Що ми не знали про Близнюки: степова історія двох курганів, залізниці й несподіваної слави

Якщо їхати на південь Харківщини, степ стає дедалі ширшим, а небо — нижчим. Десь між Лозовою і кордоном із Донеччиною лежить селище з незвичною назвою — Близнюки. 

На перший погляд, воно нічим особливим не виділяється: типові вулиці, залізнична станція, кілька багатоповерхівок радянських часів, степ навколо. Та якщо придивитися уважніше, виявиться, що це місце має довгу, трохи детективну й дуже українську історію. Історію, яка починається з двох майже однакових курганів.

Два пагорби, що дали ім’я

Найпопулярніша місцева легенда звучить так. Давно, ще в козацькі часи, на узвишші стояли два кургани. Вони були настільки схожі один на одного, що люди прозвали їх «Близнюками».

Кургани ці — свідки степової історії: поховань, битв, кочовищ. Де саме вони стояли — версії розходяться. Одні кажуть, що біля теперішнього села Садове, інші — що на місці, де пізніше збудували елеватор і комбікормовий завод.

Від цих двох «близнюків» і пішла назва. Коли в середині XIX століття тут з’явилися перші постійні поселення, їх теж назвали Близнюками. У списках 1859 року вже фіксують два маленькі хутори — Близнюки-1 і Близнюки-2. Вони стояли за версту один від одного на лівому боці великого тракту Харків–Ростов. Типова степова картина того часу: вітряки, городи, тиша.

Як залізниця змінила все

Поворот історії стався в кінці 1860-х. Через степ проклали Курсько-Харківсько-Азовську залізницю — стратегічну магістраль, яка з’єднувала центр імперії з півднем.

У 1868–1869 роках тут з’явилася станція. Спочатку її назвали Надеждине. Навколо станції швидко почали селитися залізничники, торговці, селяни з навколишніх сіл. Маленьке поселення почало рости.

У 1903 році стара станція згоріла. Коли збудували нову, вирішили повернутися до місцевої назви — Близнюки. Так офіційно закріпилося ім’я, яке вже давно існувало в народній пам’яті. 

Наприкінці XIX століття біля станції стояло лише близько 15 житлових будинків. Але вже за кілька років тут з’явилися парові млини, олійниця, крамниці. Близнюки перетворилися на важливий пункт вивезення зерна й інших сільськогосподарських продуктів. Степ почав жити інакше.

Районний центр і важкі часи

У 1923 році Близнюки стали районним центром. А це вже був інший статус: з’явилися установи, школи, згодом — машинно-тракторна станція, лікарня, друкарня, районна газета. 

У 1932-му район увійшов до складу Харківської області. Селище поступово обростало новими вулицями, життя кипіло.

Історичні фото з життя Близнюків. Джерело: Близнюківська селищна громада

Але прийшла війна. 12 жовтня 1941 року Близнюки окупували німецькі війська. Окупація тривала майже два роки — до вересня 1943-го. Фронт проходив через район кілька разів. Місцеві жителі створювали партизанські загони, багато хто пішов у підпілля. Після звільнення почалася відбудова — важка, як і всюди.

У 1957 році Близнюки отримали статус селища міського типу. Це був час, коли селище активно розбудовувалося: з’являлися нові підприємства, житлові квартали, соціальна інфраструктура. У радянські роки воно жило як типовий райцентр степової України — колгоспи, елеватори, школи, будинок культури.

Після 1991 року життя змінювалося повільніше, ніж хотілося б. Населення поступово зменшувалося, як і в багатьох малих містах і селищах. 

У 2020 році під час адміністративної реформи Близнюківський район ліквідували, а територію приєднали до Лозівського. Селище стало центром Близнюківської громади.

---

Читайте також:

• Як почати власне дослідження: розмова, яка відкрила забуту історію Добровілля
• Як степові села на Харківщині розповідають історії, яких немає в підручниках
• «Нє отморозились та приїхали». Як пройшла прем’єра кінострічки Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» у селищі Близнюки

---

Як побачити те, що зникає?

Сьогодні історію Близнюківщини вивчає команда проєкту «(Не)зрима спадщина. Близнюківщина», де я була кураторкою історичних досліджень. 

Ми спробували відшукати й повернути в публічний простір те, що могло загубитися або зникнути з часом: родинні історії, місцеві легенди, старі фотографії, спогади старожилів, традиції та місця, яких уже може не існувати.

Велика історія поступово складалася з дуже особистих сюжетів — про війну, радянський період, місцеві звичаї, зниклі будівлі й людей, яких досі памʼятають у селах.

Наприклад, дослідження привело до історії дворянської родини Коростовцевих, пов’язаної з Добровіллям та Уплатним. Ми відновлювали її через розмови з нащадками, сімейні фотографії, листи та спогади місцевих жителів.

Чи знали ви про цього вченого?

У 1885 році в селі Криштопівка, що нині належить до Близнюківщини, народився Африкан Криштофович — майбутній геолог і один із найвідоміших палеоботаніків свого часу.

Його цікавили рослини, які зникли з Землі мільйони років тому. За скам’янілими рештками Криштофович відновлював, якими були давні ліси, як змінювався клімат і що росло там, де сьогодні зовсім інший ландшафт. Його дослідження охопили території від України до Північного Китаю, Кореї та Японії.

Зокрема, вивчаючи викопну флору України, науковець дійшов висновку, що в міоцені — мільйони років тому — тут переважали листяні ліси. Він також досліджував вугленосні відклади та працював над тим, як змінювалася рослинність Землі в різні геологічні епохи. 

Згодом Криштофович став академіком Академії наук УРСР і створив власну наукову школу палеоботаніки. Сьогодні у Близнюках про вченого згадують не часто, проте його дослідження однозначно підкорили українську науку.

У наші дні селище живе своє активне і водночас розмірене життя. Степ навколо, як і раніше, широкий, небо — високе. А на околицях і досі зберігається пам’ять про ті два кургани, з яких усе почалося.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел / надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко