Ну, наші: як бренд Zori Bag шиє оригінальні сумки з текстильного крафту та розвиває благодійність

Народження бренду

Цю тканину — текстильний крафт — колись знайшов мій чоловік Даня. Він знав, що я люблю все незвичайне і що навіть з меню обираю найдивніші страви, і колись сказав: «Аню, дивись, така оригінальна тканина: ніби папір, але не папір». 

З цієї тканини у світі багато що роблять — сумочки, гаманці, аксесуари, — але коли ми починали в 2019-му, в Україні в нас був лише один конкурент. Причому ми знайшли його вже після того, як закупили матеріал та розробили моделі. Я була така засмучена: бо ж ось бренд, який вже на 50 кроків попереду, має пʼять тисяч підписників, гарно оформлений акаунт, інтерв’ю в якомусь журналі. Але в нас були зовсім інші моделі, тому я вирішила: «Ну, добре, ми відрізняємося, а значить, знайдемо свою нішу». Зрештою, та компанія потім закрилася. 

Я переробляю і вдосконалюю моделі по мільйону разів, але це риса моєї особистості. Якби ж з цією тканиною працювали на великому виробництві, і там був би технолог, він би в якийсь момент, після чергового браку, необхідності вдосконалювати, ущільнювати згини, сказав би: «Може, ви візьмете тканину понормальніше, адекватнішу?».

Обсяги майстерні

У нас маленьке виробництво, хоча за рік війни ми виросли вдвічі. У нас майже немає [товарів у] наявності, переважно все шиємо під замовлення. 

Лише одна машинка й одна майстриня. На місяць виходить 30-40 замовлень. В асортименті шість моделей сумочок і два гаманці — все це доступне в різних кольорах. 

До вторгнення у нас було дві майстрині: одна закрійниця й одна швачка, але через вторгнення [Росіі в Україну] обидві дівчини виїхали за кордон.

З травня до вересня я працювала сама, доки не знайшла нову людину в команду: до цього дівчина працювала в паспортному столі, ніколи не була швачкою в цехах і не мала профільної освіти, але багато шила для себе й дитини. З нашим незвичним матеріалом не стільки важливо мати досвід в цехах, скільки вміти навчатись новому, бо робота з такою тканиною не схожа ні на що інше.

Підкорення тканини

Текстильний крафт складається з целюлози й латексного просочення, і саме останній робить матеріал міцнішим і більш захищеним від води — під дощем тканина стає лише трохи м’якшою, ось і все. 

Єдиний недолік — складність робити з цього матеріалу м’яку форму. Тобто, якщо використати її для м’якої форми, то на місцях згинів з’являтимуться заломчики, які тертимуться об різні поверхні, а тоді згодом там виникатимуть дірки. Ми протестували цю особливість з самого початку, і в результаті виробляємо лише тверді форми сумок.

Наприклад, у моделі Virgo після вдосконалень зробили бокові ущільнення з трьох, а не двох шарів тканини й пластиковий каркас.

А модель Libra, яка у нас з самого запуску, продовжує виглядати, як паперовий пакетик з бавовняними ремінцями, хоча за чотири роки ми додали до неї вертикальні відстрочки по лицьовому боку для утримання форми, горизонтальні відстрочки, укріплене дно, дві внутрішні кишені, одну задню кишеню для швидкого доступу, заклепки на ремінці й кишенях тощо.

Особливою рисою дизайну наших сумок з самого початку стали змінні піни. Ми побачили схожі наліпки на кошиках для білизни — там це були позначки, чи всередині кольоровий, чи білий одяг — і вирішили у себе створити схожі, але емоційні, мотиваційні написи.

Війна в Харкові

Ми так і не виїхали з Харкова і весь час провели в місті. 24 лютого 2022-го чоловік прокинувся з першими вибухами, а потім ми кожного дня говорили один одному: 

— Ну що, сьогодні їдемо?

— Та ні, сьогодні, мабуть, ще ні. 

Зібрали тривожні валізки, точніше, рюкзаки — так і ходили з ними в магазин, бо не знали, чи буде куди повернутися. Ми жили в районі ТРК «Україна», там було спокійніше, ніж в інших мікрорайонах Салтівки.

Складно однозначно сказати, чому ми не виїхали. З одного боку, я розуміла, що буде важко вивезти сумочки. У нас не велике виробництво, але все одно знадобилася б вантажівка: сумочки, тканина, фурнітура, машинка, а потім ще у новому місті шукати приміщення. І

З іншого боку — була також ідеологічна мотивація. Я все життя була російськомовною українкою, перейшла лише зі вторгненням, а росіяни були впевнені, що Харків — російськомовне та навіть російське місто, що здавалося, якщо я поїду, то цим ніби скажу: «Добре, забирайте “свій” Харків». 

Всередині мене була така лють: «Та як взагалі, паскуди, ви можете думати, що маєте на це місто якісь права?».

На момент вторгнення у нас були деякі моделі в наявності, і якби не це, ми б закопалися — перші тижні я була просто в шоці, яка там робота.

Також у нас було три актуальних замовлення, і одразу 24 лютого я написала клієнткам, що можу повернути гроші, але було б дуже круто, якби вони дочекалися, можливо, ще пару днів. Потім я перечитувала і сміялася: «Ага, декілька днів».

Одна дівчина попросила повернення, а дві інші погодилися почекати — повернутися до їх замовлень і виготовити їх я змогла лише на початку травня.

Креативність як місія

Попри розуміння, що тканина складна, вона для мене цікава. Я відчуваю азарт, бо ніхто не виготовляє нічого подібного. 

Минулого року, коли ми розробляли оновлений логотип, я розповідала дизайнерці, що хочу створювати сумки для креативних людей, які прагнуть відрізнятися. Дизайнерка вигадала зірочку, яка має п’ять стандартних кутів і один шостий кінчик — незвичний, неідеальний.

Наші сумки такі ж: з одного боку, мають ідеальну геометричну форму, якісну металеву фурнітуру, охайні в деталях, але водночас мають також складки, унікальні для кожної моделі, — і вони роблять вироби трохи неідеальними — якими є і люди.

Благодійні акції та збори

Кошти на благодійність ми відправляли з самого відкриття бренду. Кожної останньої п’ятниці місяця надсилали спочатку 100% з проданих пінів, а потім, коли порахували, що витрачаємося на матеріали й заходимо в мінус, — 50%. 

Куди відправлятимемо, ми вибирали разом з підписниками: це були і фонди «Старенькі», «Життєлюб», і WWF. Пам’ятаю, як мама казала: «Ань, може, ти спочатку заробиш свій перший мільйон, а вже потім займатимешся благодійністю?», але для мене це питання було принциповим.

У перші місяці війни, коли ми ще не працювали, я відчувала, що маю якось волонтерити. Так я запустила серед підписників акцію «Таємний українець»: запропонувала людям написати свої мрії, розділила людей на пари й заохотила підтримати один одного.

Наприклад, один учасник, Артур, написав, що мріє поїхати подорожувати Україною, а інша учасниця Лілія склала для нього карту України з найгарнішими парками та фонтанами. Багато людей малювали візуалізації мрій один одного, писали вірші, робили анімації. Ті, хто не хотіли брати участь саме в «Таємному українці», заповнювали анкету про те, що їх підтримує, яку музику вони слухають, ділилися мемами. Потім ми публікували добірки з цими відповідями — і це давало відчуття, що у своїх переживаннях ми не одні.

Коли ж майстерня відновила роботу, то ми повернулися і до благодійності. Стали щомісяця розігрувати одну з наших сумочок. Учасники купують квитки на розіграш, а потім ми випадковим чином обираємо переможця. З 24 лютого ми таким чином вже назбирали 144 352 гривень — розмір зборів, порівняно з довоєнними, виріс у п’ять разів.

Зараз ми принципово відправляємо гроші лише на військові потреби. Я все ще дуже співчуваю тваринам, літнім людям, але наше перше завдання — перемогти у війні.

Мрія 

Я мрію, коли у своїй благодійності ми відправлятимемо гроші вже на відбудову міста. Зараз, думаю, вже є подібні проєкти, але для мене, за моєю внутрішньою місією, важливо, аби зупинилися руйнування, — і саме тому ми донатимо на армію. Потім вже візьмемося за відновлення. 

Мрію бачити, як Харків стає ідеальним містом майбутнього. Попри те, що ворог таким страшним чином позбавив нас історичних будівель, красивих місць, ми можемо побудувати щось іще краще, аби було менше радянського, а більше європейського, цікавого, нового. 

Я була б щаслива докластися, наприклад, до нового заводу з перероблення сміття, як у Швеції. Дуже хотілося би, аби в Харкові з’являлися нові наукові центри, творчі локації, футуристичні заводи. Одна з моїх мотивацій, чому я прагну розвивати свій бренд — це саме мати можливість розвивати свій Харків.

Карина Литвиненко, фотографії — Zori Bag, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Травма є у всіх і це нас точно об’єднує». Інтерв’ю із співзасновницею реабілітаційного табору «Український дзен» Марією Какуріною
• Харківські архітектори запропонували реконструкцію зруйнованої історичної будівлі на вулиці Свободи. Дивіться проєкт