Яким був «соціалістичний Харків»? Прогулянки Харковом (і у часі)

Під час однієї з осінніх прогулянок Задержпром’ям Антон Алохінссон багато згадував про «соціалістичний побут»: як раніше формувались райони, для населення з якими потребами зводились будинки, як були облаштовані квартири і чи було в них комфортно жити. Пізніше вийшло інтерв’ю з Костянтином Левіним, автором проєкту «Радянська (де)урбанізація Харкова», в якому він пропонував «дивитись на місто менш закоханим поглядом» і зважувати, скільки житла можна було б збудувати для пересічних харків’ян, якби не масштабний проєкт Держпрому.

Здається, ця тема потребує не тільки польових досліджень, але й архівних пошуків. Тож наша прогулянка сьогодні буде і в просторі, і в часі. 

Який він, міжвоєнний Харків?

Міжвоєнний період розвитку Харкова і досі відчувається білою плямою в історії. Ми тільки відкриваємо його, уривками; дізнаємось про «розстріляне відродження», досліджуємо творчість митців, намагаємось уявити повсякденне життя в місті. Тож, варто почати з хронології подій. 

Ще у 1919 році була проголошена Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Це утворення існувало паралельно з Українською народною республікою (УНР), і саме столицею УСРР був Харків. Багатьох істориків злить вираз «перша столиця» стосовно Харкова, адже він був центром «фейкової держави», яка створювалась як підміна УНР. 

30 грудня 1922 року на мапі світу офіційно з’являється Радянський союз (СРСР). Більшовицька влада експерементує над усіма сферами життя: то оголосять воєнний комунізм і відмінять існування грошей як явища, то вводять нову економічну політику і раптом дозволяють дрібний приватний бізнес. 

Наприкінці 20-х на початку 30-х років у Харкові виник ансамбль площі Фелікса Дзержинського (зараз — площа Свободи) та район «Задержпром’я». Деякі містяни з любов’ю згадують Фелікса Едмундовича, на честь якого назвали площу, бо він «вибив» гроші на її завершення. Але важливо пам’ятати, що саме Дзержинський вважається ключовою фігурою в реалізації «червоного терору».

Упродовж 1930-1931 років збудували Харківський тракторний завод. Це будівництво запустило формування нового району житлової забудови і зміну всієї структури міста. Вулиця Московська (теперішній проспект Героїв Харкова) стала найдовшою у місті і поєднала центр та заводські околиці. 

Соціалістичне місто: діюча модель чи ще одна утопія?

Як показує практика, планування завжди відстає від реальності. Хоча документ 1930-го року «Зауваження щодо реконструкції міста Харкова» містить скоріше намітки того, що планувалось збудувати, але принаймні розшифровує, що таке «соціалістичне місто», про яке так мріяла радянська влада.

Проєкт «Конструктивізм Харків» пояснює, що термін «соціалістичне місто» має два значення: як місто, де його мешканці будують комунізм та як соціальне місто (тобто, місто для людей). «Соцміста», зрештою, стали лише окремими кварталами на тлі всього «старого міста». Райони, збудовані за цими вимогами, збереглися у Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі та Києві.

Автор «Зауважень щодо реконструкції міста Харкова» (на жаль, його ім’я не вдалось знайти)  пише, що «соціалістичні міста відрізняються від “капіталістичних” тим, що плануються згідно з потребами сільського господарства або промисловості, навколо якої створюються». Спростимо: «соціалістичне місто» — те, яке заздалегідь сплановане під конкретну функцію. Але буквально на наступній сторінці автор зазначає, що неможливо достеменно передбачити розвиток промисловості на 30 років вперед, та й скільки людей буде жити на цій території — складно порахувати. Як тоді можна планувати місто, яке має відповідати потребам промислового об’єкту?..

Далі автор пропонує загальну уніфікацію: знищення відмінностей між містом та селом, зрівняння бідних та багатих районів, усуспільнення побуту та культурного життя, чому має сприяти міський простір сам по собі. Аж тут, нарешті, ми спускаємось «на землю»: загальні фрази накладаються на існуючий ландшафт міста. 

---

Читайте також:

• «Харків, де твоє обличчя?». Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність
• «Харківське шосе в Харкові назвати креативом важко». Якою має бути зручна топоніміка?
• Яким має бути Харків після перемоги? Та як кожен може впливати на майбутню долю міста?

---

Яким уявляли Харків майбутнього урбаністи з 1930 року?

У Харкові вже було багато заводів, і вони були розташовані не зовсім зручно. Більшість із них збудовані серед житлової забудови, тож не мали можливості розширюватись і шкодили населенню шумом та брудом. Усі заводи треба було переносити на максимально задовільну для цього територію — з рівним рельєфом і бажано річкою поряд, доступністю залізничних шляхів та широких доріг, а ще придумати таке розташування, щоб робітникам було зручно добиратись. Треба було також спланувати, щоб завод був нижче за течією ріки ніж місто, врахувати переважний напрямок вітру, щоб бруд не летів на житлові квартали. 

Зрештою, автор «Зауважень…» погоджується, що можна будувати нові підприємства в районі, де вже існують заводи — між ХПЗ (сучасний завод імені В.О. Малишева) та заводом «Серп і молот», на вулицях Чугуївській та Уральській, а також на Новій Баварії; за містом — на станції Лосево, на Безлюдівці та Жихорі. Здається, що два останніх населених пункти також мали стати частиною Харкова.

Цікаво, що, на думку автора, сільське господарство навколо міста не задовольняло потреби містян. Дивно, можливо, дарма у XIX столітті Харків славився своїми ярмарками та сільськогосподарськими виставками? Чи може це наслідки успішного менеджменту більшовиків? Виходячи з пропозицій автора, треба було заново будувати те, що комуністи знищили за період «воєнного комунізму».

Але недостатньо визначити зони розташування промислових та сільськогосподарських об’єктів. Треба спланувати, де будуть жити робітники (або як їх назвали в документі — «рабсила»). Робітники мали отримати житло в районах, близьких до підприємств, і такими визначались «Ващенковские земли», Заїковка, Москалівка, Основа, Журавлівка, Новоселівка, частина Холодної гори, Лиса гора, Панасівка, Іванівка, Благовіщенська та  Єкатеринославська (нині Полтавський шлях) вулиці, і ще кілька районів. 

Люди, що працювали у сфері вищої освіти, мали селитись у Нагірному районі (нині вулиця Григорія Сковороди), на частині Холодної гори, Шатилівці та Павловці. Навколо університетів та інститутів пропонувалось будувати не тільки лабораторії та бази навчальної практики, а й студентські гуртожитки. Службовцям відводилось житло на вулицях Єкатеринославській, Благовіщенській, Старо-Московській (частина проспекту Героїв Харкова) та Нетеченській та Вознесенській (сучасна площа Феєрбаха). 

Як бачимо, навіть на папері не виходило створити монофункціональні райони у вже існуючому місті. Вулиця Єкатеринославська (нині Полтавський шлях), згідно тогочасних путівників, вважалась головною в місті, бо з’єднувала вокзал та центр, тож тут мали селитись «службовці». Вже існуюча система транспорту дозволяла мешканцям цього району працювати на заводах. Цікаво, як в голові автора «Зауважень…» пов’язувалась потреба уніфікації міського простору із виокремленням районів, де проживають окремі групи людей за професійною ознакою. Склади та торгівельні комплекси пропонувалось розташовувати рівномірно по всім районам, а універмаги — на кожні 10-15 житлових комбінатів.

Рівність, але не в житлових умовах

Під час прогулянки Задержпром’ям нас турбувало питання того, наскільки відповідають розкішні будинки потребі усуспільнити побут та зрівняти різні прошарки населення. Автор «Зауважень…» пояснює цей момент. На його думку, типи житла на той час мали врахувати, що залишиться розділення людей за майновим станом та побутовими звичками, а отже, нове житло для «трудящихся» не змогло б проєктуватись за стандартними шаблонами. Потрібно було будувати різноманітні за плануванням та облаштуванням квартири.

Перехідний тип житла зустрічається і в інших документах епохи; він мав враховувати «нерозкріпачений» характер побуту жінки, яка мала вдома куховарити, прати та доглядати за дітьми — мала бути окрема кухня, ванна і столова кімната. За ідеями «усуспільненого побуту» в районі житлової забудови мали бути спільні їдальні, пральні, лазні, бібліотеки, кінотеатри. Вдома людина тільки відповічивала. Інколи кухня мала бути зроблена у вигляді «ніші в одній з кімнат». Новий тип житла передбачав «квартирні ячейки» на шість людей без кухні, а в районі навколо нього — достатню кількість дитячих садків, спільні їдальні та фабрики-кухні для виробництва напівфабрикатів, щоб жінки спокійно могли працювати на заводах.

«Квартирне питання» було надзвичайно гострим для 20-х-30-х років. Автор «Заміток…» ставить метою доведення середньої житлової площі до норми 10 кв.м. Передбачалось для цього знести малоповерхову забудову і замінити її висотками. Проте, за кілька років до цього Харківська міська рада виділила робітникам ділянки під індивідуальну забудову, і на той момент 10%  вже збудували власне житло. 

Мирослав Борисенко, автор книги «Житло і побут міського населення України у 20-30 рр. ХХ століття», вважає що приватна забудова лишалась основним типом житла на той момент, а хмарочоси почали масово з’являтись у містах тільки у 30-тих. Більшість населення довгий час тіснилась в комуналках, де вважалось нормою проживання родини з шести людей на 20 кв.м.

Вже у 30-х роках зустрічаються рекомендації про розташування окремої ванної кімнати біля спальні або облаштування коморки для прислуги біля кухні. Радянська реальність демонструвала подвоєння особистості в кожній дрібниці: одночасно лунали заклики будувати житло у вигляді гуртожитку-комуни, і разом з тим передбачалось, що деякі особистості заслуговують на «покращений» побут.  

Зелене місто — завжди актуальний тренд

У «Зауваженнях щодо реконструкції міста Харкова» є й багато позитивних моментів. Наприклад, визначено кількість парків та скверів, що мають задовольняти потреби містян. Окремо відзначалось, що не можна забудовувати Лісопарк, адже це — санітарна зона, а при зведені житлових кварталів треба бути обережними в районі Журавлівки, бо там грунт часто підтоплюється.

Раптово пропонується використовувати як зони відпочинку… кладовища. І мова йде не про реконструкцію (наприклад, на місці старих могил було створено Молодіжний парк), а впорядкування дійсних місць поховань для того, щоб мешканці могли там «відпочивати і насолоджуватись свіжим повітрям». 

Як і зараз, в урбаністів тих часів існували «тренди», і вони співпадають із сучасними. Всі мріяли про «зелене місто», на що радянські планувальники вважали, що можна буде реалізувати цю ідею при будівництві робітничих поселень. Проте, на думку автора «Зауважень…», ці поселення мали бути зведені окремо, як курорти з санаторіями, для спільного відпочинку людей. Такий собі майданчик для ідеального усуспільнення, коли всі люди в санаторії разом їдять, разом дивляться фільми, разом гуляють зеленими вулицями. Одне з зелених міст пропонувалось облаштувати в районі Безлюдівки, хоча раніше автор запланував там промислову зону. 

На думку автора, Харків став би соціалістичним містом, якби його райони були монофункціональні, об’єднані якісними шляхами сполучення та впорядковані з точки зору рекреаційних зон та місць для культурного відпочинку. Уніфікація виражалась і у визначенні транспортних функцій окремих вулиць та навіть типів одягу, який передбачався дозволеним пішоходам. 

Зрештою, Харків не став соцмістом. Залишились лише нагадування про ці плани в окремих районах. Варто розуміти, що, наприклад, Задержпром’я було унікальним кварталом, а решту ж міста забудували переважно простенькими одноповерховими хатинками. З точки зору сучасної урбаністики, «Зауваження…» виглядають дещо утопічними і знову наштовхують нас на думку про те, яким складним є процес планування міського простору. 

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — з архівів, обкладинка — Катерина Переверзева