Головна » Як мешканці Дергачівської громади відновлюють житло через Екохаб Kharkiv Zero Waste

Як мешканці Дергачівської громади відновлюють житло через Екохаб Kharkiv Zero Waste

14.01.2025

Час прочитання: 6 хв

Винесені вікна та двері, зруйновані стіни, зірваний дах — саме такі «подарунки» отримують від окупантів жителі харківських громад. Чимало родин потребують відновити житло якомога швидше та бюджетніше, тож використовують вже вживані будівельні матеріали замість нових. Таке циркулярне будівництво популярне в Євросоюзі, а особливо в скандинавських країнах.

Екоактивісти переконані, що вживання попередніх будматеріалів дозволяє зменшити кількість відходів та знизити тиск на екосистему. Для України циркулярне будівництво особливо актуальне — і через велику кількість руйнувань, і через всю шкоду, що завдала війна навколишньому середовищу.

У Харківській області сферою циркулярного будівництва опікується громадська організація Kharkiv Zero Waste. Місцеві мешканці звертаються туди за різноманітними будівельними матеріалами, вікнами та дверями.

«Люк» поспілкувався з жителями Дергачівської громади про те, як вони відновлюють свої будинки за допомогою майданчика циркулярного будівництва.

Полагодити житло, не чекаючи допомоги від держави

У Харківській області перша зона циркулярного будівництва, або ж СС Yard, з’явилась у 2023 році у селі Руська Лозова Дергачівської громади. Туди звозили будівельні матеріали, що залишилися після руйнувань, аби місцеві мешканці могли полагодити чи відбудувати свої будинки. У 2022-му Руська Лозова пережила окупацію, а чимало будівель було зруйновано внаслідок бойових дій. Попит на будматеріали, а також сантехніку, меблі, демонтовані вікна та двері, був чималим.

У травні 2024 року росіяни почали новий наступ, тому майданчик довелося перенести до Харкова. Наразі він працює на базі місцевого Екохабу Kharkiv Zero Waste як зона циркулярного будівництва.

Великим попитом зараз користуються вживані вікна, адже саме вони, в першу чергу, страждають внаслідок «прильотів». Десь 20% вікон приносять самі мешканці, зазначає виконавча директорка Kharkiv Zero Waste Анна Прокаєва, проте більшу частину надають західні партнери: Helvetas та Swiss Intercooperation. Вікна отримують жителі Дергачівської громади, а також Балаклійського та Ізюмського районів, які суттєво постраждали під час війни.

Завдяки зоні циркулярного будівництва люди можуть швидше полагодити житло, не чекаючи допомоги від держави. Це дозволило деяким родинам провести зиму вже у себе вдома. За словами Анни Прокаєвої, близько 30% опитаних Екохабом людей не змогли отримати державну підтримку з відновлення житла — у них або не було необхідних документів, або вони з тих чи інших причин отримали відмову.

Дергачівська громада з перших днів повномасштабної війни потерпає від російських злочинів. Ворог б’є як по цивільній інфраструктурі, так і по будинках самих мешканців. Частина громади у 2022 році опинилася під окупацією, і після контрнаступу ЗСУ ці території були звільнені. Центр громади — місто Дергачі — окупації не зазнав. Хоча російські війська й намагалися свого часу взяти його в оточення.

«Багато будинків у Дергачах зруйновано, — розповідає місцевий житель Сархат Мустафаєв. — Відновлюємося потихеньку. В район, де ми живемо, було два “прильоти” в березні 2022 року. Постраждав наш будинок. Ми звернулись по програмі “єВідновлення”, подали заявку, чекали роки півтори. Ми виїжджали і нас вдома не було. А потім вже довелося самому поїхати туди та поцікавитись, бо всіх наших сусідів ніби відновили. А нам ніхто ані слова [не сказав, — «Люк»], ані дзвінка. Ніхто нічого не питав. Тож ми досі без допомоги, без нічого».

Сархат є громадянином України, проте його дружина — ні. Пошкоджений будинок був оформлений саме на неї, тому скористатися програмою не вийшло. Подружжя звернулося до Екохабу за вікнами, аби полагодити будинок своїми силами. Наразі чекають вікна потрібного розміру.

«До Дергачів повернулося багато людей, — помічає Сархат Мустафаєв. — Тож життя триває. Всюди йде робота, відновлення. Супермаркети вже працюють. Аж душа радіє.

Обстріли… Артилерія зараз до нас не дістає. Росіяни кидають КАБи, як ви знаєте. От у сусідньому Золочівському районі було три міцних “прильоти”. У нас аж будинок потрусило. Між нами 30 кілометрів, уявіть».

«Коли ми увійшли до будинку, одразу стався вибух»

Інший мешканець Дергачів Олексій Рєзніков родом із Луганської області. У 2014 році він із родиною виїхав до села Цупівка, а потім перебрався до Дергачів, де купив власне житло.

«Всі наші родичі в окупації. Що по лінії дружини, що по моїй. Ми тут одні», — каже Олексій.

У подружжя двоє дітей — старший син на момент окупації Луганської області навчався у кадетському корпусі, молодшому тільки виповнилося два роки. У 2022 році війна прийшла до їх нового дому.

«Вранці ми прокинулись і зрозуміли, що відбувається, — згадує Наталія Рєзнікова. — Зрозуміли все, але не знали, що робити: кому їхати на роботу, кому ні. Оскільки я медпрацівниця, то на роботу поїхала. Тоді люди почали масово виїжджати. Але ми вирішили залишитись, тільки облаштувались, купили житло… і знову переїжджати, все кидати?

