в особистому кабінеті, натискаєш «Опублікувати», і воно десь з’являється.
Тоді зазвичай треба писати в підтримку. Одному якомусь артисту у відповідь на спробу забрати музику з «Яндекса» сказали: «Ти занадто малий, аби ми цим переймались»… Це я зараз стосовно дистриб’ютора ONErpm, який чомусь в Україні не дуже обговорюється, хоча він й робить по суті те саме, що й Believe.
При цьому у Believe монополія на інді-ринку України, хоча з ринку Росії він не вийшов, але альтернатив доволі мало. А потрапити на Orchard дуже складно. Це вийде тільки якщо потрапити на якийсь лейбл по типу нашого видавництва, який має контракт з ними.
Але мене не цікавить, коли нам хтось пише: «Давай, видай мій трек». Мене цікавить саме каталог. Мені цікаво, коли артист активний і його музика має якесь естетичне значення. Я підписував на «ПОТОП» людей, у яких набагато менше тисячі прослуховувань на Spotify, але вони стали більш регулярно випускати треки, і все у них стало виходити потихеньку. Намагаюсь допомагати їм з мотивацією.
— Так, а зараз питання, яке мало прозвучати. Де Петро?
С.В.: Петро прийняв рішення працювати на кількох роботах, коли почалося вторгнення. І це уперемішку з тим, що він не бачить сенсу катати концерти — він не тусовочний тіп, не розуміє всієї цієї теми в соціалізації на культурних івентах.
Загалом, в чомусь він навіть правий. Тому що, наприклад, загальна ідея робити концерт та казати, що всі гроші йдуть на ЗСУ — це ж першопочатково не було правдою. Ну, може перші пару місяців. Ось ти букаєш виступ, навіть якщо ти собі не робиш гонорар, є робота звукорежисера та оренда апарату й приміщення, робота бару — багато людей залучено суто для того, аби багато людей гарно провели час. Виходить так, що далеко не завжди з концерту виходить заробити достатньо, аби багато задонатити.
І це був такий аргумент Петра, я його розумію. Ми тільки у Львові робили з ним концерти та й в Києві. А сам він зараз у Франківську живе. Я навіть не кликав його у цей тур, бо у такому форматі наш дует з Микитою ефективніший — меньше залучених людей, меньше геморою з букінгом. Плюс цей тур є експериментом, а Петра треба кликати, коли є «вєрняк» [варіант, який точно спрацює], тому що його час дуже цінний. Як він колись вже казав, що поки приїде на концерт та відіграє його, він міг би заробити набагато більше грошей і віддати на війська. Проти цього не попреш.
«Це мій власний спосіб бити кулаками в стіну»
— Ось тут давайте плавно перейдемо на ваш спільний з Микитою тур. Я ж так розумію, ви разом будете відігравати пісні двох різних проєктів?
С.В.: Ну, типу, да. Тільки в одному співатиму я, а в іншому Микита.
— Як народилася ідея взагалі?
Микита Скоковський: Тут така тема, що я в той момент лежав у депресняці, сам у кімнаті у Запоріжжі, кожен день слухав вибухи. І тут Сергій пише: «Погнали в тур?». Я такий: «Погнали!». І вже на ходу розібралися з ролями.
С.В.: Я дуже хвилювався, що мені самому прийдеться все грати на гітарі й співати, бо я сумнівався, що хтось взагалі зможе за такий короткий проміжок часу вивчити всі партії.
— А це за скільки часу?
С.В.: Здається, десь з кінця квітня. Ми ж з нуля будували програму, я мав вивчити його партії, а він — мої. Це програма на півтори з чимось години, доволі багато роботи. Але ми швидко впоралися.
Після туру проведемо аналіз, зробимо висновки, і у нас вже є заготовлений шаблон всеукраїнського туру «Part II» в інших містах з тим самим форматом.
— І ось тут ми переходимо до проєкту Lykho. Є гурт Povod, ти є його учасником…
М.С.: Був гурт Povod, зараз вже немає. Нещодавно ми розійшлися по різним особистим причинам, але без сварок, просто так сталося.
Та Lykho з’явилося ще до цього, з початком повномасштабного вторгнення. Я тоді всіх своїх близьких відправив на захід України у безпечні місця. І після цього я місяці два-три провів у повній ізоляції, ментально мені було дуже хєрово. Та був незакритий гештальтик: з Povod ми грали шугейз, гітарну музику з нотками ембієнту й синтезаторів, а я завжди хотів якось спробувати сумістити більш важке музло з криками.
Так в принципі проєкт і народився: у мене з’явився вільний час і бажання реалізувати стару ідею, позаписувати все це вдома. В принципі перший EP [міні-альбом] я повністю зробив за три дні — записав, звів та випустив.
— Це тепер буде твоїм основним проєктом?
М.С.: Не зовсім. Ми з Лідою, колишньою вокалісткою гурту Povod, знайшли барабанщика і робимо більш експериментальний проєкт. Але поки що про нього казати не можу, там все на стадії демок.
С.В.: Можу ще розповісти щось про Lykho, а то Микита якийсь скучний [обидва сміються]. Мені здається, що ці десять треків, які складають зараз твою частину програми, — це дуже достойний воєнний зріз музики, якою вона й мала бути.
М.С.: Я просто хотів передати переживання звичайної людини під час війни. Бо не всі ж мають сміливість отак одразу піти воювати. Я тоді написав у описі до релізу, що це мій власний спосіб бити кулаками в стіну.
С.В.: Мені якраз подобається цей підхід. Ми всі прекрасно розуміємо, що таке кон’юнктура у музиці воєнного часу. Ми чуємо пісні про наших героїв або жертв трагедій — це круто, це має бути зафіксовано. Але якраз чогось такого цивільного випускається доволі мало. Розповісти про звичайну людину, яка кожного дня переживає якийсь свій особистий досвід під час війни — це, мені здається, написати найважче.
Такого плану у нас є пісня «Піф паф файє» — це якраз еталонний приклад того, що я хотів про все це сказати, особливо на початку вторгнення.
М.С.: Головне, що воно не спрямовано на те, щоб підняти бойовий дух чи якусь мораль. Це про те, щоб передати почуття й емоції у момент часу.
С.В.: І зробити це якомога хітовіше. Бо це твій інструмент, щоб поширити це якомога далі. Чим хітовіше ти робиш, з найкращим смислом та музичними рішеннями, тим краще. Це ефективний метод комунікації зі слухачем.
Макс Бурєнок, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд
Читайте також:
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
