Харківський театр 1910–1920-х: експерименти, скандали і народження нових форм
Місто
Харків 1910–1920-х був містом, де на сцені могли одночасно говорити про революцію, мову, мистецтво й майбутнє — і робити це зовсім не так, як звикла публіка.
Журналістка «Люк» Ніно Авалішвілі розповідає, як театр у Харкові був простором для сміливих експериментів, суперечок і мистецьких відкриттів.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Харків початку ХХ століття вирує ярмарками, університетами, промисловістю, а ввечері — світлом рамп, запахом гриму й гоміном у фойє. Тут ламали старі правила, сварилися з цензурою, винаходили нові форми і час від часу влаштовували справжні театральні бунти.
Перед нами харківська сцена, що перетворилася на один із найсміливіших експериментальних майданчиків Європи.
«Голубе око»: перші ластівки авангарду в Харкові
Ще до революції Харків уже пробував смак модерну. Восени 1909 року на вулиці Гоголя, 4, у залах Польського дому раптом з’являється щось зовсім незвичне. На диво маленький, майже інтимний простір із круглими низькими ложами, зеленою завісою і блакитними афішами, розклеєними по всьому місту.
Це народився театр-кабаре «Голубе око» («Голубой глаз») — перший справді модерністський театральний експеримент у Харкові і один із найраніших у всій імперії.
Ідея належала молодим художникам і літераторам. Головним натхненником був Євген Агафонов. Разом із ним працювали Микола Саввін, Михайло Федоров та інші. Вони мріяли створити «театр настроїв», «театр нових форм».
І, варто віддати їм належне, це не були порожні слова.
Відкриття відбулося 8 листопада 1909 року. Перед цим містом прокотилася ціла рекламна хвиля: статті в газетах, рукотворні блакитні афіші.
Зал модерну з двома ярусами лож і галереєю здавався ідеальним для камерного мистецтва. Сцена була невеликою, сходи вели прямо до акторських вбиралень, а внизу висіли шаржі на учасників. Атмосфера — вишукана, трохи декадентська, трохи провокаційна.
Агафонов узагалі був людиною, яка не дуже визнавала межі між мистецтвами. Ще 1907 року він заснував у Харкові художню студію «Блакитна лілія», а її учасники згодом долучилися до театральних експериментів «Голубого ока».
Що тут грали? Усе, що на той час вважалося сміливим і новаторським. У програмі були символістські мініатюри Станіслава Пшибишевського, ставили твори Оскара Вайлда та Моріса Метерлінка — «Там, усередині» і «Смерть Тентажиля». Не обходилося в ті часи, звісно, і без російських драматургів, що переважали в репертуарі театру.
Особливу роль грало оформлення. Агафонов створював цілий світ. На сходах висіли його панно: «потойбічні дівчата у гілках небачених дерев» — сіро-лілові, примарно-смарагдові.
Світло теж працювало по-новому. У «Гостях» Пшибишевського задник затягували блакитним сукном, а джерело світла ховали за ним — сцена ставала практично містичною. У «Смерті Тентажиля» з’явилися величезні дубові двері як символ безсилля людини перед долею.
На початках своєї історії «Голубе око» трималося як «театр настроїв» — витончений, поетичний, елітарний. Потім усе більше дрейфувало в бік класичного кабаре: конферанс, пародії, бурлеск, травестії. Але воно все ще не втрачало свого особливого шарму. Там читали лекції про сучасне мистецтво, показували «живі картини», створювали портрети харківських артистів.
Фінансові труднощі, внутрішні суперечки про напрямок і, мабуть, певна втома публіки зробили свою справу. У лютому 1911 року театр закрився. Проіснував лише два сезони. Але цього вистачило, щоб змінити атмосферу.
«Голубе око» показало харківській публіці, що театр може бути окремим поетичним світом. Що декорація — повноцінний учасник дії. Що можна грати настроями, світлом, умовністю. Звідси починається шлях харківського театрального авангарду — той шлях, який через десять років приведе до Курбаса, Меллера і «Березоля».
Читайте також:
- Український авангард Вадима Меллера: співпраця з Лесем Курбасом і розвиток театру «Березіль». «Харків, де твоє обличчя?»
- Театр «Березіль» ремонтуватиме дах за 13,6 мільйона гривень
- Харківський театр ляльок презентує міжнародний проєкт «Магія світла»
Столиця експериментів: український театр Харкова 1920-х
Коли Харків став столицею радянської України, місто почало стрімко перетворюватися на один із головних театральних центрів республіки.
У 1920-х тут йшли дискусії про те, яким узагалі має бути український театр після революції: чи залишатися вірним традиції корифеїв, чи ламати старі правила й шукати нову мову.
Одним із перших таких експериментів став «Кийдрамте» — Державний мандрівний зразковий театр, який сформував Лесь Курбас. У 1921 році колектив опинився в Харкові, де працював до наступного року.
Це був театр буквально в русі: він мав шукати нову аудиторію й нові форми української сцени. Більшість його трупи невдовзі стала основою майбутнього «Березоля».
Паралельно в Харкові формувалося ціле покоління молодих театральних діячів. 1920 року тут відкрили Вищу театральну школу — спочатку як Науково-експериментальний інститут театрального відділу Головполітосвіти.
У програмі були філософія, історія мистецтва, іноземна мова, а окремо працював драматургічний клас.
Так театр дедалі більше сприймали як серйозну інтелектуальну дисципліну. Але головна театральна революція прийшла до Харкова трохи пізніше.
У 1926 році сюди переїхав «Березіль» Леся Курбаса. Театр виник у Києві ще 1922-го як мистецьке об’єднання, але Харків став місцем, де його експерименти досягли найбільшої сили.
Курбас привіз цілу театральну систему: режисерські майстерні, лабораторії, роботу з рухом, світлом, музикою та простором. Його цікавило, як зробити сцену живою конструкцією, а актора — частиною складного сценічного механізму.
І тут починається найцікавіше: у Харкові Курбас зустрів драматурга Миколу Куліша. Їхня співпраця дала українському театру вистави, які сьогодні вважають класикою. 1928 року «Березіль» поставив «Народного Малахія», 1929-го — «Мину Мазайла». Пізніше з’явилися «Диктатура» та «Маклена Граса».
«Народний Малахій» був виставою, яку важко було просто подивитися й забути. Її герой — поштар Малахій Стаканчик, який повірив у можливість перебудувати суспільство й вирушив рятувати людство від його недосконалості.
Курбас перетворив цю історію на складне, гротескне видовище, де смішне постійно межувало з моторошним. Вистава викликала гострі суперечки, а кампанія критики поступово перетворилася на політичне цькування Курбаса й Куліша.
Наступного року «Мина Мазайло» вдарив уже по іншій болючій точці — українізації. Комедія про харківського службовця, який соромиться свого українського прізвища й мріє його змінити, була набагато гострішою за звичайну сатиру на побут.
Вона ставила незручне питання про мову, ідентичність і те, ким людина хоче бути в новій радянській Україні. Постановка стала приводом для широкої театральної дискусії, яку влада дедалі більше переводила з мистецької площини в політичну.
Проте «Березіль» був далеко не єдиним українським театром Харкова. Ще одним важливим осередком став Червонозаводський український робітничий театр, заснований у Харкові 1927 року. Спочатку його очолив Олександр Загаров, а вже наступного року художнім керівником став Василь Василько.
До трупи увійшли й актори «Березоля». Сам театр був задуманий для робітничої аудиторії, але це не означало відмови від експериментів: його творці намагалися поєднати сучасну драматургію, класику й нову сценічну мову.
А для тих, хто не хотів іти на тригодинну драму, Харків придумав навіть власний театр малих форм — «Веселий пролетар». Його заснували 1927 року, а художнім керівником став Януарій Бортник, молодий режисер із кола «Березоля».
У трупі були актори «Березоля». Театр працював із ревю, сатирою та естрадними формами й мав обслуговувати робітничі клуби.
Навколо всього цього театрального руху виникала й власна інфраструктура. У Харкові видавали український театральний тижневик «Нове мистецтво», який виходив у 1925–1928 роках. Там друкували рецензії, статті про режисуру й акторів, театральну хроніку, програми вистав і навіть списки п’єс, дозволених до постановки.
Утім, ця свобода виявилася короткою. Театр, який у 1920-х дозволяв собі бути сміливим, у наступному десятилітті дедалі частіше мусив доводити свою «правильність». А для Курбаса, Куліша та багатьох їхніх колег ця історія закінчилася арештами, заборонами й розстрілами.
Що залишилося?
Харків 1910–1920-х був місцем, де театр шукав нові форми з шаленою енергією. Тут народжувався український режисерський театр європейського рівня, тут сценографія ставала повноцінним співтворцем вистави, тут експеримент стикався з політикою і часто програвав.
Сьогодні, коли ми говоримо про харківський театр, варто згадувати людей, які в умовах революцій, голоду і цензури все одно виходили на сцену і пробували сказати щось нове. Форми, які вони винайшли, живуть досі.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
