Головна - Місто - «Важливо дбати саме про автентичність». Архітектор Віктор Дворніков про значення історичних будівель та їх збереження
…

«Важливо дбати саме про автентичність». Архітектор Віктор Дворніков про значення історичних будівель та їх збереження

Час прочитання: 6 хв

Віктор Дворніков — співзасновник організації «Платформа урбаністичного розвитку» та арт-простору Bursa, архітектор-реставратор, член Національної спілки архітекторів України.

Катерина Переверзева поговорила з Віктором про те, яке значення мають історичні будівлі, як має виглядати процес відновлення та як архітектура формує нас як суспільство.

«Реставрація — це про розкриття цінності»

— Давай почнемо з твого бекграунду. Як ти зв’язав своє життя з архітектурою?

Я народився у Харкові, вчився у Харківському національному університеті будівництва і архітектури (ХНУБА) на реставрації. З 15 років потрапив працювати в [Інститут, — «Люк»] «Харківпроєкт» і мав там дуже круту можливість побачити, як працює радянська система. Якби я одразу пішов працювати в компанію, яка існувала за новими принципами, я би може не до кінця розумів той світ, в якому ми існуємо.

До повномасштабної війни я проєктував різні об’єкти по Харкову. Паралельно із цим, постійно шукав для себе відповідь на питання: куди має рухатися сучасна архітектура? що і про що вона має казати?

Архітектура має передавати сенси. Вона має сформувати таке середовище, яке просторовими засобами передасть людям смисли.

Ми часто стикаємося у спальних районах із тим, що автори не думали, як там хтось може розвиватися. Тоді думали, зокрема, як люди найменшими ресурсами зможуть існувати. І вийшло таке уніфіковане середовище, яке і сформувало своїх мешканців — людей, які там живуть. Я сам з Салтівки і дуже довго відвикав від цього середовища. 

Я пам’ятаю свої дитячі роки, коли я з Салтівки приїжджав в центр, мене там все вражало. Ми з батьком багато гуляли вулицями. І мені в очі кидалося багато старих будинків, деякі з котрих були зруйновані.

— Ще до повномасштабного вторгнення ми мали багато будівель, які потребували втручання. Після того, як Харків зазнав масштабних обстрілів та руйнувань, це питання збереження історичних пам’яток стало ще гострішим. 

Як взагалі треба працювати з історичними будівлями? І чому важливо їх зберігати?

Основна ідея того, як я бачу рішення тої ситуації зі спадщиною — розкривати людям її цінність. Це величезна робота, і вона можлива лише «в довгу». Якщо ти очікуєш швидких результатів, то можна бігати, кричати, намагатися вплинути на конкретний об’єкт, стукатися до власника, до муніципалітету. Але це матиме точковий тимчасовий ефект. 

Найбільша проблема — те, що наша спадщина не сприймається як наша. Вона ніби чиясь. Чиїсь будинки, чиїсь вулиці, воно все — не наше. Старе й старе. А що треба зі старим робити? Зносити і будувати нове. Або можна ще пластиком зашити, щоб воно було «красівєнько». 

У людей немає сприйняття іншої цінності, окрім матеріальної — того, що вони можуть помацати. Я не хочу нас порівнювати з Європою, бо там інший історичний контекст. Там ніхто не руйнував умисно більше ста років нашу історію, щоб вона була «не нашою».

Зараз нарешті настав той момент, коли всі кажуть про цінність нашої історії та ідентичності. Але дуже слабкими голосами говорять про роль в цьому нерухомої спадщини — архітектурної. 

У нас є сприйняття, що якщо будівля стара, то її негайно треба ремонтувати. Але, насправді, будівлю треба залишити в спокої. Вона є автентичним історичним доказом тієї епохи, коли створювалась.

Дуже важливо дбати саме про таку автентичність. Якщо будівля стоїть без даху та вікон, треба закрити контур і залишити її в спокої, поки ми не вигадаємо для неї новий сенс. 

Реставрація — це дуже складний процес, який полягає не просто у виконанні якихось робіт по покращенню стану будівлі. Реставрація — це про розкриття цінності. Будь-яка архітектурно-реставраційна робота передбачає саме науковий підхід і дослідження того, як будівля виглядала спочатку, всіх нашарувань, які були зроблені. Часто буває так, що більш пізні нашарування мають ще більшу цінність, аніж початковий вигляд.

В ідеалі, збирається вчена рада, є науковий керівник процесу реставрації. І вони визначають, в якому вигляді має бути відновлена пам’ятка. Цей процес (як це працює в інших країнах) може займати і десять, і двадцять, і п’ятдесят років.

Найважливіше в цьому — це історична правдивість. Коли вона порушується, ця будівля автоматично втрачає будь який сенс історичної пам’ятки. 

Перейдемо до практичних прикладів. Візьмемо «Зелений будинок» на Полтавському шляху.

«Зелений будинок», загальний вид (початок 2023 року). Фото: Іван Пономаренко

На початку нульових він постраждав від пожежі. Там проводились мінімальні ремонтні роботи, але вже 20 років він стоїть у тому ж вигляді і не експлуатується. З одного боку — є балансоутримувач, ХНЕУ, який безвідповідально ставиться до об’єкту. Для нього це просто тягар. Здавалося б, здавайте в оренду, це передбачено статутами усіх навчальних закладів. З іншого боку, є місто, якому байдуже до того, що пам’ятка доводиться до такого стану. Причому, це не фонова чи тіньова забудова. Це композиційний вузол, який формує панораму цього району.

— І це, в принципі, одна з візитівок цієї місцевості. З якого боку ти до тієї точки не підійди, ця будівля формує композицію набережної панорами.

В архітектурі це називається «домінанта» — елемент, який формує навколо себе середовище і фокусує на собі всі погляди. І, окрім того, що завдяки шпілю будинок має витягнуту композицію, він ще й неймовірно ажурний. Там величезна кількість ліпнини і декоративних елементів, і, як ти правильно кажеш, це впізнавана візитівка району.

А виходить, що для балансоутримувача і міської влади це не є цінністю. Вони бачать у цьому старий об’єкт з купою проблем, який краще перебудувати на щось інше. Тобто, тут підхід суто економічний.

Міська влада наймається для того, щоб бути ефективним власником. Але виходить, що вона не досить компетентна, тому що тут історична та нематеріальна цінність значно перевищує матеріальну.

Я зараз цитую слова одного з очільників департаментів, з яким ми говорили про цю будівлю: «Та вона ж не наша». Він має на увазі, що вона не на їхньому балансі, але він чітко каже, що вона не наша. Вони не асоціюють її з собою, не відчувають, що вони мають якусь спадковість, моральну чи духовну приналежність до цієї будівлі.

В цьому і є проблема — що людьми це сприймається, що «воно не наше і проблеми не наші». Треба усвідомити, що якщо воно «не ваше», то воно, в принципі, нічиє. Ці пам’ятки не потрібні ні в Києві, ні в Міністерстві культури. Для Міністерства це також тягар, бо для них кожна пам’ятка — це зайва відповідальність, і треба цього всього позбутися. Якщо ми так безвідповідально будемо ставитися до нашого спадку, тоді постає питання: «Хто ми взагалі?», і всі похідні від цього питання ідентифікації і національної єдності.


Читайте також:


«Збереження і розкриття цінності історичних об’єктів автоматично підвищує капіталізацію всього міста»

— Які можуть бути механізми контролю стану історичних будівель та їх збереження? І відповідальності, якщо в тебе у власності знаходиться така будівля?

Є формальна відповідь у вигляді Закону про охорону культурної спадщини. Але юристи займаються тим, як уникнути відповідальності за занедбаний стан. Вони вигадають п’ятсот відписок, аби відійти від відповідальності.

Це наслідок старої стратегії: доведемо будівлю до аварійності, вона сама якось впаде, а якщо вона не падає, вчинимо пожежу. Вона згорить, швидше впаде і ми тоді щось будемо будувати.

Я оптиміст в цьому моменті. Я бачу багато ознак того, що у нас відбуваються зміни, і є навіть девелопери, які орієнтуються саме на такі об’єкти — як відновлена будівля на Бажанова, 8. Або друкарська фабрика, яку готують до реставрації. 

Є власники, які розуміють цінність історичності будівлі і намагаються її розкрити. Це підвищує капіталізацію самого об’єкту і всього району навколо. І це найпростіший інструмент достукатися до муніципалітету.

— Пояснювати, що це можна продати?

Так. Збереження і розкриття цінності цих об’єктів автоматично підвищує капіталізацію всього міста. У нас банально виростає ціна квадратних метрів. І ви як власник корпорації, яка будує в цьому місті нове житло, до вартості кожного квадратного метра додаєте певну кількість гривень. 

Є величезна кількість світових досліджень, які вивчали історичні міста і зв’язок між станом спадщини і станом капіталізації ринку нерухомості і інвестицій. Це економічні дослідження, які показують цей зв’язок. Саме через це варто комунікувати з муніципалітетом та відповідними міністерствами.

А другий момент — ми маємо формувати сталі ком’юніті. Кожен район може бути об’єднаний для вирішення власних потреб. 

У культурі існує така парадигма, що всі рішення приймаються міською владою, що відповідальність за все несуть вони. А ми тут, виходить, просто живемо? 

Це, мені здається, трошки інфантильна позиція.

Так, бо в довгостроковій перспективі, щоб уникнути таких проблем, ми маємо йти до стратегічного рішення — до створення таких відповідальних ком’юніті. У випадку якоїсь неправомірної забудови чи інших екстремальних проблем, ми можемо комунікувати і спільно вибудовувати рішення. 

За рік це можливо зробити в якомусь маленькому районі, і там має бути якийсь потужний драйвер, який буде тягнути на собі ці зміни.

Загалом, все впирається в те, що це історія не про швидкі оперативні рішення, де треба тушити пожежу й не дати статися чомусь незворотньому. Як з тим самим Саржиним Яром — це треба було зупинити, поки там не почалися будівельні роботи, і поки там банально не вирубали дерева і не знищили цей шматок. 

А ще для мене це про відповідальність — що якщо це наше, то ми ж і відповідальні за те, що з цим робити і діяти там, де може статися ця незворотність.

Це велика довга робота. Це наше домашнє завдання, щоб попередити наступну війну.

Сигнали від виконання цього завдання будуть очевидні. Це зміни духовні і культурні. І головне — те, як зміняться продукти, які ми створимо. Тобто, в такому середовищі вони автоматично будуть ставати конкурентними, а не формальними. 

Ці зміни зроблять нас сильнішими. І тоді будь-хто вже подумає, чи варто з нами зв’язуватись чи нападати. І, тим паче, казати, що це їх земля.

Текст, фотографії та обкладинка — Катерина Переверзева


Це фрагмент тексту з нового випуску журналу «Усвідомити місто» від медіа «Люк».

Повне інтерв’ю з Віктором Дворніковим можна почитати в журналі, замовивши примірник поштою або безпосередньо купивши його в Харкові у наших партнерів. 

Журнал створено в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.


«Люк» — це незалежне онлайн-медіа, яке знайомить харківців із культурою нового часу, висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Якщо ви хочете підтримати «Люк» та виготовлення якісного медіа-контенту, ви можете оформити щомісячну підписку на Buy me a coffee або закинути донат разово будь-якою зручною для вас сумою

ПІДТРИМАТИ ЛЮК

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк