Як Харківська школа фотографії підривала радянську систему. «Харків, де твоє обличчя?»

Спільнота харківських фотографів, які здобули славу у світі, бере початок наприкінці 60-х років минулого століття. Школа сформувалася навколо обласного фотоклубу. Хоч із самого початку це був осередок радянського соцреалізму, знайомство кількох фотографів в межах клубу стало початком абсолютно протилежного радянські дійсності явища. 

У 1971 році Борис Михайлов, Євген Павлов, Юрій Рупін, Олег Мальований, Олександр Супрун і Геннадій Тубалєв утворили незалежну мистецьку групу «Час». Так  з’явилося перше покоління Харківської школи фотографії. Хоч сам термін виникне значно пізніше, тоді, коли напрямок «Часу» підхоплять два наступні покоління ХШФ.

Художня мова харківських фотографів протестувала проти радянської дійсності, демонструючи надзвичайний рівень свободи. Техніки, в яких працювали митці, були складними та синтетичними, а образи — гострими й провокативними. Найбільш впізнаваний прийом ХШФ — накладання негативів у одному кадрі. Перша серія Бориса Михайлова із застосуванням цього методу називалася «Вчорашній бутерброд». 

Пізніше харківські фотографи почали застосовувати додаткові нефотографічні інструменти у своїх роботах: розфарбували кадри, створювали механічні пошкодження, колажували. У кадрі зображували те, що радянська влада табуювала: оголені тіла, маргіналів, висміювання ідеології. Все це втілилося в основному художньому методі групи «Час» — теорії удару. Хоч кожен фотограф послуговувася нею на свій лад, функція залишалася незмінною: кожна робота вступає з глядачем у діалог і так чи інакше викликає реакцію. Будь-яку, крім байдужості.

Сьогодні Борис Михайлов, представник першого покоління ХШФ — один із найвідоміших сучасних художників з України у світі. Його роботи є в колекції Музею сучасного мистецтва (МоМА) та в музеї Метрополітен у Нью-Йорку. Він став першим і залишається єдиним митцем з України, хто мав персональну виставку в МоМА.

Своїми роботами Михайлов рефлексує переважно на гостросоціальні теми. Його оптика спрямована на щоденне життя Харкова в радянській реальності. Про це, зокрема, його «Червона серія», яка фіксує проникнення ідеології як у публічне, так і приватне життя. 

У серії «Кримський снобізм» фотограф вдається до гротеску. Він пародіює фешн-фотографію підкреслюючи убогість радянського періоду «застою». А у проєкті «Солоні озера» документує відпочинок радянських людей на забрудненій відходами заводу водоймі. Цей образ відображає дух часу, демонструючи абсурдність періоду «перебудови» та фіксується на темі масової свідомості. Так фотограф розширює можливості документальності у власному доробку.    

Альбом Михайлова «Незакінчена дисертація» — це втілення концептуалістської стратегії у його творчості. Тут він використав синтетичну техніку: наклеїв буденні фотографії, які самі по собі не мають художньої цінності, на зворотній бік недописаної дисертації свого родича та додав особисті нотатки на полях. У текстах фотограф здебільшого рефлексує про фотомистецтво. Цей альбом увійшов у десятку найкращих фотоальбомів світу.

Підміна понять

На успіх Михайлова у світовому мистецькому контексті звернули увагу і росіяни. Тому, зважаючи на спільний радянський бекграунд та кількарічний досвід життя українського фотографа в Москві, охоче намагалися привласнити його собі. 

Російська пропаганда працює і тут. Нескладно знайти публікації, де Бориса Михайлова безпідставно намагаються обізвати російським або «отечественным»: як не в рейтингу «самых дорогих русских фотографий», то в переліку «русская концептуальная фотография».

Дослідниця Олександра Осадча пояснює, що проблема тягнеться ще з кінця 80-х. Тоді куратори Даніела Мразкова та Влодимир Ремеш включили представників ХШФ у фотовиставку та книгу Another Russia. Згодом, у 90-х, в різних публікаціях та дослідженнях харківських авторів також часто маркували російськими.

