«Прогрес незворотній, якщо дитині цікаво та безпечно». Інтерв’ю з керівником і викладачем студії Aza Nizi Maza Миколою Коломійцем. Місто для дітей

«У будь-якому навчанні є всього два моменти, які треба підтримувати, і тоді буде все супер»

— Прочитала опис вашої виставки «Схованка»: «ось війна, а ось діти, що гармонізують клаптики простору». 

Як мені здається, це універсальний опис вашої роботи загалом за всі ці роки. Як вам з цією тезою, і як вона вам зараз відчувається? 

Завдання художника — гармонізувати простір. У нього більше й немає іншого завдання, це така професія. Те, що в цій анотації сказано, досить справедливо. 

Можна відмовитися від сприйняття нашої студії як дитячої студії. Мене бентежить, коли творчість дітей, народне мистецтво, творчість людей з, наприклад, психічними розладами загоняють в таке собі «гетто». Через це є відчуття, що в мистецтві є класифікація. 

Перше, що ми хотіли зробити — щоб нас просто приймали в цьому культурному контексті. Саме на оцю свідомість дуже вплинув і Майдан, і початок війни, тому що я побачив, що діти рефлексують на події навколо, не скажу гостріше, але так само, як і інші художники. 

Період становлення Aza Nizi Maza прийшовся саме на 2014 рік. Тоді війна була суперважливим фактором. Я перебирав архів з роботами учнів, і, здається, що в 2014-му війна більше відображена в їх творчості, ніж зараз. Діти, які полюбляли малювати танки, зараз розуміють, що танк — це реальність, а не міфологічна махіна з минулого. Тому й бажання, напевно, менше цей танк малювати. 

— Як би ви охарактеризували Aza Nizi Maza, якщо не «дитяча студія»?

Aza Nizi Maza — це не про картини, не про художнє висловлювання у вигляді остаточного продукту. Я взагалі вважаю, що це вже в минулому для всіх художників. Мені не подобається, що в нас залишилась тенденція оця модерністична, що художник — це майже пророк, або людина, яка тонко відчуває час. Це трішки кумедна сакралізація цієї роботи. 

Загалом, наша студія — це художній простір різноманітності. Навіть коли ми робимо виставку, ми дуже сильно обкрадаємо себе. Бо виносячи картини за стіни цієї студії, я бачу, що вони дуже втрачають сам контекст. 

В принципі, це ідеально замкнуте місце художньої практики, яка нікому нічого не винна і яка сама по собі, за великим рахунком, створює більший сенс. Я постійно всіх художників закликаю, щоб вони подумали, що вони можуть зробити більше, ніж їх картини. 

— Скажу зі свого боку, в школі на уроках малювання в мене були грандіозні ідеї, але не вистачало скілів це намалювати так, як я бачила. Потім був досвід академічного малюнку: куби, натюрморти з драпіруванням тощо. 

Вже у дорослому віці, малюючи зі своєю дитиною, я зрозуміла, що, в принципі, я можу намалювати те, що мені хочеться, просто мені не треба ставити якусь планку, щоб це було напрочуд гарно. Головне — передати ідею. 

Якщо враховувати, що в Aza Nizi Maza немає академічних штук, у чому прогрес — що людина нарешті може виразити свою ідею на папері?

Хтось із дітей знає як потрібно, бо йому хтось вклав цю інформацію у голову, і він знає, що для того «напрочуд гарно» йому не вистачає «скілів». Має бути якась історія, після якої дитина боїться, що в неї не вийде.

— Я навіть згадала подібну історію з мого життя — це було в садочку, коли всіх вчили малювати дерева як конус і кружечок. 

Ну от, бачиш! 

Мені взагалі здається, що все, що зараз відбувається погане — через те, що ми на якомусь етапі не змінили оцю сталінську модернову систему виховання: систему оцінювання робіт, конкурсів, стандартів. Тому дитина формується через травмування.

Коли дитина виходить зі школи — її як топориком обрубали з усіх сторон, вона знає тільки досвід болю. І все суспільство складається із травмованих людей, але найбільш жахливо, що ці травмовані люди конкурують один із одним. А потім питають, де ж наша злагодженість, де ж наша доброзичливість один до одного?

У будь-якому навчанні є всього два моменти, які треба підтримувати, і тоді буде все супер: цікавість та безпека. Прогрес незворотній, якщо дитина почуватиме, що їй щось цікаво, і вона у безпеці. 

Суперприклад з часів повномасштабного вторгнення — це діти, яких я зустрів у метро. Ось Жора, який намалював плакат для гурту «Пиріг і Батіг». 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Aza Nizi Maza (@aza_nizi_maza)

Його мама одразу сказала, що Жора ніколи не малював, а зараз це один із наших рушіїв у студії. Людина, яка робить максимально багато корисного контенту. Він один із тих, хто зрозумів кайф від різноманітних «колаб» [співпраць, — «Люк»]. Ось і тут «Пиріг і Батіг» респектують, там «ДахаБраха» підтримує. Зараз ми робимо проєкт із [письменником, музикантом] Сергієм Жаданом і [літературознавицею, редакторкою] Яриною Цимбал.

