Між ядерним реактором та неадекватним сусідом. Як мешканці П’ятихаток пережили перші місяці повномасштабного вторгнення 

Немає хлібу — будуть оладки 

П’ятихатки — наукове містечко на півночі міста, що споруджувалося навколо Харківського фізико-технічного інституту. Від україно-російського кордону його відділяє менше 30 кілометрів. Тому про вторгнення мешканці П’ятихаток дізнались одними з перших. Як згадує наукова співробітниця інституту Вікторія Кравченко, вона прокинулась близько четвертої ранку. Надворі ще було темно, проте будинок не спав. Гудів ліфт, було чути, як сусіди катять валізи на коліщатках, до під’їздів приїжджали та від’їжджали таксі. А вже пів на шосту ранку стався перший обстріл селища.  

«Я стежила за подіями і розуміла, що щось буде. І що це невідворотнє, — каже Вікторія. — Жодних особистих запасів ми не робили. Гроші з банкомату не знімали. Тривожну валізу також не збирали. Вирішили залишатись вдома. 

От чесно скажу: була така віра в наші Збройні сили, в те, що вони не допустять чогось страшного. І про що я не думала точно — це про окупацію. 

Звісно, було спілкування і на вулиці з сусідами, і в місцевих чатах. Так дивно було читати вже не на перший день війни: “Як це, хліб не привезли?” Не можу сказати, що я була повністю спокійна. Все-таки, була велика тривога. Але я намагалася все робити так, щоб ми не відчували оцих подій. Хлібу нема? Ну добре, будуть оладки». 

На початку вторгнення чимало людей покинули П’ятихатки. За словами Вікторії, з десяти тисяч мешканців там залишились близько 450-ти. Необхідність діяти разом пробудила відчуття справжнього братерства. Це відчувається і сьогодні. Кожного з таких людей Вікторія зустрічає як хорошого друга  — обіймами та особистими розмовами. 

«Була така кумедна ситуація, — розповідає Вікторія. — Я вже була волонтером, запропонувала свої послуги з надання медичної допомоги. І якось я йду додому, мене окликнув сусід. Я бачу, що він іде на мене з цеглиною. Знаєте, я так заклякла від переляку! Він простягає мені цегляну. Питаю: “Нащо?” Виявляється, що людина подумала про мене, і про те, що мені якось треба грітися, бо опалення не було з першого дня. Сусід сказав: “Поклади на газову горілку цю цеглину, увімкни на мінімум газ і тобі буде тепло”. І справді, так ми пережили відсутність опалення». 

У супермаркеті залишився дорогий алкоголь і червона ікра 

Тимур Казанський живе у П’ятихатках з 1994 року. До повномасштабної війни був  підприємцем, працював на ринку будівельних матеріалів. Вранці 24 лютого Тимур почув сильні вибухи. Зателефонували друзі, які повідомили про наближення колони російської техніки. Згодом волонтер виїхав на Окружну, щоб подивитися на ту колону та дозаправити власну автівку. Тоді з трьох п’ятихатських заправок працювала тільки одна. 

«Згодом з балкону було видно два танчики, які “загубилися”, — згадує Тимур. — І, здається, то були не наші. Мої рідні швидко перевезли маму з Північної Салтівки на Павлове Поле. Ну і, в принципі, тоді дуже швидко пішли розмови про те, що це ненадовго. Були відеокадри, як на Північній Салтівці розбили колону. Коли я вперше пішов за хлібчиком, то на зупинці біля нашого магазину побачив підбитий російський КАМАЗ. Він був ще теплим. Біля КАМАЗу були наші військові». 

Потім чоловік вивозив сім’ю на захід України. Вибратися з охопленого міста було не так просто, пробки були скрізь. Тоді Тимур вирішив, що присвятить себе волонтерству. Повертався додому вже потягом «Житомир-Харків», дорога зайняла дві доби, бо під час комендантської години рух зупинявся. 

«10 березня 2022-го я заїхав в “Рост” на Героїв праці, — каже Тимур. — Він вже працював, там можна було купити м’ясо, дуже елітний алкоголь та червону ікру. Тоді ще не було нормальних постачань, тому залишилась тільки дорога продукція. 

То був сонячний день, і перед собою я побачив автівку, яка горіла. Хтось її підстрелив з лісу. Того вечора я був із сусідами в підвалі. Тут підвальне життя розпочалося з першого дня. Ми спілкувалися, я вийшов покурити, увімкнув телефон — а там суцільна темрява. Не світилося жодного вікна. І за ці півгодини сталося шість важких “прильотів” по П’ятихатках. Дуже гучних. Мені потім сусіди казали: “Ти краще більше не ходи, не кури”. Бо обстріли повторювались ледь не щодня».

Люди розкриваються з незвичного боку

Намір стати волонтером Тимур Казанський реалізував вже після повернення додому. Тоді на П’ятихатках ще не було організованого волонтерського руху. Люди приходили допомагати по власній ініціативі, щось вантажили та роздавали. 

«На той момент я побачив, що майже два тижні до П’ятихаток нема постачання їжі, — розповідає Тимур. — Після обстрілу “Градами” біля базару загинули люди. Тоді нічого не працювало, але волонтерам щось привозили. Це був хліб, якісь овочі і не дуже хорошої якості яблука. Наближався момент, коли провізія у людей закінчувалася, проте нормальної їжі ніхто не поставляв. Тому я став обдзвонювати людей, щось шукати — якусь “молочку”, якусь консерву. Десь 12 березня мені пощастило вперше: на Баварії мій легковик майже повністю завантажили йогуртами. З того моменту якось так пішло: от сьогодні немає планів, але зранку роздається дзвінок — і вже потрібно зробити декілька рейсів у Полтаву». 

Потім вже пішли евакуації. Чимало людей все ще потребували виїхати подалі від бойових дій, тому вони телефонували волонтерам, а ті їх доставляли куди треба — когось на вокзал, когось до більш тихої частини міста, а когось — взагалі до іншої області. Зайнятість була постійною.

Згодом Тимур разом із іншими волонтерами почав допомагати військовим. На той момент бійці ще не були забезпечені всім необхідним. Наприклад, вони могли зателефонувати та сказати, що їм не вистачає газових горілок. Тоді волонтери відправлялись на ринок і закуповували необхідне. 

Що стосується Вікторії Кравченко, то вона вже з 27 лютого допомагала мешканцям як медик-волонтер. Така активна діяльність дозволяла їй не зациклюватися на тривозі та страху.

«Дуже багато було приємних відкриттів. Люди часом можуть розкритися з незвичного боку, — згадує Вікторія. — Приклад, який надихає мене весь цей час — наша відома бабушка Галя, якій на початку війни було 89 років. Ми живемо поряд, я її щодня бачу. Це людина, яка не сидить на місці, яка робить все, що може. Якось у травні 2022-го бабусенька прийшла до нас із величезним букетом тюльпанів з власного городу. Знаєте, Галя маленька така. І от ми виходимо на вулицю і бачимо, що йде букет на ніжках. Дивимось на неї і питаємо: “Бабулечко, нащо?” Вона каже: “Людям роздасте. Для настрою. Буде настрій, буде і перемога”. І отак, поки ми готували людям їжу, вона приносила квіти, щоб подарувати нам радість та якось підтримати».

Пані Галина весь час щось приносила волонтерам: першу зелень, фрукти, якісь приємні дрібниці, які скрашували побут. От напередодні зимових свят вона нарядила ялинку перед власним під’їздом, а також зліпила снігову бабу, на яку начепила власний одяг — просто для того, щоб підняти настрій сусідам та їх дітям. Сама Вікторія, надихнувшись таким прикладом, нарядила ялинку на власному палісаді. На що сусіди з посміхом стали питати: «Ви що, з бабусею Галею влаштували змагання?»

«Це приклад людяності, мудрості, життєвої стійкості, який надихає будь-кого, — додає Вікторія. — Вона залишилась сама, онука поїхала у Францію, має там одружитися. Кличе бабусю до себе. Бабушка каже, що вона хоче залишитись тут». 

Пейзаж по-армагедонськи

Вікторія стала волонтеркою не випадково. Будучи екоактивісткою, вона разом із однодумцями захищала Лісопарк від вирубки. Тоді волонтерка вперше відчула силу людської єдності, яка була особливо потрібна на початку 2022 року. 

«Коли хотіли забудувати ліс, активна група людей стала проти цього всього, — каже Вікторія. — Я теж була серед них. Для мене цей ліс — взагалі сенс життя. Я все своє життя побудувала навколо нього, і ніколи про це не пожаліла. 

А потім було будівництво дороги в парку Горького [стара назва, після перейменування в межах деколонізації у 2023 році — Центральний парк культури і відпочинку, — «Люк»]. І під час цих подій я відчула, що таке братерство. Коли одна ідея збирає велику кількість людей. Це дуже зворушливо. Мені вдалося відчути те, що є люди, яким я можу відкрити спину. У яких не треба просити допомогу. Бо вони бачать, що відбувається, вони просто встають і роблять. 

З тих пір в мене було таке відчуття. І коли я приймала рішення залишатися в селищі, я розуміла, що осторонь подій не залишусь». 

Як екоактивістку, Вікторію хвилює вся та шкода, яку війна завдала навколишньому середовищу. І тваринам зокрема. Волонтерка бачила, які бойові дії вплинули на її власних собак. Одна з них була в такому стресі, що не хотіла виходити на вулицю. І опинившись там, одразу намагалася затягнути господарку до найближчого укриття. Постраждали дикі тварини. Волонтерка опікується годівничкою на своєму полісаді. Вона звикла, що щоранку туди прилітають пташки. А коли почалися бойові дії — вони зникли. І жодними смаколиками не вдалося заманити пташок назад. 

«В мене просто крається серце, коли прилітає черговий снаряд по Лісопарку, — зізнається Вікторія. — Тому що я відчуваю цю вібрацію, я розумію, як на це реагують рослини. Природа, взагалі, дуже тонка річ. Будь-яке втручання має наслідки, які можна не побачити одразу». 

За словами Тимура Казанцева, в місцях, де були інтенсивні обстріли, загинуло багато ялинок та берез. Щоправда, оцінити весь масштаб завданої шкоди можна буде тільки після завершення війни. 

«Ми їздимо по Харківській області, наприклад, за Чугуїв. Зокрема туди, де бойових дій немає з 2022 року, — додає Тимур. — Майже на всіх посадках вздовж доріг можна побачити сухі дерева. Вони неживі. І виглядає це якось по-армагедонські. І це не в одному якомусь місці — це такі стокілометрові ділянки, коли їдеш на Куп’янськ чи на Ізюм».

---

Читайте також:

• «Друзі називають це “турне”». Як волонтер дядя Гріша їздить містами України заради допомоги війську 
• «Моя мотивація — бачити як діти змінюються на краще». Інтерв’ю із керівницею фонду «Волонтери: Дорослі-Дітям» Вікторією Тищенко
• Не тільки гроші. Що ще можна принести на збір харківським волонтерам?

---

«Не було часу замислюватись про можливу ядерну катастрофу, бо все життя було катастрофою»

Протягом семи місяців росіяни гатили по П’ятихаткам із найрізноманітного озброєння. У селищі не залишилось жодного будинка, який би повністю вцілів після обстрілів. 

У якісь момент П’ятихатки були відрізані від міста. З кінця березня по початок травня 2022 року тут не було ні електрики, ні води, ні зв’язку. Також росіяни систематично обстрілювали територію фізико-технічного інституту, під якою знаходиться ядерна установка «Джерело нейтронів». Згодом реактор оглянули спеціалісти з Міжнародного агентства з атомної енергії і дійшли до висновку, що він був сильно пошкоджений. На щастя, обійшлося без радіоактивного викиду. 

Місцеві мешканці прекрасно знали про обстріли інституту. Що, звісно, не робило їх життя спокійнішим. 

«Ну, ми матюкались в душі, чесно кажучи, — каже Тимур Казанський. — Хоча розуміли, що для цього [сильного пошкодження реактора та ядерної катастрофи] потрібна більш важка зброя. Справа ж не тільки в тому, що там знаходиться збагачений уран. Там дуже багато інших хімічних компонентів. Теж було б погано, якщо вони рознеслися повітрям. 

Були чутки, що росіяни хотіли, як мінімум, знищити сам інститут, щоб він ніколи не відновив роботу. А чи була в них мета дістатися до реактора — не знаю. Але в цьому хаосі просто не було часу замислюватись про можливу ядерну катастрофу. Бо саме життя було катастрофою». 

За словами волонтера, росіяни продовжували періодично обстрілювати інститут. Тільки там полагодять дах, щоб вода не затікала всередину — і через черговий обстріл все доводиться робити спочатку. 

«П’ятихатки будувалися як анклав, як наукове містечко, — розповідає Вікторія Кравченко. — Все життєзабезпечення селища було сконцентровано на території інституту. Тут далеко ходити не треба було. Мені видно з того місця, де я живу, куди саме вони потрапляють. А це зовсім інша точка інституту. Не та, де розташовані об’єкти, які можуть становити небезпеку. 

Моя робоча кімната знаходиться поруч із науковцями, які зараз очолюють цю установку. Я з ними добре знайома. І була впевнена — що б не відбулося, хлопці не дадуть знищити своє дітище та наразити людей на небезпеку». 

Про обстріли інституту волонтерка знала з самого початку. Періодично селище залишилося без світла та води. А це свідчило про те, що росіяни цілили по об’єктам, які відповідали за життєзабезпечення П’ятихаток. Але чи можуть росіяни поцілити по інституту чимось важчим? 

«Ну, знаєте, прогнозувати дії навіжених просто неможливо, — підсумовує Вікторія. — Я не хапаюся за життя. Звісно, хочеться жити, але я розумію, що може відбутися будь-що. Єдине, щоб не страждати. А вже буде, як буде».

Текст — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архіву героїв, обкладинка — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️