Головна » За містом » Лист до Харкова. Мано Глонті

Лист до Харкова. Мано Глонті

18.03.2022

Час прочитання: 3 хв

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули вже сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів.

Тож відтепер в рубриці «Лист до Харкова» ми збиратимемо їхні історії.

Сьогодні — лист зі Львова від поетки, колажистки, арт-менеджерки/копірайтерки брендів Etnodim та Eat Me At Мано Глонті.

Привіт, любий.

Дихаєш? Зможеш послухати?

Я єдина з усієї родини — та що там родини, усієї своєї грузинської рідні — хто народився в Україні. А саме, в Харкові. Через це, мені завжди думалося, що місто лишає відбиток на душі того, хто у ньому народився. Цим я пояснювала собі свою інакшість та особливий зв’язок з культурою України.

Нормально ми познайомилися з тобою після того як я закінчила школу і пішла в університет. На першому курсі я пішла волонтерити на урбан-фест в ЄрміловЦентр. Так мене затягнуло в організацію фестивалів та заходів. Так ми почали бути разом.

Харків, ти особливий і ти це знаєш. Ніде в світі немає таких людей, як всередині тебе. Я злилась, злилась на друзів, що переїжджали в Київ. Я казала: «Ніколи не поїду». І поїхала. Три роки тому, я лишила тебе, бо рушила за мрією.

Але чи справді я лишила тебе, якщо:

мене всюди представляли як харківську поетку, а не наприклад, грузинську;

я трималася своєі «харківської діаспори» в столиці;

кожному зустрічному протягом 10 хвилин розмови, я з гордістю повідомляла з якого я міста.

Живучі в Києві, найближчим новим друзям, я старалася показати Ха.

Але я рідко приїздила до тебе. Останній раз ми бачилися на Різдво. І я навідалася до нашого з тобою улюбленого дерева, що біля пам’ятника закоханих. Я нахилилася до цього великого дуба, торкнулася і загадала бажання.

Я не можу повірити у те, що відбувається з тобою зараз.

Після першого курсу в ХНПУ я прогулювати свої пари і ходила на лекції до друзів в Академію Культури. Одного разу на парі пана Гориславця ми читали «У пошуках Годо» і у мене була роль хлопчика. Моїми репліками були: «так, мєсье», «ні, мєсье». І це, все. Ти пам’ятаєш?

А сьогодні ти хлопчик, який не говорить мені більше ніж «так» чи «ні».

А вулиця Римарьска, жива?

А Катя Буштрук виїхала?

А будинок Архітектора? А новенька ХША?

А Конторська?

А будуть лекції Макса Розенфельда?

— Так, Мано. Ні, Мано…

Харків, я так чекаю тебе. Так шукаю.

Я складаюся лише із того, чому ти навчив мене. З тобою я перейшла на українську. З тобою я зняла першу відеопоезію. З тобою я ставала ширшою і глибшою. Собою.

Мені ніколи не подобався вітер. Але одного разу я уявляла, що вітер, то руки міста. І це було в Харкові. Ясно пам’ятаю цей день. Вийшла з робити на радіо, пройшлась до Дзеркального струменю і відчула, що ти мене обіймаєш.

Війна. Що вона зробила з тобою? Що вона лишила тобі від тебе?

Мені страшно. Але коли я приїду, твої руки обіймуть мене. Цього нікому не забрати.

росія, здохни.

Я підійду до свого улюбленого дерева і загадаю нове бажання.

Обкладинка — Катерина Дрозд

Інші листи до Харкова:

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.