Місто для дітей. Архітекторка Анна Довбня — про німецький досвід, який може перейняти Харків 

Слово авторки

На старших курсах університету, коли я вже мала досвід креслень в програмах і певні знання про безбарʼєрність, мої батьки-архітектори побували в Бельгії та Нідерландах. Вони назнімали цілу купу прикладів цієї безбарʼєрності для того, аби зокрема показувати на прикладах міським чиновникам, яким може бути зручне місто. 

Памʼятаю, як після перегляду цих фото я певний час, пересуваючись містом, «креслила» в своїй уяві пандуси, понижені борти та тактильні поверхні тротуарів просто зверху того, що я бачила перед своїми очима. 

Це так і залишилось в моїй уяві. За 15 років з тієї події дещо у Харкові змінилось на краще. Але, на мій жаль, не в тих містах, де ці зручності потрібні як повітря. Або їх робили так, що при користуванні було зрозуміло, що проєктувальник, або той, хто будував ці обʼєкти, не думав про «user experience».

З появою дитини мені регулярно доводилось будувати маршрути через рівні тротуари та наявні пішохідні переходи. З «улюблених» прикладів — магазин «АТБ» на площі Поезії, в якому були рейки для візочка під великим кутом. Доводилось робити великий гак і йти в інший «АТБ» на вулиці Гіршмана, бо там був і пандус, і широкі двері.

Або вхід до відділення «Нової пошти», куди до реконструкції неможливо було зайти з візочком зовсім — там було дві сходинки вгору з вулиці, і ще три вниз у приміщенні. Але там була кнопка виклику персоналу для людей з обмеженою мобільністю, тому зазвичай мені виносили посилку просто на вулицю. 

Є і кілька обʼєктів в центрі, де, навпаки, зручно батькам з малою дитиною: сквер Шевченка, ТРЦ «Нікольский», «7й склад», Саржин Яр.

В цьому інтерв’ю — думка архітекторки та мами Анни Довбні. Вона має двох дітей (Іван та Дар’я), тому може поділитись власним досвідом батьківства в Харкові та закордоном.

«Мені запропонували роботу у фірмі, засновник якої — син людини, відповідальної за геноцид євреїв»

— Анно, де ти зараз живеш із родиною, і як ви туди потрапили?

— Місто називається Ной-Ізенбург, на південь від Франкфурта. Я приїхала туди, коли мені відповіла компанія, де я зараз працюю. Її назва — AS+P — розшифровується як «Альберт Шпеєр і партнери».

Коли ми виїжджали [з Харкова, через початок повномасштабної війни Росії проти України, — «Люк»], я нашвидкоруч накидала резюме. Ця фірма одна з перших відгукнулася з бажанням взяти мене на роботу. Пропозицію висунули максимально швидко, і ніхто навіть співбесідувати не хотів — усі настільки хотіли допомогти і взагалі відразу готові були взяти в команду. Так ми тут і опинилися.

Іронічний поворот історії: засновник цієї фірми, архітектор і містобудівник Альберт Шпеєр молодший — син іншого Альберта Шпеєра, особистого архітектора Адольфа Гітлера, який згодом був рейхсміністром озброєння і військового виробництва.

Виходить, мені запропонували роботу у фірмі, засновник якої — син людини, яка під час Другої світової війни відповідала, зокрема, і за геноцид євреїв, і за війну з Радянським Союзом, у складі якої була росія. І це показово в плані того, що деякі люди не вчаться на помилках або «забувають» історію, а є й інші приклади.

Я працюю в AS+P уже трохи більше року, у містобудівному департаменті. Це не зовсім мій профіль, бо я за освітою архітектор, і між декретами і війною займалася дизайном інтер’єрів.

В інститутський час ми, як ти сама пам’ятаєш, сильно містобудуванням не займалися. Це, в принципі, не наш профіль. Те, що ми робили, зараз можна досить умовно назвати зонінгом [зонування території, аби визначити функції та наповнення території населених пунктів].

Оскільки я не знаю німецької мови, фірма взяла мене в міжнародний відділ з моєю англійською. Цей міжнародний відділ займається зовнішніми замовленнями, і вся комунікація йде англійською мовою.

Вдома мені потрібно було переживати, чи стане диван або чи підійдуть за кольором якісь меблі. А тут у складі великої фірми, у команді з 10-15 осіб, ми робимо величезні проєкти, містобудівні концепції.

Наприклад, відповідно до побажань замовника, розпоряджаємося тим, скільки гектарів ми відводимо під якусь функцію, з якою щільністю. Які сітки вулиць будуємо, де ми розташовуємо парки тощо.

Мене від масштабу людського перекинуло дуже різко в масштаб глобальний не тільки в плані розміру, а ще й у плані думки на перспективу, оскільки багато проєктів розтягнуто в плані стадії реалізації на 70 і більше років.

Це викликає змішані почуття — захоплення, безумовно, і здивування.

— Здається, що такий підхід до проєктів з оглядом на перспективу є продовженням загального підходу до життя, що думаєш?

Так, життя тут [в Німеччині] має супер-творчий, але вельми неспішний ритм.

Він має свої плюси, до яких ми не звикли. Іноді стає трохи страшно, коли ми їдемо містом і бачимо будівлі, реконструкція чи реставрація яких після Другої Світової війни закінчилася всього 3, 5, 10 років тому.

Тобто, люди дуже довго ухвалювали рішення, що їм із цим робити, як це робити, змушені були домовлятися між собою.

Здається, що тут кожен голос справді чують.

У мене двоє дітей, один з яких школяр, і тут школу пропускати не можна без поважної причини. Тобто ти не можеш у будь-який момент зірватися і поїхати, куди ти хочеш. Для мене першим культурним шоком було, що німці планують відпустки на кілька років наперед. Хто в Україні плануватиме відпустку через сезон?

Для мене було дивно, що люди спокійно планують своє життя на кілька років наперед. Ми, на жаль, собі такого дозволити не могли з багатьох причин.

Мені здається, життя в Німеччині йде в стилі шведського слова «лагом» (lagom), коли все дуже узагальнено, за потребою і можна радіти тому, що є.

Місцеві люди дуже ощадливі в усьому, крім їжі та машин. Вони можуть жити в маленькій гостинці, але на парковці в них може стояти якась дуже крута машина. Ну і їжа — вони можуть багато грошей витрачати на те, щоб посидіти десь у кафе. Такі ось повсякденні ритуали, маленькі радощі — ось це для них дуже важливо.

Мені дуже подобається аналогія, вона прям червоною ниткою проходить через життя тут, що німці вважають за краще і життя, і містечка, і навантаження, і все інше, «розмазувати, як масло по бутерброду».

Тобто вони не люблять, коли все індустріально і…

Звичайно, у них є тут колосальна виробнича база, але замість того, щоб побудувати одне якесь велике місто або щільно населений район, вони краще рівномірно це «масло» у вигляді людей «розмажуть по бутерброду». Тут прагнуть до малоповерхової забудови, 3-5 поверхів — це комфортний для них рівень. Вище будується тільки соціальне житло, але теж у межах 12 поверхів і завжди дуже так розосереджено, з розвиненою інфраструктурою, з підтримкою в плані спорту тощо.

По неділях тут все закрито, тому в якості дозвілля залишається сімейне проведення часу у вигляді прогулянок або спільних тренувань. І це сприяє єднанню, душевним розмовам, зміцненню сімейних традицій тощо.

Німці із задоволенням родинами виїжджають на велосипедах дихати лісом, багато ходять, люблять пікніки. При чому пікнік — це просто чай, пиріжок. Ніхто шашлики не смажить. Хоча таке теж є, для цього спеціальні місця обладнані, називається «гриль-пляци» — майданчики для грилів.

«Ми не стрижемо траву для того, щоб бджоли могли тут збирати мед»

— Що тобі вкидається в око, якщо порівнувати Ной-Ізенбург з Харковом?

Велодоріжки безпечні, їх тут дуже багато. Класна мережа громадського транспорту теж сприяє розвантаженню міста в плані заторів і взагалі мобільності і дітей і дорослих.

Дитячі майданчики тут зовсім інші. Якщо в нас діти розбещені парками, розвагами, то тут такого в більшості міст немає.

Тут приїжджає якийсь лунапарк кілька разів на рік, і на цьому все.

У решту часу тут є «дикі басейни», Wild Schwimmbad — комплекси із закритим і відкритим басейном. У літню пору там дуже прикольно, все дуже «френдлі» в плані купальників, всі виглядають як хочуть. Ця історія важлива і для фізичного здоров’я, і якогось такого, знаєш, спокійного ставлення до себе й до тіла.

Показовими є дитячі майданчики. Тут вони максимально орієнтовані на природність: замість паркану майданчик може бути закритий з одного боку пагорбом, а з іншого — гіркою. Матеріали максимально натуральні, дизайн простий, колористичні рішення теж природні.

Мені це, як архітектору і дизайнеру, подобається.

Тут людина не вінець природи, а істота, яка має навчитися жити в гармонії з навколишнім світом.

У них [німців] дуже багато відкритих полів, які спеціально не підстригають. Там стоять таблички з текстом, що ми не стрижемо траву для того, щоб бджоли могли тут збирати мед…

З одного боку, мене страшенно дратує, а з іншого боку, захоплює неділя, коли ти тільки й можеш ходити парком або займатися сім’єю.

Це такий великий контраст із Харковом. Можливо, варто було б це перейняти, але думаю, наш бізнес такого не дозволить. 

У плані містобудування німці більш просунуті. Тут спеціально все сплановано так, що в тебе є спортивне ядро, є зелений парк поруч — він дійсно великий, дійсно зелений.

Незалежно від того, у великому ти місті живеш чи в маленькому, у тебе необхідний мінімум для різних потреб: спорту, контакту з природою, спілкування з ком’юніті. Усе це є. І тобі для цього потрібно подолати всього 2-3 км на велосипеді, автобусі, або пішки.

Я такого в нас не бачила. Тобто, в Україні це якийсь привілей багатих. А тут усі так живуть. 

Як до цього прийти? Я не маю відповіді, але, тим не менш, це те, до чого варто прагнути.

— Ти кажеш, по неділях нічого не працює. А які варіанти дозвілля доступні, крім спорту і прогулянок на природі?

Тут у кожному середньому місті є офігенний музей на кілька поверхів із різними зонами.

І навіть у великих музеях у них тут багато всіляких квестів, дитячих зон і всього іншого, щоб з маленького віку залучати до якихось загальнолюдських цінностей.

Мені подобається кількість історичних будівель, які вони дбайливо зберегли, відновили або перезібрали..

— З самого початку повномасштабного вторгнення я не перестаю думати про той досвід, який ми всі, хто поїхав з рідних місць, отримуємо. Вже більше року, як моя родина не живе в Харкові, а я не перестаю подумки або в голос порівнювати інші міста з домом. І звісно є багато речей на користь Харкова, а є ті, що мені б хотілося привезти з собою та імплементувати в життя рідного міста.

Є такий термін — «містоутворююче підприємство». Під ним зазвичай розуміють якісь заводи або навчальні заклади. В Умані таких підприємств два: хасидська святиня — могила цадика Нахмана та ландшафтний парк Софіївка. І от вплив Софіївки видно майже на кожній вулиці міста, просто в палисадниках. Вони починають квітнути в кінці березня крокусами та нарцисами, і квітнуть безперервно аж до листопада останніми трояндами. Таке різноманіття видів та сортів квітів, які квітнуть по черзі, змінюючи один одного, зазвичай планують професійні ландшафтні дизайнери. А тут це — звичайні мешканці міста, які цінують природу і красу моменту. І головне, що ці квіти ніхто не чіпає — вони просто квітнуть собі, вʼянуть, опадають, аби наступного року розквітнути знов. 

І такі палисадники я мрію бачити в Харкові.

А що в тебе, який би ти досвід хотіла привезти с собою? 

На контрасті з Харковом — тут [в Німеччині] менше хворіють діти. Мені здається, це питання екології, доброзичливого ставлення до природи, помірного споживання. Тобто це більше питання до освіти й усвідомленості, ніж навіть до якихось конкретних кроків.

Україна молода, тільки розвивається. У нашому суспільстві дуже багато цинізму і людей, які свої інтереси ставлять вище за всіх інших і це страшно, особливо коли в тебе маленькі діти.

В Німеччині усі себе почувають у безпеці саме з погляду захисту закону, з погляду виконання обов’язків — у свою чергу, очікуючи, що інші також будуть виконувати свої обов’язки. Це сильно впливає на розвиток у всіх сферах.

Це захоплює, і цього, безумовно, не вистачає нашому суспільству, але водночас наші люди, мені здається, більш щирі.

Якщо обмежитися п’ятьма моментами, які б хотілося б перенести до Харкова звідси, то це:

1. Доступність до безпечної та чистої природи. Щоб вона була без сміття, як це в нас — там хтось звалище влаштував, хтось ліс порубав на дрова.
2. Грамотний містобудівний підхід. В Україні активів достатньо. А ось підходу, який дозволив би це культивувати — ні. 
3. Більше велосипедних доріжок, розвиненого громадського транспорту.
4. Екотранспорт і екотуризм. Німці люблять із фургончиками подорожувати. У них тут популярний сімейний відпочинок, кемпінги, пікніки, в дуже простій формі. 
5. Басейни без пафосу. Тобто, ті зони, які у Харкові, — вони про інше і явно не про дітей. А тут саме про сімейний відпочинок, в тому числі у плані доступності по грошах і відстані. 

Ну і останнє.

Мені як архітектору хочеться зі своїми дітьми ділитися внутрішніми спостереженнями щодо архітектури та урбаністики, і в Німеччині є приклади, щоб все показати. І в хорошому, і в поганому сенсі, але більше, звичайно, в хорошому.

Тобто, хочеш побудувати вежу — ти можеш її побудувати. Там у них є така вежа, ми легко їдемо на неї подивитися.

Якщо ти хочеш зрозуміти історію, теж є купа маленьких містечок з історичними пам’ятками. Сів в машину, на автобус чи потяг, доїхав — все дізнався.

Хочеш сучасну архітектуру подивитися (житлову, громадську, бізнес-центр) — ось дивись. 

Це не зразково-показове все, а дійсно люди так живуть. На прикладі Харкова це показати складніше.

У нас, безумовно, багато дуже красивих зон і для розваги, і для шопінгу, і для прогулянок. Але вони все-таки локальні, а в Німеччині це нескінченна мережа, і ти можеш з однієї природної зони піти в іншу. 

Тут є зелений пояс, який тягнеться на кілька міст і більше ніж на 100 кілометрів із різними природними парками та колишніми індустріальними зонами, у яких тепер теж природа.

Бажання гармонії, розумне споживання, переробка вторсировини, плюс задоволення від простого життя — все це складається в такий комфортний букет, який хочеться всім показати.

На жаль, зараз і Харків, і Україна на такому етапі, коли потрібно вижити, а не думати про розвиток. Це страшно, особливо в XXI столітті в центрі Європі. Ще страшніше, тому що те, що відбувається тут в Германії, і те, що відбувається вдома, — просто два різні всесвіти. 

Дай бог, щоб ми це все пережили, і змогли після цього жити і розвиватися.

Дар’я Спасова, фотографії — Анна Довбня, обкладинка та колажі — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Як проєктувати інклюзивно і зробити міське середовище зручним. В Україні розробили перший «Альбом безбар’єрних рішень»
• Яким має бути Харків після перемоги? Аналізуємо поточну ситуацію з безпекою та успішний досвід інших країн
• Подкаст із Василісою Гайденко про інклюзію та німецький досвід