Проте ця історія не залишилася у минулому столітті. 2012 року в Х’юстоні на Бієнале, присвяченій російській фотографії, знову показували роботи харків’ян. 

Через п’ять років історія повторилася в Парижі. Тоді росіяни готували виставку про російське мистецтво в Національному центрі мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду — найбільш вагомій інституції сучасного мистецтва в Європі поряд із британською галереєю Тейт. В колекцію центру вони передали близько 400 робіт, зокрема, й представників ХШФ. 

Загалом, за словами українського колекціонера Бориса Гриньова, тоді в російській колекції нарахували 30% робіт українських митців. Серед них — Борис Михайлов та Сергій Братков. Їх в Помпіду у 2017 році експонували як російських. 

На цю історію відреагувала українська мистецтвознавча спільнота. Врешті в центрі Помпіду зацікавилися українським фотографічним доробком. Представники цієї інституції приїхали в Україну, спілкувалися з фотографами і мистецтвознавцями і визнали, що раніше припустилися помилки. 

Восени 2022-го в Парижі представили окрему виставку сучасного українського мистецтва, на ній показали колекцію творів, яку подарували українські митці та колекціонери. Врешті роботи залишилися в постійній експозиції центру Помпіду. 

Чому ХШФ — це школа? 

Іноді про ХШФ звучать шкідливі тези, що ставлять під сумнів існування школи як такої. Але переконливо аргументувати те, харківської школи не існує, — просто неможливо. 

Спільнота фотографів, яка об’єднана місцем (Харковом), контекстом та спільним художнім методом, що вплинув на наступні два покоління харківських фотографів — це саме школа. 

Хоч формального навчання в ХШФ не відбувалося, вплив спілкування у фотографічній спільноті Харкова відігравав дуже важливу роль. Наприклад, фотохудожник другого покоління школи Роман Пятковка акцентує на тому, наскільки цінним для формування його художньої мови було спілкування з Борисом Михайловим. До нього молодший фотограф приходив показувати свої роботи, прислухався і вчився. 

Завдяки цим зв’язкам і продовжувалися традиції мистецького явища, яке ми сьогодні знаємо як Харківську школу фотографії. І більше ніж через 50 років її продовжують молоді харківські фотографи. 

Зв’язок всупереч терору

 У розмові про перше покоління ХШФ важливо сказати, що воно теж з’явилося як продовження попередніх традицій. Тільки не фотографічних, а художніх в ширшому розумінні. Йдеться про авангард, який потужно розвинувся в Харкові ще у 20-х роках XX століття. Новаторська естетика торкнулася не тільки візуального мистецтва, а й літератури, театру.  

У цей час місто стає однією зі світових столиць авангарду. Але у 30-х роках ланцюжок модерністських художніх експериментів переривається. Радянська машина знищує талановите покоління українських митців, яких ми знаємо як «Розстріляне Відродження».

Мистецтво поза межами соцреалізму стає небезпечним і переходить у підпілля. Митців звільняють з роботи, проти них відкривають кримінальні справи. Та традиції прагнення до художньої свободи всупереч терору зберігаються.

Через 30 років, коли виникає група «Час», фотографам першого покоління ХШФ щастить познайомитися з авангардистом Василем Єрміловим, який з 1927 року входив до Асоціації революційного мистецтва України. Радянська влада повністю позбавила його звань, права викладання, оголосивши космополітом. Він доживав життя в бідності. 

В останні роки життя Борис Михайлов та Євгеній Павлов мають можливість спілкуватися з Єрміловим. Так вони переймають авангардиський вплив і продовжують його традицію у своїй концептуальній фотографії. 

Всі ці фактори кажуть про те, що виникнення Харківської школи фотографії не відбулося випадково, а стало продовженням естетичних рішень попередніх поколінь. Хоч розвивалася вона всупереч радянській дійсності, бо через протестність фотохудожники стали мало не ворогами для тодішньої влади. Той же Михайлов 1969 року залишився без роботи через «неблагонадійність», насправді — через ню фотографії, які знайшли у нього в лабораторії.

Країна Харків

Фотограф і куратор Олександр Ляпін якось розповів про діалог, який у нього трапився з іноземним дослідником у 90-х. Він цікавився явищем Харківської школи фотографії і запитав в українського художника:

— От є Україна, є Радянський Cоюз, а є країна Харків. 

— Яка країна Харків?

— Ну така країна з дуже цікавою культурою і фотографією.

Так працювало явище Харківської школи фотографії у світі. Воно сприймалося як щось абсолютно самодостатнє за силою своєї художньої мови, ніби належало до окремої культури.

В останні десятиліття дослідники, культурологи та куратори спрямували сили на те, щоб підкреслити українську приналежність ХШФ та якнайширше популяризувати школу. 

У 2018 році в Харкові з’явився музей Харківської школи фотографії — MOKSOP. Це середовище, яке спрямоване документувати, досліджувати та розповідати про ХШФ у світі. Восени 2022-го музей планув відкрити фізичний простір у Харкові та представити свою першу виставку. Втім російське вторгнення все це поставило на паузу. 

«За тиждень до повномасштабного вторгнення у виставковому просторі вже встановлювали спеціальне освітлення, — розповідає дослідниця Олександра Осадча, яка також є кураторкою МOKSOP, — А 24 лютого о 8:30 ми мали почати друкувати першу книгу із серії перекладів “Camera Lucida. Нотування фотографії” Ролана Барта».

Засновник музею, автор групи «Шило» Сергій Лебединського поставив за мету зібрати архів та задокументувати методи й рефлексії першого покоління школи, яка є точкою відліку українського постмодернізму. Тому разом із музеєм створили й видавництво, де вийшло вже шість видань: книги, альбоми харківських фотографів та перше монографічне дослідження Харківської школи фотографії Надії Бернар-Ковальчук. 

Водночас почали й оцифровувати фотографії: зараз в онлайн-колекції музею є понад 2500 відсканованих робіт. З Харкова, який постійно обстрілює російська армія, більшість оригіналів евакуювали до Німеччини та Австрії. 

Тепер, в умовах війни, діяльність музею спрямована з одного боку на поповнення колекції новими роботами, які фіксують російсько-українську війну, а з іншого боку — на продовження видавничої діяльності та популяризацію ХШФ в міжнародній мистецькій спільноті. 

«Після вторгнення був момент, коли здавалося, що зараз потрібно зробити якусь велику виставку, не гальмувати з цим. Але потім стало зрозуміло, що в музейницькій діяльності повинні бути чітко розставлені акценти. І насамперед — це збереження, а в другу чергу — дослідження. Тому що музей — це гра в довгу», — пояснює Осадча.

Завдяки співпраці MOKSOP із французькою галереєю Alexandra De Viveiros цьогоріч одразу три покоління ХШФ вперше показали на найбільшому європейському фотоярмарку Paris Photo. До цього в основу експозицію потрапляли лише фотографії Бориса Михайлова. 

Перше покоління представили роботами Євгенія Павлова, друге — фотографіями Віктора та Сергія Кочетових, Сергія Солонського, Романа Пятковки, які заявили про себе у 80-х-90-х. Третє — роботами групи «Шило» (Сергій Лебединський та Владислав Краснощок), які працювали у 2010-х. 

Так завдяки кураторам, дослідникам та амбасадорам Харківська школа фотографії  формує та закріплює свою репутацію у світі. Важливо в цьому процесі й те, що її обличчя цілісне, а приналежність однозначна — харківська, а отже — українська. 

Олена Високолян, візуал — Катерина Дрозд

---

Інші матеріали проєкту «Харків, де твоє обличчя?»:

• Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність
• Чому Росії не спіймати Григорія Сковороду
• Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло
• Як «совєти» намагалися знищити в нашому місті ренесанс української культури

---

Проєкт «Харків, де твоє обличчя?» реалізується ГО «Люк-Медійна Група» у межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.