«Синергія — це процес взаємної любові». Інтерв’ю з директоркою харківського ЛітМузею Тетяною Пилипчук

«Культурні інституції мають перейти до моделі діалогу»

— На відміну від більшості інших культурно-мистецьких закладів Харкова, у ЛітМузею доволі активна діяльність. Як вам вдалося вийти на таку пряму?

[Літ]Музей завжди був таким. Він створювався як середовище проактивних людей. Тобто, це не тільки про літературу, це про певне світобачення загалом. Світ сильно змінюється, змінюється роль культурних інституцій, змінюється саме ставлення до культури. Якщо в уяві більшості культура сприймалася більше в області розваг, то сьогодні всі розуміють, що вона дає нам основи мислення.

І важливо не тільки те, що ти транслюєш, а і як організовуєш процеси передачі смислів, які транслюєш суспільству. Наші культурні інституції мають вийти з моделі «зараз ми вас навчимо» та перейти до партисипативної моделі діалогу. Коли є не вчитель та учень, а є одна людина зі своєю думкою та інша — зі своєю.

---

Читайте також:

• Як в часи Розстріляного відродження. В Харкові дискутували про проблеми у театральній галузі
• «Подивитись на історію міста менш закоханим поглядом». Костянтин Левін про радянську (де)урбанізацію Харкова

---

[Літ]Музей завжди намагався бути відкритою структурою, яка приймала різних людей зі своїми думками, і у цій взаємодії народжувалось щось нове. Сьогодні, коли світ сильно змінюється, змінюються й культурні інституції, перевинаходять свою роль для суспільства. Мені така модель здається найбільш дієвою, коли ти можеш об’єднувати дуже різних людей з різними уподобаннями, з різними точками зору, з різними вміннями, різною мовою, якою можна транслювати свої рефлексії. Створення такого середовища, де, як каже один мій друг, «один може підкурювати від іншого» — веде до того, що ми можемо змінити свою роль для суспільства. Тобто, не тільки говорити про те, що демократія це добре, а задіювати інструментарій демократії у тому, що ми робимо.

Коли ЛітМузей розповідає, скільки у його проєктах може бути самого музею, а скільки — незалежних митців, спільно з якими ми щось робимо, то, звісно, що для нас важливо, щоб заклад теж звучав. Якщо інституція невидима [авдиторії], це створює багато проблем в організації певних процесів, в тому числі, пошуку фінансування. Музей має бути видимим, але важливо, щоби при цьому він міг підсилити репутацію наших партнерів, поділитися нею.

Так само і партнери можуть підсилити нас. Мова йде про синергію, коли 2+2 не просто дорівнює 5, а може дорівнювати 10, такий собі взаємообмін, процес взаємної любові. Ми можемо настільки одне одного підсилити, що разом отримати дуже хороший результат. Тому, мені йдеться про музей як таке середовище, яке робить це можливим.

«Якщо ми самі собі не помислимо свою нову роль, нам її нав’яжуть»

— Фестиваль «П’ятий Харків» перетворився з разової події на дуже розтягнутий в часі проєкт. Це була ініціатива саме ЛітМузею?

Це була ініціатива скоріше Сергія Жадана, тому що я не знала, чи варто ризикувати, чи на часі проводити фестивалі. Він сказав: «Так, а коли ще?». І я подумала, що це була б дуже хороша історія — попри всі складності заявити, що ми не просто живемо, а живемо активно і живемо так, як хочемо ми. І ми заходили саме з таким меседжем. 

Сергій [Жадан] взагалі дуже проактивний, він фонтанує ідеями та не боїться робити великі проєкти. Коли ми провели фестиваль «П’ятий Харків», то зрозуміли, що це не просто на часі — це необхідність. Тим, хто залишився у Харкові такі події були необхідні не менш ніж «гуманітарка» або будь-яка інша допомога.

Ми вирішили, що нам потрібно говорити, бо Харків стрімко змінює свою роль. Ми перестали бути містом-транзитом, торговельним хабом між сходом і заходом. Як зрозуміти цей Харків? Яким він може бути? Якою є його роль? Ми вирішили говорити про це сьогодні, тому що якщо ми самі собі не помислимо цю нову роль, нам її нав’яжуть — таке вже було. Зараз Росія проводить такі інформаційні вкиди щодо того, чим може бути Харків, а нам потрібно давати свій образ міста.

— Як для вас змінився образ Харкова протягом останніх двох років, якесь внутрішнє відчуття міста? 

Для мене більш видимим став той справжній Харків, яким він був завжди. Важливо не тільки те, ким ми є та як ми розповідаємо про себе, а і як про нас розповідають. І у Харкові було більше чути інші голоси — те, що транслювалась назовні про місто. Це був голос тодішньої влади, коли воно сприймалося як місто [колишнього міського голови Геннадія] Кернеса. Це був нав’язаний концепт «успішного» Харкова, «на благо города і всєх харьковчан» і так далі.

Можливо, менше було чути саме той Харків, який ми бачимо сьогодні, але він теж був. І, як ми бачимо, був достатньо сильним. Тому що саме цей Харків 24 лютого 2022-го вийшов, поставив загородження на Салтівці. Дуже швидко створився великий волонтерський хаб, щоб допомагати іншим. Дуже швидко всі почали переходити на українську мову. Дуже швидко почали організовуватись якісь культурні події в метро або в інших укриттях. Цей Харків завжди був, просто умови склалися так, що він вийшов на перший план. Він став не просто видимим, а єдиним можливим у тій ситуації. Інші стратегії не спрацювали, бо тільки такий Харків міг вистояти.

— Це може бути саме той, власне п’ятий Харків, про який ми говоримо? Навіть не повернення до модерної моделі початку ХХ століття, а щось нове?

Для мене архетипом Харкова є свобода. Власне, Харків засновувався як слобода — від слова «свобода». Прагнення реалізувати власну свободу по-різному проявлялося у різні періоди. І саме це сталося 24 лютого: і ситуація була зрозумілою, і все одразу стало чорно-білим. Харків у своєму прагненні реалізувати власну свободу піднявся та дав відсіч ворогу.

«Система побудована на тому, що всі бояться відповідальності»

— Повернімося до концертів у метро. Зараз дуже багато митців та організаторів культурних подій кажуть: є ризик того, що у нас найближчим часом культура буде в прямому сенсі андеграундною. Як ви думаєте, чому саме у Харкові обмежується така діяльність?

Причина в тому, що ми за 40 кілометрів від кордону…

— Але ж у Херсоні проходить театральний фестиваль. У Чернігові та Сумах, які теж близько до кордону, працюють заклади культури.

Я не знаю, в яких умовах вони працюють і наскільки там дотримуються заходів безпеки. Коли обстрілом пошкодило Fabrika.space [23 січня 2024 року], у Сергія Жадана саме був концерт на паркінгу ТЦ «Нікольський». Я тоді просто перехрестилася: слава Богу, що не «Фабриці». Як з’ясувалось, достатньо виправдано проводити заходи [у підземних укриттях].

Я думаю, що Сумська та Чернігівська області, все ж таки, мають більший час на те, щоби убезпечити себе і спуститись у бомбосховище. У нас, на жаль, таких привілеїв немає. Щодо заходів безпеки — безперечно, вони мають бути. Тут би разом подумати, знайти певний консенсус, щоб усі були у виграші. А у нас система побудована на тому, що всі бояться відповідальності. Може статися будь-що, але головне документально убезпечитись від того, що тебе потім зроблять винним. Буквально кожен намагається перекласти із себе відповідальність, тому у такій системі найлегше — це заборонити.

— І який вихід з цього?

У мене немає універсального рішення, але, однозначно, нам потрібно шукати можливості, щоб не зупинятися. Ми зараз вибрали таку стратегію: якщо ми проводимо свої заходи та вважаємо, що майданчик не сильно безпечний (хоча я не знаю, що сьогодні можна назвати стовідсотково безпечним), то ми не відкриваємо місце проведення без реєстрації.

«Ми на порозі докорінних змін, і це стосується не тільки України»

— Якою має бути роль культури у межах нового Харкова? Чи зможемо ми перетворитися на щось на кшталт міста Більбао, яке еволюціонувало від промислового центру до міста культури?

Тут же йдеться не тільки про Харків. Українська система культури була розроблена у Радянському Союзі й ніколи не реформувалася. Усі ці інструкції та підзаконні акти не гармонізовані з іншим законодавством України. Фактично, нас тримають у межах радянської системи, коли музеї та культура взагалі слугували або інструментом пропаганди, або для розваг.

Коли ми виходимо за ці межі, то навіть не розуміємо, які розділи у звіті маємо заповнювати — бо ним просто не передбачено те, що ми можемо робити. Тому я думаю, що повністю вся система має бути змінена докорінно. Потрібно віднайти той принцип, з яким культура буде почуватися вільно і не буде такою помітною відсутність її фінансування.

Однозначно, роль культурних інституцій треба змінювати, тому що ця застаріла система абсолютно не відповідає потребам та прагненням сьогоднішнього суспільства. Ми на порозі докорінних змін, і це стосується не тільки України. Але якщо західні культурні інституції могли проходити цей шлях поступово, то нам потрібно буквально вистрибнути з цієї радянської системи в якісь зовсім нові утворення.

Я не знаю, чи ми в кращій позиції, ніж західний світ, тому що у нас сьогодні само собою все розвалюється. Може, це наш шанс побудувати щось, запропонувати світу нові форми. Наприклад, до повномасштабного вторгнення у нас була мрія побудувати великий літературний центр у Харкові. Ми планували реконструкцію нашого Музею, і влітку 2022 року вже мали вестись перші будівельні роботи. Але не сталось.

Ми подумали, що це наш шанс побудувати щось більше. І зараз ми думаємо, як воно може функціонувати, яким буде сенс існування цього центру, якою буде його роль для Харкова, для України, для світу у нових умовах? Хочеться створити таку екосистему, де дуже різні оператори культури та різні гравці знайшли б кожен своє. Тоді ми отримали б ту саму синергію, про яку говорили.

Окрім «П’ятого Харкова» ми готуємо ще один великий проєкт, але поки що я не буду про нього розповідати. Не знаю, чи це вийде щось божевільне, чи прекрасне, але якщо вийде — воно може бути чимось більшим, ніж зараз. Тому що стандартні моделі більше не спрацьовують, як ми бачимо.

— Лесь Подерв’янський якось казав, що, якщо стане міністром культури, то перше, що він зробить — це скасує Міністерство культури. Чи потрібна нам дійсно державна регуляція культури, або вона тільки заважає?

Міністерство культури у тому форматі, в якому існує, і справді не потрібне. Скоріше, воно виконує функцію надання певних дозволів, адміністрування тих інституцій, які є національними, тобто підпорядкованими безпосередньо Міністерству. Нам, очевидно, необхідний якийсь орган або профільні інституції, які б виробляли політику.

Завдання держави — створити ті умови, в яких культура буде розвиватися найкраще, проаналізувати напрямки, та визначити які теорії та практики потрібно розвивати для цього. Я не знаю, який орган може цим займатися — міністерство, директорати чи просто робоча група — але він має докорінно змінити роль та мету системи.

У ЛітМузея була чітко прописана стратегія, але вона змінилася у зв’язку з тим, що відбувається. Коли ми розмовляємо з партнерами про майбутній літературний центр, я їм кажу: «Давайте почнемо з питання, що взагалі таке література, бо цей проєкт — це набагато більше, ніж тільки про літературу».

Я не можу сказати сьогодні, чи ми бачимо конкретний шлях і як ми зможемо це зробити сьогодні, але у нас є мрія, і вона стає все чіткішою, набуває форм.

Текст — Антон Алохінссон, фото та обкладинка — Катерина Переверзева