А Жора ніде не вчився, його не встигли травмувати, йому було абсолютно не цікаво. Тут він знайшов інструмент, через який він відчуває, що йому цікаво і безпечно. Це класно і це один із прикладів мотивації.

«Більшість викладачів зберігають систему, яка сама по собі перетворює людину на раба»

— Як побудована робота з дітьми в студії? І чи коректне тут слово «побудована» (може, це творчий потік, який рухається відповідно контексту і подіям)?

Я постійно розмовляю. Причому я намагаюсь розповідати не про мистецтво, бо це менш цікаво, а про науку, речі, які дійсно важливі. 

Немає жодного розкладу чи розпорядку, немає програми, нічого такого. Мій головний інструмент — це я дивлюся на дитину і намагаюсь максимально зрозуміти її. Якого вона віку, який в неї темперамент, як вона рухається, як поводить себе всередині колективу, про що розповідає. З цього в мене формується ідея того, як я можу стати асистентом цієї дитині. Де вона зараз потребує моєї допомоги, а де зовсім не потребує? Якщо все йде нормально, то й не треба втручатись. 

Викладач повинен бути для учня другом і людиною, з якою безпечно. Де дитині складно, то [викладач має] зробити творчий процес якомога легшим, щоб дитина не отримала досвід печалі від того, що просто не зуміла шар клею намазати.

— З приводу Жори, який ніколи не малював до студії. Я-от дивлюся на його плакат для «Пиріг і Батіг», і бачу, по-перше, схожість. По-друге, очі, тіні, оце все, чому навчають в художніх школах. Жора питав вас як правильно намалювати, може, просив підказки, чи як він до цього дійшов?

Для початку, ми взяли гарну світлину, де все було зрозуміло. Також, так, я підказую, наприклад, як зробити акцент на очах, якщо вони здалеку не «зчитуються», коли більш контрастно треба зробити.

До цього плакату Жора вже багато намалював портретів, тому до цього він вже підійшов як профі. Ми з ним, до речі, про цю роботу не розмовляли майже, не радилися. Пирожка [Мар’яна Пирожка, музиканта і засновника «Пиріг і Батіг»] Жора взагалі сам вдома намалював. Приніс потім до студії, показав, я кажу: «Супер, схожий, капець!» І далі він сам інших учасників домалював, я мінімально підказував суто де акценти додати.

— Хотіла запитати про освітній цикл «Замордовані». Це, як я розумію, одна з тих «колаб», про які ви казали? 

Смішно, що це взагалі не для «Пиріг і Батіг» було. Марʼян побачив вже готові портрети письменників і каже: «Дайте нам їх, ми введемо освітні цикли».

«Пиріг і Батіг» нам дуже допоміг. Коли я їх відкрив для себе роки три тому, я дуже зрадів, і дивовижним чином оце все закрутилося, така дружба поміж гуртом і нашою студією… вона ж якось випадково сталася, збіг обставин. Марʼян завітав до студії, потім почав просто по-людськи писати після чергових вибухів: «Як там у вас, чи все добре?» 

— Про назву «Замордовані». Слово цікаве, я в ньому чую і «морда», тобто, обличчя, і ви з дітьми, власне, малювали обличчя. А друга думка — це про модернізм, про цю хвилю. Як на мене, модернізм повний високих ідей, але він штучний. В архітектурі, зокрема.

Ми досі з нього вигрібаємо, на жаль. Я вже казав про модернову систему освіти, і повторю, що всі жахливі речі, які з нами відбуваються — це ось відгуки цих модернових ідей. 

Більшість викладачів, навіть будучи добрими і емпатичними, зберігають систему, яка сама по собі перетворює людину на раба. 

— Є теза про те, що батьківство і зростання дитини це, в будь-якому випадку, травматичний досвід. І друга теза — що дитині потрібні рамки, кордони. 

На твою думку, хто ці рамки має окреслити? Чи мають діти право висловлювати своє бачення? Як у вашій студії, чи можуть діти сказати «перемкни музику»?

Рамки є, звісно. Треба відчувати, коли це диктат, а коли це про створення безпечного середовища. Також рамки, за моїми спостереженнями, підвищують концентрацію. 

Більш того, на мою думку, будь-яке мистецтво — це обмеження. Обмеження дуже класно працює навіть з моїми учнями. Якщо у дитини є якась творча криза, я можу запропонувати «погратися в обмеження»: обмежити кольори, якісь технічні засоби. Це зазвичай працює, бо стимулює уяву.

— Як краще побудувати навчальний процес, аби зберегти оцей баланс безпеки і зацікавленості?

