«Рускій мір — це єресь». Розмова зі священником Віктором Маринчаком про війну, свободу та колективну відповідальність

— Що змінилося у вашому житті та житті вашої парафії після 24 лютого?

— По-перше, радикально змінилися обставини. Зник транспорт, освітлення, спорожніли вулиці. Біля нашого храму було дуже багато покинутих автівок, бо люди евакуювалися через вокзал та лишали їх. Всі вулиці навколо вокзалу були забити ними, їх розтягли по місцях вже тільки у травні-червні.

По-друге, зникли наші парафіяни. Їх не стало, бо, з одного боку, вони не могли дістатися сюди з інших місцевостей. З іншого, вони поїхали — хто в евакуацію за кордон, хто на Захід України, хто в Полтавську область. В більшості своїй старі парафіяни ще не повернулися. 

[У лютому-березні], коли комендантська година починалась о 15 годині, треба було якось пристосовуватись, і ми служили зовсім по іншому розпорядку. Ми переключилися на волонтерську діяльність. З самого початку війни нам телефонували з Тернополя, з інших міст. Пропонували допомогу, привозили її сюди, на нашу територію. Поки було все нормально з бензином, приїздило дуже багато автівок. Ми практично щодня приймали та роздавали ту гуманітарну допомогу, яка приходила до нас із Заходу України, з-за кордону: з Чехії, Польщі, Німеччини.

Поруч із храмом дуже багато вибухало. Зрештою, 9 вересня поряд вибухнуло так, що в нас вивернуло кілька вікон, а на бані, на самій верхівці, пошкодило вітражі. Бачили ми тут і крилаті ракети, вони буквально над храмом летіли до центру міста. Якийсь час лінія фронту проходила так близько, що ми тут чули канонаду весь час. Коли б ти сюди не приїхав — канонада. І весь час вибухає.

Дуже швидко ми почали ховати [загиблих]. Навіть у свій день народження я поїхав до Богодухова ховати героя. Це було в березні. Було важко дивитися на батьків, друзів, побратимів. Я ще донедавна був викладачем, доцентом університету [ХНУ — «Люк»]. З гордістю можу сказати: мої студенти воюють. Вони приходили сюди — і ховати побратимів, і благословлятися.

Це було дуже зворушливо. Ти з ним [студентом — «Люк»] у березні прощаєшся, «до побачення» кажеш. Питаєш: «Ну, ми ж побачимось?». Він каже: «У будь-якому разі побачимось». І за цим стоїть якесь розуміння про вічне життя: у будь-якому разі побачимось.

Я сьогодні довго розмовляв із матір’ю, яка щойно втратила сина. Це важко, боляче надзвичайно. Гірко, сумно. Ми не були готові до тих випробувань, які прийшли, до тої жорсткості нелюдської, сатанинської. До Бучі ми не були готові. 

Я тепер розумію як ніколи, чому існує в богослов’ї така дисципліна, як теодицея — виправдання Бога. Він потребує виправдання через те, що світ такий страшний, такий жорстокий. Стільки в ньому зла і ненависті! Князь світу цього [Сатана — «Люк»] спрямовує свої сили проти нас.

Тому мені потрібен був певний час, щоб привести до ладу свої світоглядні засади. Все тримається на вірі, на духовній інтуїції, на беззастережному сприйнятті Бога. Я не можу зректися світла, що в пітьмі сяє. Я не можу зректися Сонця правди. Я не можу зректися Бога, який є любов. Він творить нас вільними, бо тільки вільна людина може бути образом Божим. Саме тому я не можу Його зректися і віра в Нього тримається, а світогляд мій хитається.

— А в чому може знайти для себе духовний стрижень та виправдання людина нерелігійна, невоцерковлена? Ті самі люди, хто іронічно називав себе атеїстами Київського патріархату.

— Я думаю, що ми зійдемося з цими людьми в тому, що ми беззастережно приймаємо певні цінності та зберігаємо вірність їм. 

У християнстві головне — не поклоніння чомусь містичному, потойбічному. Христос приносить цінності певного характеру, які надзвичайно відповідають особистісному характеру сучасної людини. Вона має свою свободу, гідність, права, обов’язки та відповідальність. Вся європейська цивілізація на цьому стоїть, і ці речі приніс Христос.

Забудемо про містику, потойбіччя, надприродне. Зосередимось на тому, що нас об’єднує: любов як вища цінність, особистість, життя, правда, свобода, світло. І ми стоїмо за це. Це нас єднає, і це наш стрижень. Релігійні вірування — лише надбудова над ціннісним спрямуванням нашого буття. Головне для нас — наші цінності, які роблять людину людиною. Ми звершили Революцію гідності. Гідність і свобода — це європейські, християнські цінності.

— Зараз багато говорять про те, що національна ідея українців — це свобода в широкому розумінні слова.

— Безумовно. Досліджуючи, що відбувається і зі мною, і з суспільством, і в літературі, я бачу, що це свобода. Не сваволя, а саме свобода! Сваволя не будує, вона тільки користається і бере для себе. А свобода — це відповідальність і обов’язкове культивування чогось. Людина вільно садить дерево і культивує землю. Це наша свобода. Культивування землі сидить у наших генах, і це наш вільний вибір: робити життя красивим. В нас кожна хата прикрашена! 

І це відповідальна свобода. У будь-якому вимірі нашого життя — не тільки в духовній культурі, але й у побутовій — ми завжди бачимо відповідальну діяльність і реалізацію свободи через неї. Ми всі творці та будівничі. Ми працьовиті, бо відповідальні. Обираємо працю вільно і не любимо рабства.

«Ми зараз зупиняємо смерть»

— У своїй проповіді ви сьогодні багато розмірковували про світло. Обстріли росіянами наших електростанцій — це такий символічний акт, щоб позбавити нас світла, занурити в темряву і страх?

— Безумовно, темрява лякає, і вони хочуть нас залякати. Але в цьому не має символізму, в них підхід утилітарний: підкорити нас, щоб ми не мали ані світла, ані води, ані тепла, позбулися всіх благ цивілізації та погодилися на принизливі умови миру. Вони помиляються, але розрахунок на це у них є.

— А обстріли храмів, театрів, музеїв, як от музею Сковороди?

— А от це вже інша сторона. Це свідоме намагання позбавити нас будь-яких ознак окремішної культури та історії. Ми інші. І наша інакшість, можливо, вперше надзвичайно яскраво виявила себе саме в постаті Сковороди. Він закладає цивілізаційні основи: світоглядні, культурні, поведінкові. Він себе вважав більше педагогом, ніж абстрактним філософом-мислителем. Вся його діяльність спрямована на те, щоб чомусь навчити людей. Навчити так жити, щоб життя було радісним. Свобода, праця, сродність.

«Слава блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке — непотрібним». Наскільки це глибоко сказано! Це те, що сказав і Христос: ярмо моє благо, тягар мій легкий. Коли я займаюсь творчістю чи щось будую — хіба мені важко це робити? Мені радісно, бо воно мені сродне. І це наш світогляд: не робити нічого з-під палки. Сковорода — вільна людина, і він окреслив оці основи менталітету і психології українців.

— Ви одного разу сказали в інтерв’ю, що найкраще, що ми можемо зробити для російського солдата — це його вбити. Як узгодити це зі словами Христа, що потрібно молитися за своїх ворогів?

— Коли йдеться про ворогів, яких має на увазі євангельський Христос, це зовсім не ті вороги, що прийшли до нас. До нас прийшов ворог, який хоче принести нам смерть. З ним не можна домовитись, з ним не можна щось узгодити, компроміси з ним неможливі. Він несе нам смерть. Все. Любити того, хто несе смерть, неможливо. 

Ми не ворогуємо проти людей. Як казав апостол Павло, наша боротьба не проти плоті й крові, а влади темряви світу цього. Їх охопила темрява, і вони підкорилися їй, і вони погодилися бути носіями тієї темної агресії, яку розповсюджують, щоб знищити нас. Наш ворог охоплений сатанинською злобою. Любити це неможливо. «Що може бути спільного між Богом і сатаною?» — каже нам апостол Павло.

Коли ворог приходить, щоб вбити тебе, зґвалтувати твою дитину, зґвалтувати твою матір, якій за 70 років, і твого батька, якому 80 — він прийшов із сатанинськими намірами й садизмом. Це нелюди. Нам не треба бачити в них те, з чим можна примиритися. Це сумно, бо вони дуже схожі на людей.

— Навіть колись був цей наратив про братські народи.

— Вони його знищили власними руками, гусеницями своїх танків, бомбами та ракетами. До них тепер не можна ставитися до людей, це щось інше. Якщо у нього там навіть залишилося щось людське, а він змушений іти далі нас вбивати — краще йому загинути, щоб постати перед Богом, встигнувши зробити якомога менше зла. Може, Бог його простить.

Тому наш воїн зараз — це Давид, який протистоїть Голіафу. А який може бути компроміс з Голіафом? Треба взяти пращу, треба кинути камінь, зупинити його. Ми зараз зупиняємо смерть. Як сказано: смертю смерть подолав. От наші воїни саме це і роблять зараз. Тому вони беруть зброю в руки. Один відомий богослов, Георгій Коваленко, виступив на початку війни з поясненням щодо заповіді «не убий».

В давньоєврейській мові було два дієслова, одне з яких означало вбивство ворога, загарбника, садиста, який насолоджується своїм діянням. Інше слово означало вбивство тих, хто захищається. Це різні слова. І в заповіді «не убий» використовується саме перше слово. Це треба мати на увазі.

Вбивають же тварин, але у всякому разі не знущаються садистично над ними. А тут вбивство заради самої насолоди вбивства. В цьому вся різниця між ними. Коли людина захищається, вона має право [на вбивство — «Люк»].

— Я вас зрозумів. Не можна любити ворогів. Але ж і ненависть — теж смертний гріх.

— А чого їх ненавидіти? Сатана існує для того, щоби знищити людський рід, довести його до духовної загибелі, щоб була остаточна смерть. Це мета і сенс його існування. Ворог, який ненавидить тебе з ідеологічних міркувань — які до нього претензії?  Його ідеологія — сенс його існування. Ідеологія «руского міра» для них — сенс їхнього існування.

Ми ж не ненавидимо сарану, чуму чи туберкульозні палички. Їх нема чого ненавидіти. Це просто різні форми знищення життя.

— Тобто, це інструмент.

— Це інструмент смерті, правильно. Хто ненавидить цунамі? Ніхто.

— Але ж цунамі не має волі.

— А цих захопила воля! Тим гірше для них. Але вони не варті нашої ненависті. 

В ненависті є щось від образи. Я ображаюсь на людину, яка була мені близькою і зрадила. Але я зрозумів, що вони ніколи нам не були близькими. 

«Той, кого треба простити, сам повинен визнати себе винним»

— Зараз з українського духовного простору поступово починає витіснятися Московський патріархат. Чи має наше суспільство саме прийти до того, що нам потрібно змінюватися і в цьому плані теж, чи має бути просто політична воля?

— До нас [у ПЦУ — «Люк»] можуть прийти ті, що зрікаються ідеології «руского міра». Ось цю ідеологію треба було б законодавчо поставити поза законом в Україні, як і комуністичну. Вона незаконна — в Україні, у всякому разі. Якщо це станеться, можна чекати просвітлення свідомості [вірян Московського патріархату — «Люк»]. Вони можуть зробити вибір: чи я дійсно за цю ідеологію попри все, чи я розумію, що вона несе щось погане, і тоді починаю шукати щось інше.

З  церковної точки зору, ідеологія «руского міра» і приналежність до неї РПЦ — це так звана еклезіологічна єресь. Тобто єресь в плані побудови церкви та програмування її життя. Ми проти цього виступаємо. Оскільки ця ідеологія має ознаки злочинної, людиноненависницької, на кшталт нацизму, тут потрібна політична воля і законодавче рішення.

— Тобто, людям, які перебувають зараз в лоні московської церкви, потрібен поштовх?

— Поштовх, орієнтири.

— А чи готові ви пробачити тих, хто перебував у Московському патріархаті, конфліктував з ПЦУ в Харкові? Хто скаже: ми були неправі, «рускій мір» нас затьмарив, ми хочемо бути з вами в одній церкві.

— Тут нема питання. Прощення вирішується лише одним способом: той, кого треба простити, сам повинен визнати себе винним і таким чином покаятися. Щире покаяння Бог приймає, і ми разом із Богом.

— Ми проходимо зараз через страшну частину своєї історії саме тому, що не хотіли вчасно помічати зла, багато на що закривали очі. Цей момент має відрефлексувати кожна людина для себе, чи має бути якесь колективне зусилля?

— Ми тут маємо прецеденти. Німецький філософ Карл Ясперс, який під час фашистського правління був в еміграції, з 1945 року почав працювати над темою колективної провини та колективного покаяння. 

— І колективної відповідальності?

— І колективної відповідальності. Західна ліберальна думка зараз ще не готова до розуміння, що провина може бути колективною. Вони схильні вирішувати питання провини тільки в персональному плані. Але Ясперс у своїй роботі пояснив, як ми на різних рівнях так чи інакше стаємо співучасниками режиму. 

Ми всі члени суспільства. А суспільство вільно обирає певний шлях. Так, я, начебто, не співучасник: не поїхав на афганську війну, не заходив з танками в Чехословаччину у 1968 році. Але я платив податки. Я громадянин, і всі громадяни несуть частку відповідальності за політичні рішення свого керівництва.

— І за те, що не протидіяли, теж?

— Ясперс каже: якщо ти вижив при фашистському режимі, ти був співучасником у тій чи іншій формі. Нам треба зрозуміти: ми були співучасниками радянського режиму і на всіх нас лежить відповідальність. І з цим треба працювати.

Антон Алохінссон, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

Священник у конверсах

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.