[Після початку повномасштабного вторгнення] Вулиці стали практично пустими. У мене в поліклініці з вісімдесяти співробітників залишилось дванадцять. У лікарні також мало людей залишились. До нас привозили поранених цивільних, їх було дуже багато. Доводилось і гіпсувати, і шити [зашивати рани]».

Олексій, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, почав волонтерити. Він випікав хліб, чим до війни жодного разу не займався. Їх десятирічний син залишався вдома. Вивезти хлопця до родичів не було можливості — батьки залишились на окупованих територіях. Син тоді сказав матері: «Я не за себе переймаюся, а за вас. Ти працюєш в центрі. Тато теж працює». На той момент в них вже не було ані світла, ані газу. Готувати їжу доводилося на відкритому вогні. Наталія згадувала, як 25 лютого вони відзначали День народження: в небі летіли ворожі літаки, а вони смажили заздалегідь замаринований шашлик, який з’їли у власному підвалі.

«Потім по лікарні “прилетіло”, — каже Наталія Рєзнікова. — Мене контузило. Наприкінці червня 2022-го я взяла відпустку. Якось ми зайшли з сином до будинку, і стався вибух. Добре, що всі вікна тоді були відкриті навстіж. Дитина в цей момент лягла. Частково в нас вилетіли вікна, був пошкоджений дах, паркан, двері, якісь господарські будівлі».

Коли в Руській Лозовій відкрився СС Yard, Олексій їздив туди допомагати. Він збирав хлопців, і вони разом розвантажували вікна. Екохаб давав по два вікна на людину за таку співпрацю. Родина отримала вікна і двері — на заміну власним, які постраждали внаслідок «прильоту». Що стосується господарських будиночків, то подружжя їх поки залишило в спокої. Розбиті вікна вони міняти не стали, адже ніхто не знає, що буде завтра.

Читайте також:

«Немає жодного будинку, який би не зазнав пошкоджень»

Селище Прудянка знаходиться на північ від Дергачів. Воно зазнало не тільки значних руйнувань, як Дергачі, але й російської окупації. Після звільнення люди почали поступово відбудовувати свої домівки. Один з таких мешканців — Віталій Поваляєв. Чоловік живе у Прудянці з великою родиною: дружиною, батьками та чотирма дітьми.

«У нас був великий будинок, проте війна все змінила і зруйнувала, — розповідає Віталій. — Ворог в перші години вже був у селі та далі рухався на Харків. Ми всі сиділи в погребі. Йшли важкі бої. Приблизно через місяць ми змогли виїхати до родичів у Полтавську область.

Через пів року я з батьками повернувся додому. Будинка вже не було, тільки фундамент. Залишилися деякі споруди в дворі. Зараз з батьками відновлюємо, як можемо».

63-річна Світлана Шевченко також живе у Прудянці. Жінка — соціальна працівниця, у селищі вона опікується самотніми людьми. Наразі Світлана з чоловіком мешкає вдома у сина, адже їх будинок суттєво постраждав. Вікна повилітали ще в березні, коли пішли перші обстріли. А потім родина евакуювалася до Полтави, де гостювала у родичів. Світлана стежила за всіма новинами — звідти й дізналась, що її будинок зруйнований.

«Ми зрозуміли, що потрібно повертатися, — каже Світлана. — Тоді обстановка була більш-менш [сприятливою], з Козачої Лопані їх [росіян] вигнали.

Ми повернулися у 2023 році, на Великдень. Не додому — жили в сусідньому селищі Слатіне. У нас там куми, ми попросился пожити ненадовго. Хоча це “ненадовго” затягнулося на рік. Але нам було зручно їздити: сів у машину, десять хвилин — і ти вдома.

Коли ми приїхали [до свого будинку], то побачили, що дах, вікна — вже все! У нас в спальні стеля впала, тому що дах підняло та відірвало. Будинок дуже-дуже сильно пошкоджений. Кут будівлі, де знаходилась ванна кімната, був повністю відбитий. На кухні вибило перегородку, вилетів бойлер, який все поламав. Весь дах був побитий. Про вікна і двері годі й балакати — їх взагалі не було».

Будинок Світлани Шевченко внаслідок російських обстрілів. Селище Прудянка

Згодом родина Світлани оформилась на програму «єВідновлення». Завдяки соцмережам вона дізналась і про СС Yard, який на той момент знаходився у сусідній Руській Лозовій. Там Світлана почала брати вікна. Точних розмірів не було, тому доводилось їх якось «підганяти» — де закласти пройому, де, навпаки, відбити зайве. Також родина отримала на СС Yard двері та цеглу.

«Ситуація у нашому селі напружена, — розповідає Світлана. — Буває дуже шумно. Але люди якось до цього звикли. Хоча, звісно, до цього не дуже хочеться звикати. Ну а що робити? Такі наші реалії.

Село наше дуже сильно постраждало, найбільше з Дергачівської громади. Воно найбільш розбите. Немає жодного будинку, який би не зазнав пошкоджень. Мабуть, 75 відсотків розбито вщент.

До війни наше селище нараховувало 2000 людей. А зараз тут мешкає 200. Магазинів немає. Нам поставили модульну поліклініку, лікар там приймає раз на тиждень. Ходить один безкоштовний автобус два рази на тиждень. Ну, й електричка ходить вранці, вдень та ввечері. От таке наше життя».

Публікація вийшла завдяки проєкту «Підтримка відновлення України», який реалізує Helvetas Swiss Intercooperation за фінансової допомоги Swiss Solidarity.

Підписатися на сторінку Екохабу в Instagram та відслідковувати наповнення майданчику будматеріалами для відновлення будинків можна за посиланням.

Текст — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архіву героїв, обкладинка — Катя Дрозд