Дітей треба занурювати в соціальне життя. Я взагалі думаю, що експериментальна школа повинна засновуватись на зміні міста. Все, що діти вивчають, треба підлаштувати [під сучасні реалії], щоб це були реальні проєкти.

Замість оцих дурних уроків праці можна зробити щось дійсно приємне і творче. Вивчати біологію не через оцей нудний підручник, а, наприклад, зробивши сад, щоб на досвіді зрозуміти, як у цьому саду опиляються квіти.

Або ось, гарний приклад Ярина Цимбал навела, що в Києві викладачка літератури дала завдання дітям створити Instagram-сторінку для письменника. Кожна група учнів курує цю сторінку, заповнює контентом: публікує цікаві факти про письменника, його твори, світлини. Діти навчаються через зрозумілий їм інструмент (соціальну мережу), і такі уроки вони навряд чи забудуть.

Чому я за реальні проєкти і практику? Бо цей досвід, коли ти у малому віці брав участь в реальному проєкті, допоможе будь-де. Дитина знатиме, як щось працює (не з теорії, а тому що сама бачила це!), знатиме, як поводитися у середовищі. Більш того, досвід першої внутрішньої перемоги, коли ти сам щось зробив та це «щось» вийшло — безцінний.

Звісно, як викладач повинен не заважати дітям, так і… оці всі міністри освіти, культури повинні не заважати людям, які дійсно хочуть щось зробити. 

---

Читайте також:

• Повернути частину дитинства. Як мультидисциплінарна команда харків’ян підтримує дітей у лікарні
• Від мультфільмів до особистих розмов. Як розмовляти з дітьми на тему смерті та втрати 
• Українську книгу про війну голосами дітей видадуть у США

---

«Я не довіряю роботі, як вона вийшла, я довіряю тільки атмосфері, в якій вона створюється»

— Про роботу під час війни. Коли до психічної травми від освіти додається ще травма після вибухів, контузії, втрати дому рідних, як це впливає на вашу роботу?

Звісно, постійно ці розмови: хто, де, біля кого, як… Це впливає. Я думаю, що в ситуації, в моменті, масштаб травми неможливо усвідомити. Я думаю, що усвідомлення цієї травми прийде, коли вже не буде відчуття небезпеки, ось такого, близького.

Хоча в нас діти вже мають досвід влучаннь поруч і взагалі всього цього [що пов’язано з війною].

— Наостанок, хотіла запитати про роботу, яка мене зачепила — «Зранений дім». Коли діти в студії роблять подібні проєкти, це вас чіпляє в моменті або потім? Чи ви дивитесь на це як на необхідну терапію, рефлексію, яка, завдяки простору Aza Nizi Maza, може вийти наружу екологічно?

Я на самі роботи не дуже звертаю увагу, бо думаю, що якщо хочеш допомогти, треба реагувати тільки на стан дитини ось наразі, в моменті. Пелагія цю роботу малювала місяці три, в неї за цей час змінився стан мільйон разів, а робота вийшла та сама. Я, до речі, не знав, що вона з цим будинком пов’язувала. 

Дитині весело от зараз — треба не зіпсувати веселий настрій, а краще його якось розтягнути. Якщо дитині погано, треба дати зрозуміти, що тобі не все одно, що їй погано. 

А що там з роботами? Я не довіряю роботі, як вона вийшла, я довіряю тільки атмосфері, в якій вона створюється, середовищу, в якому знаходишся. І тут немає жодної різниці між дорослими і дітьми. Може, діти просто це роблять більш відкрито, а дорослі — «на серйозних щах».

Коли ти розповідаєш про свої емоції та цікавишся емоціями інших, це створює атмосферу довіри, коли дитина не боїться тобі сказати, що вона не здатна сьогодні малювати якісь там «корівки». Бо в нас життя повне, свободне. Я питаю, якщо зараз не працюємо — то не працюємо. Я іноді кажу: «Тобі сьогодні, мені здається, краще взагалі не працювати, йди там, я не знаю, чаю попий, поспілкуйся з кимось».

Я точно впевнений, що діти все наверстають. І це нормально. І в школі потрібно так робити, звертати увагу [на емоційний стан дітей].

— Які є думки про можливості вашої студії, якою бачите студію у майбутньому?

Мені б хотілося, щоб тут був музичний гурток, наприклад. Щоб діти самі сочиняли пісні, робили свою музику, зібрали свій перший гурт. Щоб вони не грали чужу музику, не Шопена і не Моцарта, а робили б свій якийсь продукт. Хай він буде фіговий, хай. Але це щось живе, своє, творче.

Я взагалі підтримав би різні ідеї, хоч би там альтернативний гурток з біології. І ми, якщо не зламаємо систему, то, принаймні, через таку альтернативу зможемо зробити освіту більш якісною. Рятуватимемо дітей від жаху, який їх там оточує. 

Текст — Дар’я Спасова, фотографії — Олександр Осіпов, зі сторінки студії Aza Nizi Maza, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко