Шестеро з Летючого дому

– Нічого, захворіємо – так помремо, тьотя Таня. Треба буде від коронавіруса – значить, від коронавірусу. Той, кому призначено повіситися – не потоне, – посміхається Ірина Ларікова.

Мешканки Летючого дому – незвичайної квартири в багатоповерхівці неподалік від автовокзалу – обговорюють актуальні новини, які змусили їх змінити власні плани. 

– В Італію запросили в гості. На північ. Але в місті, куди повинна була летіти, знайшли людину з короновірусом, – розповідає Ірина. – А у нас у Харкові масок в аптеках немає. Ми на Гагаріна об’їздили все – немає жодної! Знайшли на Холодній горі в аптеці. Я вирішила взяти про всяк випадок, бо жертва інформації.

Ірина каже, що вже бувала в Італії раніше та ніби на підтвердження своїх слів демонструє книгу італійською. Зокрема, в ній розповідаються історії мешканок Летючого дому. При цьому, її власне ім’я написано як «Irka».

– Італійською «ira» – це «гнів», тому Irka, – пояснює вона.

«Тьотя Таня» – співробітниця організації «Еммаус» Тетяна Чистотіна – тим часом смажить сирники. Вже півтора року вона допомагає дівчатам у побуті. 

– Дівчата всі гарні, контактні, бойові, з добрим поглядом на життя, – запевняє «тьотя Таня», ненадовго відволікаючись від плити. – Я приходжу сюди їм допомогати і заряджаюсь від них. Мені завжди хотілося займатися чимось таким і, слава богу, так і вийшло. 

«Ми не можемо дозволити, щоб її відправили в будинок пристарілих»

Летючий дім – це соціально-адаптаційний центр, що допомагає молоді з особливими потребами, яка провела дитинство в інтернатах, адаптуватися до повсякденного життя й наздогнати те, чого не отримали в дитячих закладах. Зокрема – навчитися побутовим справам.

Простору квартиру, в якій наразі мешкають дівчата із різними долями, але схожими історіями, надала громадська організація «Еммаус». 

У витоків організації в Харкові стояли відомий філософ і викладач ХНУ ім. В.Н. Каразина Олександр Філоненко, його дружина Інна, експрацівниця управління культури міськради Лалі Ліпартеліані-Бєдоєва й психолог Андрій Доманов. 

У жовтні 2010 року всі четверо відвідали в Києві лекцію Розальби Армандо – засновниці адаптаційного центру для самотніх матерів «Голубка» в Новосибірську. А згодом почали навідуватися до харківського інтернату, де на власні очі побачили проблеми, з якими стикаються його мешканці.

«Наша школа-інтернат №8 була на той час спеціалізованою, тому освіта в нас була не дуже якісною. У 2011 році Лалі, Олександр Семенович та його дружина Інна, які приходили до нас поспілкуватися, звернули увагу на цю проблему та вирішили допомогти, – розповідає Тетяна Баранова, ще одна мешканка Летючого дому. 

Особисто я навчалася в класі ЗПР (затримка психічного розвитку) і моя програма була дуже легкою. Але після школи я хотіла продовжити навчання, аби отримати нормальну професію і знайти роботу. Для цього мені потрібно було скласти екзамени. Наші нові друзі побачили в нас бажання просуватися далі та реалізувати себе й почали допомагати мені готуватися до екзаменів». 

У дитячому будинку Тетяна і її друзі відвідували театр «Тимур». Театр був особливим тим, що на сцені грали діти з різноманітним бекграундом – з нормальних сімей, з неповних сімей, з інтернату та неповнолітні, які відбували термін у дитячих колоніях.

«Для мене це була сім’я, подарована богом, – згадує Тетяна. – Наш режисер Василь Євгенович Сидін був для всіх нас татом. Він завжди вчив, що дуже важливо залишатися в цьому житті людиною, вміти співчувати іншим та сприймати своє життя як найцінніший подарунок, який треба берегти і  цінувати. Саме через нього ми познайомилися з майбутньою організацією “Еммаус”». 

Кожного разу, зустрічаючись з Олександром Філоненком, Василь Сидін казав: «Те, чим Ви займаєтеся – прекрасно. Навчання – це добре, і є невід’ємною частиною саморозвитку. Але для кожної дитини з інтернату важливо мати дім, в якому вона відчуватиме себе безпечно і спокійно». 

