Залопань: вода, вогонь і стихійна кухня. Прогулянки Харковом

Життя в історичному районі

— Чим відрізняється життя в історичному районі від життя в «спальнику»?

Я жила в багатьох районах Харкова: на Салтівці, на ХТЗ, на Нових будинках і Павловому полі, навіть на Лисій горі. Останні три роки я жила на вулиці Конторській. І, для мене, район Залопань — найкомфортніший з усіх. 

Тут спокійно. Тут поряд річка. Я дуже люблю воду і простір, який вона навколо себе формує. Іноді, коли я працюю ввечері, то влітку можу просто в піжамі вийти об 11 вечора, сісти на березі, десять хвилин помовчати, а потім піти працювати далі. 

Найголовніше для мене – естетика. Коли ти йдеш додому, то можна розглядати старі будинки, милуватися вуличками. Я розумію, що при бажанні це можна робити і в «спальниках» [спальних районах], але там, все ж таки, інша атмосфера і вона не така романтична.

В мою сферу інтересів не входять торгівельні центри. Мої знайомі радіють, що живуть навпроти «Дафі» [торгівельно-розважальний центр на Салтівці, — «Люк»] і їм не треба далеко їхати, щоб сходити на шопінг вихідного дня. Я не люблю торгівельні центри. Так само, тут [на Залопані] немає великих парковок, зато є низькоповерхова забудова і мало людей.

Важливою перевагою для мене є можливість усюди ходити пішки. В дитинстві я кожного дня їздила до школи в центр і витрачала годину на дорогу. Ранковий треш був частиною моєї буденності. А потім я переїхала сюди і дивувалась, що можна зраночку взяти собі каву, постояти біля річки і спокійно піти на роботу. І я вже не зможу їздити на транспорті стільки, скільки робила це раніше. 

«ЛЮК»: Ми проходимо повз будинок за адресою Полтавський шлях, 1 і, звичайно, зупиняємось поряд.

Це моя перша асоціація з Полтавським шляхом, навіть коли я ще тут не жила. Коли ти переїжджаєш міст, то одразу бачиш цю будівлю. Вона дуже яскрава, і я зараз не про колір, а про оздоблення та башточку. Вона відрізняється від інших споруд на цій вулиці. І до якогось часу можна було сказати, що вона доволі добре збереглася…

«ЛЮК»: Наразі будівля перебуває в аварійному стані. За однією з версій, перекриття впали від вибухової хвилі. Харківські активісти наполягають на проведенні повної реконструкції та привертають увагу містян до будинку, який вважається пам’яткою містобудування та архітектури.

Коли я почала тут жити, то ходила повз неї кожного дня, заглядала у шибки і думала, що ж там в середині? Я почала читати і дізналась, що тут був кінотеатр, а потім технікум. За радянських часів в таких будівлях облаштовували максимально недоречні для них інституції. А потім ми познайомились з Сандрою [Струмскас, харківською архітекторкою, активісткою, координаторкою проєкту «Залопань»] і я побачила, що вона проводить екскурсії всередині будівлі.

— Скажи, коли на твою думку стався обвал перекриттів? 

Я точно знаю, що це сталося після початку повномасштабного вторгнення. Влітку був «прильот» на Павлівській [площі, 4] (в будинок БТІ), після якого повилітали шибки. Здається, що обвал перекриттів стався за деякий час після вибуху [зокрема, 6 червня 2022 року росіяни поцілили в історичну 200-річну будівлю на Полтавському шляху, 13. Вона повністю зруйнована]. 

Рідний дім, що пройшов вогонь, воду і навіть (майже) реставрацію

«ЛЮК»: Ми продовжуємо маршрут в бік Таніного будинку. Тим часом вона розповідає про улюблені місця в цьому районі.

Я дуже люблю вулицю Конторську і почала її любити ще до того, як ми сюди переїхали. Коли ми знайшли квартиру тут, я довго не вірила своїм очам — невже це та сама Конторська?.. Вона затишна, тут багато старих, охайних будинків, тут є дерева. Я маю на увазі Конторську, починаючи від Полтавського шляху і закінчуючи вулицею Маршала Конєва, тому що далі там вже починається промзона. 

Коли я сюди переїхала, то дізналася, що є декілька виходів до річки. І я люблю гуляти не цією частиною, яка з парку, яка забетонована, а саме виходити через дворики і сидіти на травичці, дивитися на річку. Хтось рибалить, хтось гуляє з собаками, тут дуже спокійно.

«ЛЮК»: Ми уважно роздивляємось будинки повз які проходимо.

В таких районах обов’язково треба заходити в якісь дворики або під’їзди. Там може бути щось цікаве — чуваки, які грають в доміно, або купа котів, які загорають, або якийсь крутий балкон. Треба заходити в невідомі місця, тому що в них дуже багато деталей, і варто звертати увагу на ці деталі, бо вони формують загальний «вайб» [настрій] старих районів. 

— Як би у тебе була урбаністична чарівна паличка, щоб ти змінила в цьому районі?

Я б прибрала висотну забудову — той будинок, що поряд з моїм і ще трохи далі по [вулиці] Ярославській. В цьому районі ця забудова абсолютно недоречна. Тут вузенькі вулички і немає парковок, а біля цього будинку завжди купа машин. Думаю, важливо, щоб етажність в таких районах контролювалась законодавством.

По-друге, я б заборонила переробку фасадів. Нащо оздоблювати фасади, коли є красива стара цегла? Біла штукатурка, пластикові панелі, один собі поставив такі пластикові вікна, інший інші — і все це на маленькому будиночку. Що це за печворчк такий, чому воно існує?

Хотілось би мати експертів, які визначають дизайн-код. І, звісно, питання вивісок… Тож моя урбаністична паличка стосується естетичної складової. Бо зараз кожен сам щось робить, і не дуже замислюється, як це загалом виглядає в композиції вулиці. Думаю, це наслідок радянської системи, яка раніше все контролювала, а потім розвалилась. І кожна людина нарешті отримала свою умовну квартиру чи офіс, де можна робити все, що завгодно. 

Звісно, ще хочеться, щоб дерева не вирубували. Ми зараз йдемо, і ці дерева створюють атмосферу тут, рятують від спеки.

А ось і мій будинок!

«ЛЮК»: Ми стоїмо біля облупленої двоповерхової кам’яниці. Виявилось, будинок не завжди був таким.

Це будинок кінця XIX або початку XX століття. Я не знаходила конкретних відомостей, в різних джерелах пишуть різне. Він зараз так виглядає, бо тут була пожежа влітку, точніше, восени 2020-го року. Будівля повністю з дерева і глини, тут дерев’яні перекриття. В квартирі на другому поверсі начебто вибухнув газовий балон, почалась пожежа і згоріла повністю вся покрівля. Слава Богу, не згоріли перекриття, це величезні цільні дубові балки. Здається, прям цілі дерева брали і клали туди, настільки вони здоровезні. 

Перші три дні після пожежі сюди взагалі ніхто не приїжджав із міських служб. Ми з сусідами самі подбали про те, щоб балки не впали нам на голову, розчищали обгорілу цеглу, натягували за свої гроші куплену плівку, бо почався сезон дощів. Дуже довго не було електроенергії. Коли пожежники гасили будинок, то тут напередодні поміняли дорогу, закрили люк і не було доступу до води. Довелось качати воду з Лопані. Поки пожежники розвернули рукави, тут все і згоріло на покрівлі. І потім дуже довго його гасили, залили водою весь будинок. Наша квартира від вогню майже не постраждала, крім кухні, але всі кімнати були затоплені водою з Лопані… Річкова вода, сажа, все це перемішано, воно потім довго тхнуло, та мені здається (або може це якісь психічні відхилення), що воно і досі штиняє сажею. 

Все було затоплене і ми не могли це висушити, бо не було не було опалення, не було газу, не було світла. Потім нам дали на весь будинок одну розетку, в яку всі підключалися. Майже через два роки після події нам нарешті зробили дах.

Проблема з відновленням полягала у тому, що цей будинок — пам’ятка архітектури місцевого значення, і не можна було просто так взяти і почати робити якісь ремонтні роботи. Дуже довго узгоджувався проєкт, закупались якісь особливі матеріали. Двері на будинку лишились старі…

Раніше тут був помаранчевий фасад і оздоблення навколо вікон бежевого кольору. Але після того, як зробили дах, перед зимою, наприкінці 2021 року, будівельники чомусь вирішили почати реставрацію будинку і зняли верхній шар штукатурки і утеплювач, який тут був. Було дивно, що ці роботи робляться взимку. А потім почалось повномасштабне вторгнення. Зрозуміло, що найближчим часом ніхто нічого не буде робити. 

— Співчуваю… Ще таке питання: мешканці старих будинків часто скаржаться на аварійні комунікації. Що про це можеш розказати?

Тут в будинку кожен робив сам собі комунікації. У нас опалення — це газовий котел, газ заведений у будинок. Без газу ми включали електричні обігрівачі. Коли відключили газ після пожежі, то назад його не повернули. Тепер у нас електрична пічка, обігрівач, бойлер для води. Коли почались блекаути, я пропонувала мамі щось робити, повертати газ, але вона якось не дійшла до цього. А зараз вже літо.

— Чи витримує мережа таку напругу?

Після пожежі ми повністю міняли підключення. Загалом у нас ніколи не було проблем з мережею. Але після пожежі нам давали на квартиру три кіловати, і так ми жили пів року, навіть більше. 

Три кіловати — це включаєш чайник і бойлер, або обігрівач і чайник, постійно якісь комбінації — поєднай правильно, якщо не хочеш, щоб «вибило». Якщо ж все ж таки вибило пробки, то виходиш з двору, заходиш сюди в під’їзд і піднімаєш рубильник, щоб знов дати напругу в квартиру. 

А потім почались блекаути… І я подумала, що той мій досвід дуже актуальний! 

Харків до і після повномасштабного вторгнення. Заклади

— Можемо тепер прогулятись до якоїсь твоєї улюбленої локації. 

Можемо пройтись на Дмитріївську, і потім чи йти в Coffee Divers, чи в «Трипіччя».

«ЛЮК»: Ми обираємо «Трипіччя» і продовжуємо прогулянку.

В цьому будинку [вулиця Конторська, 25] жила, здається, відома художниця Зінаїда Серебрякова, а тут [вулиця Конторська, 21] — політичний діяч Микола Міхновський. Особливо важливо знати про Міхновського в контексті нашого «відкапування» українського Харкова. Його праці були пов’язані з українським національним рухом.  Я думаю, про це треба говорити, бо люди дивуються, що тут жили українські діячі. 

Ось цю будівлю [вулиця Конторська, 25] я люблю. Вона теж постраждала під час «прильотів», тут повибивало вікна. Знову, звісно еклектичність — поміняли вікна. Воріт раніше не було, як і калитки. Але мені здається, що калитка автентична і її просто забирали на реставрацію. Я була всередині цього під’їзду, там все красиво, але запущено. Не знаю, чи це досі «комуналка», чи люди викупили квартири. Коридор виглядає як комунальний — купа лічильників, білизна сушиться і все трохи депресивно. Але красиво.

Ось тут — закинута будівля кондитерської фабрики [вулиця Конторська, 29], зараз там звалище. З боку вулиці фасад зберігся. От якщо зайти зі сторони річки, то там прям дуже стрьомно ходити – пляшки валяються, гори сміття. Вдень ще можна ходити, ввечері моторошно. Хоча ми колись з сестрою навіть залазили туди на територію, під час першої «ковідної» зими.

Оце ще магазин, просто якийсь телепорт в минуле століття. Там ще така жіночка з начосом, дуже харизматична, і там продається всього потрошку, як в сільських магазинах. Там і сельодочка, і консервочки, і смітанка, і піво, і морозиво, і пельмені. Коли я тут гуляла (ще не жила), я побачила цей магазин і одразу сфоткала вивіску, бо не бачила таких, як тут лишилась.

«ЛЮК»: Проходимо повз кота.

До речі, тут ще багато котів. І тут вони постійно тусуються, а я люблю котів. І тому кожного разу, коли бачу якогось, кажу: «О, котик!». Та й на собак теж так реагую.

Деякі будівлі в цьому районі ревіталізують. Є одна будівля, на вулиці Маршала Конєва. Там раніше була друкарня, здається, і її почали реставрувати незадовго до повномасштабного вторгнення. Я навіть туди ходила на діджей-сет, і ми вже туди з театром ходили, дивилися локацію для вистав. Проте кожна історія закінчується тим, що почалося повномасштабне вторгнення.

Ось це ще місце я дуже люблю, ці каштани. Постійно, як проходжу, фотографую їх. Я зараз не буду зраджувати своїй традиції.

«ЛЮК»: Таня фотографує каштани.

— Як ти ставишся до графіті на будівлях?

Мені здається, це графіті роблять місто більш живим, самобутнім. Звісно, якщо це саме графіті, а не просто напис «ПТНПНХ», хоча сам по собі меседж класний. О, кіт!

А ще мені подобається, що тут є трамвай. Я колись читала про маршрути, які раніше були в Харкові. І я розумію, що якби вони лишалися зараз, то було б зручніше пересуватися містом. Моя бабуся живе на 602-му мікрорайоні, і я можу сісти отут і без пересадок до неї доїхати. Це займає хвилин 40, але якщо їхати на якомусь іншому громадському транспорті, то це буде набагато довше.

Тому мені шкода, що в Харкові трамваї в такому стані знаходяться і що багато ліній прибрали і продовжують прибирати.

— Ти казала, що для тебе важливо жити біля річки. Ти могла б розказати, чому?

Річка у мене асоціюється зі спокоєм і можливістю максимально відпочити за короткий термін. Біля неї завжди більше простору, мені якось легше дихається, а якщо говорити про літо, то там завжди свіжіше.

Я, якщо не уповільнююсь від води, то просто стаю трошки спокійнішою, наче переймаю цей дух. Річка не хвилюється — і ти не хвилюйся.

— Якщо ми говоримо про заклади, то скажи, чи вистачає тобі в цьому районі необхідних локацій? Тих, які потрібні для життя саме тобі?

Закладів тут дійсно мало. І це сумно, враховуючи, що тут річка, яка має бути важливою артерією, що до себе всіх приманює. Влітку можна сидіти на літній терасі на березі. А у нас єдиний заклад на набережній — це піцерія Maranello, там постійно забито, там купа людей. От і я навіть мріяла, що було б круто знайти якусь будівлю, яка виходить так само до річки, і зробити там бар чи кав’ярню.

Заклади притягують до себе людей, і в залежності від того, який це заклад, він приваблює певну аудиторію. Наприклад, Coffee Divers біля вокзалу раніше працювали як «coffee to go», а пару років назад відкрилися як повноцінна кав’ярня. Потім вони відкрили ще один заклад — біля АТБ на вулиці Маршала Конєва. Його відкрили минулого року під час повномасштабного, чи в квітні, чи в травні, і назвали «Оптиміст». Тоді, коли в Харкові був повний колапс… Коли я бачила, що відкриваються нові заклади, то я просто захоплювалася цими людьми.

— Під час повномасштабного вторгнення ти була у Харкові?

Так, ми волонтерили з друзями, з колегами. У мене вся родина тут лишалася, я відчувала би себе некомфортно, якби я поїхала. Коли ти знаходишся тут, то чуєш приблизно де обстріл, і тому спокійніше.

«Трипіччя» теж відкрили, здається, влітку, під час повномасштабного. І якщо взяти якісь такі нормальні заклади, а не наливайки, то я більше не можу нічого назвати. Якось до цього району це ще не дійшло, мені здається. Першою тут відкрилась Fabrika, десь з 2016-го — школа маркетингу «Багаж». Тоді тільки почали айтішніки та креативний клас приїжджати сюди і відчувати, що тут теж є життя. І це дуже дивно, враховуючи, що тут до центру піднятись вісім хвилин від тієї ж Fabrika.

Зараз, мені здається, тенденція змінюється і потрошечку, хоч і повільно, цей район обживається. Сподіваюсь, з ним таки станеться благо джентрифікації [реконструкція й оновлення будівель у раніше непривабливих частинах міста], і що завдяки якимось закладам, галереям чи культурним центрам цей район буде притягувати аудиторію. 

— І найголовніше питання, про Харків. Що він для тебе? Чи є у тебе якась емоційна прив’язка до міста? Чи можна тебе умовно вирізати і вклеїти в будь-яке інше місто?

Я багато про це думала, особливо під час повномасштабного вторгнення. До лютого 2022-го я постійно критикувала владу і простір, навіть думала про переїзд у Київ, але мене стримували тільки круті люди, з якими я працювала і дружила. Той же театр «Нафта», Plan B. У Києві я не знайду таких людей. Мені з ними класно, то й фонтан з обізянами [у саду Шевченка] можна потерпіти.

А коли почалося повномасштабне, то в мене вже тут включилося таке, типу, а чого я маю звідси їхати? Тобто русня хоче вигнати мене з мого міста, з мого дому? Ні, ні, ні, я лишуся тут і буду вантажити пакети з «гуманітаркою», якщо це комусь допоможе. 

90% мого оточення поїхало, але я лишаюсь. Для деяких це було дивним рішенням, але я про нього взагалі не жалкую. І за цей час мені навіть здалося, наче я трошки зблизилась з містом. Зараз я розумію, що мені не хочеться звідси переїжджати, і що я хочу формувати тут той простір, який би мені хотілося бачити, а не їхати на готовеньке. А ось і «Трипіччя».

«ЛЮК»: В очікуванні замовлення ми продовжуємо говорити про Харків, його культуру та повсякденність. Ми сидимо на веранді, тож я продовжую уважно розглядати будівлі навколо. Під час цієї кількагодинної прогулянки ми обійшли хіба що десяту частину цікавих місць в цьому районі. Що ж, це привід продовжувати прогулянки.

Вікторія Нестеренко, фото — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• У Харкові міськраду закликають не допустити знесення історичної будівлі на Полтавському шляху
• У Харкові на Конторській руйнують дві історичні пам’ятки ХІХ століття
• Яким має бути Харків після перемоги? Аналізуємо ситуацію з відновленням житла та головні проблеми відбудови