Після 18 років дітей з інвалідністю зазвичай відправляли з інтернатів в будинок пристарілих, бо не бачили в них майбутнього. Зокрема через те, що школи, в яких вони навчалися, зазвичай не давали достатньо знань, щоб вступити до вишів. 

Саме про це у своїх останніх словах згадував Василь Сидін: «Зараз потрібна допомога Олені Куц. Ми не можемо дозволити, щоб її відправили в будинок пристарілих». 

Надихнувшись цим, Олександр Філоненко та інші вирішили допомогти дівчатам з інтернату отримати власне житло та в червні 2011-го ініціювали створення організації «Еммаус». 

За два роки організація орендувала квартиру двом дівчатам – Олені Куц та Тетяні Барановій. Оселю назвали «La casa volante» (у перекладі з італ. – «Летючий дім»). У ті часи дівчата часто змінювали місце проживання та ніби «перелітали» з квартири на квартиру. Рік прожили на Залютино, потім – три роки на Холодній горі. І лише після цього оселились в многоповерхівці неподалік від автовокзалу, де мешкають досі.

«Вони згодні платити більше податків, аби не брати на себе таку відповідальність»

Одна з перших мешканок Летючого дому Тетяна Баранова – за фахом соціальний працівник. Після закінчення навчання влаштувалася на роботу волонтером у благодійну організацію «Деполь». 

Назва організації походить від імені французького реформатора XVII сторіччя Вікентія де Поля, який присвятив своє життя тому, що допомагав бідним. В Україні «Деполь» працює з малозахищеними верствами населення – зокрема, допомагає бездомним і самотнім у лікарнях і притулках, а також молоді в місцях позбавлення волі.

Після року волонтерства в «Деполі» Тетяна влаштувалася на роботу в відділ маркетингу до компанії з  продажу гумовотехнічних виробів.  

«Робочий день у мене тривав сім годин – за законодавством люди з інвалідністю можуть працювати на годину менше, – розповідає Тетяна. 

Я вела клієнтську базу в 1С. Створювала картки з товарами і клієнтами, відстежувала вантажі, відправляла документи. Була відповідальною за корпоративну пошту, направляла замовлення менеджерам, контролювала, щоб ці замовлення обробляли.

Це робота була першою в моєму житті, я придбала на ній впевненість і досвід. Я вдячна начальниці і колегам за те, що мене навчили».

Втім, нещодавно Тетяна залишилася без роботи у зв’язку з тим, що харківську філію її компанії закрили. Загалом пропрацювала три роки і три місяці.

«Ще ніхто так довго не витримував!» – сміється Ірина.

Наразі Тетяна готується до курсів з профорієнтації. Вони мають допомогти її визначитися, в якому напрямку рухатися в подальшому. Поки що це все, що їй можуть запропонувати.

«У нас зараз говорять, що якісь підприємства платять менше податків за те, що беруть людей з інвалідністю, – запевняє Ірина. – Але вони згодні платити більше податків, аби тільки не брати на себе таку відповідальність».

«Я боялася здатися та завершити своє життя не своїм шляхом» 

Наразі в п’яти кімнатах Летючого дому мешкають шестеро дівчат: Тетяна Баранова, Олена Куц, Дар’я Косяк і Юлія Золотарьова з Харкова, Ірина Ларікова і Олена Жданова – з Херсону. 

На одній зі стін у кімнаті Ірини висять квадратні, немов зняті на Polaroid фотографії з друзями. На іншій – прапори України і Канади, а також медаль з турніру з боулінгу для людей з інвалідністю, в якому команда Іри зайняла перше місце. В очі також кидається доларова купюра на прищіпках з написом від руки українською: «Мрію отримати вищу освіту та мати власне житло».

«У Канаді я брала участь у святкуванні 25-річчя організації Help Us Help The Children [канадська некомерційна організація, яка допомагає українським дітям-сиротам – авт.], – пояснює Ірина. – Мене запросити, бо я в них вже була волонтеркою і стипендіаткою. Раніше, коли ще була стипендіаткою, на заняттях ми ставили цілі. І один канадець розповідав, що в них є традиція: треба написати на доларі свою мрію і вона здійсниться».

Ірина росла в дитячому будинку в Херсоні, але надати житло в Херсонській області їй не змогли й відправили до Харкова. 

«В дитячих закладах психіка дитини зазвичай формується так, що вона нікому непотрібна, – запевняє Ірина.  

Вихователі переконували, що нас не любили, не люблять і не любитимуть. Навіть рідні батьки не захотіли бути з нами поруч. Ми росли і готувалися, що за межами дитячого будинку буде дуже складно, бо «там» жорстокий світ й треба вміти стояти за себе і не дати образити своїх друзів. 

У перші дні після дитячого будинку я боялася загубитися в цьому світі. Боялася здатися та завершити своє життя не своїм шляхом. Мені було страшно, що мене обмануть, покинуть, або просто, що я залишуся зі своїми проблемами наодинці».

Завдяки зустрічі з волонтерами життя Ірини змінилося на краще. Вона знайшла друзів та вступила до вишу – навчається на журналістиці в Академії культури. У своєму дипломі, який захищатиме вже цьогоріч, прагне розібратися, яким чином журналісти можуть допомогти соціальним організаціям. З майбутньою сцеціалізацією ще точно не визначилася, але мріє знімати фільми.

«“Еммаус” довів, що нас оточують не лише жорстокі люди, про яких нам казали вихователі, – каже Ірина. –Зараз я живу в домі, який допомагає мені ставати кращою та більш самостійною. І я вдячна моїм друзям за те, що зараз маю. Коли мене питають, чого я досягла в цьому світі, я завжди відповідаю, що досягла найбільшого». 

«Дім – це не лише стіни та двері»

Дівчата кажуть, що «дім – це не лише стіни та двері, але також відкриті серця, допомога один одному та інший погляд на життя». Під «іншим поглядом» мається сприйняття речей, що кардинального відрізняється від того, що їм втокмачували в інтернатах.

Мешканки Летючого дому мають багато друзів та часто кличуть їх до себе в гості. І запевняють: коли їхні гості відчувають себе вдома, вони мають такі ж самі почуття. 

«Бувають такі дні, коли до нас приходять дуже багато людей і в нашому домі стає навіть тісно, – розповідає Олена Жданова, яка наразі навчається на соціального працівника в Харківській гуманітарно-педагогічної академії. – Кожна зустріч – це можливість не лише поспілкуватися один з одним, але й подарувати та отримати щось корисне для кожного. 

Коли я вперше прийшла в цей проєкт, я не вміла готувати. І щоп’ятниці приходила на зустрічі, щоб навчитися тому, чому мене не навчили в дитячому будинку. Зараз я вмію готувати, і я вдячна за корисні зустрічі. 

Також до нас приходять цікаві спікери, які проводять лекції на різні теми. Це може бути розповіді про музику, кіно, християнство, кохання, дружбу, культуру, тощо… Також у нас вдома проходить кіноклуб та ігротеки. Ми  хочемо тримати цей ритм, адже це дуже цікаво». 

Нещодавно засновники «Еммауса» також відкрили для молоді з інвалідністю та випускників інтернатів інклюзивний хаб. Це простір площею 53 кв.м. через стіну від Летючого дому, який складається із кухні-студії й вітальні для навчання, проведення публічних заходів і дружніх зустрічей. Наразі організація запустила всеукраїнську благодійну акцію «Зроби мені хаб», щоб зібрати 550 тис. грн й викупити це приміщення (з цієї суми вже зібрали 191 тис. грн). 

«В хабі можемо розвиватися не лише ми, а й інша молодь, яка потребує цього, – підкреслює Олена. 

Він створений для молодих людей, які вийшли з інтернату і прагнуть далі навчатися та досягати своїх цілей. Для молоді, яка бажає повернути собі те, що було втрачено під час перебування в дитячих будинках. Для молоді, яка хоче змінювати цей світ, але наразі потребує допомоги та підтримки. 

Проте, це не лише місце для саморозвитку, але й для того, щоб людина знайшла собі друга. Наша дружба з «Еммаус» почалася із зустрічі. І ми запрошуємо до нас товаришувати та створювати щось нове та велике».  

Дмитро Кузубов, Ірина Ларікова, фотографії — Катерина Переверзева