Восени ми зустрілися в кав’ярні у Сумах із моїм колегою по службі, з яким раніше були у одному підрозділі. Він тоді перейшов в роту БПЛА та розповів про те, що ворожі війська вилізли по газовій трубі до нашого тилу. 

Це було напередодні відходу на Суджанському напрямку. Тоді цю тактику росіяни застосували вперше, і потім повторювали кілька разів, в тому числі і на Харківщині.

Зв’язок між цими подіями та архівом робіт мого дідуся, художника Рафаеля Волинського, з’явився не одразу. Але пізніше, коли я був вдома у відпустці, я знайшов брошуру з виставки та деякі газети, де згадувалося будівництво газопроводу «Оренбург — Західний кордон СРСР». Це та сама труба діаметром 1,4 метри, якою окупанти намагалися просочитись біля Куп’янська. Навряд чи тоді хтось міг подумати про таке її застосування. 

«Траса дружби»

Власне, газогін, яким російські військові пересувалися у лежанках на колесах, як видно з деяких фото, поширених ними ж у соцмережах, початково мав назву «Траса Дружби». 

Зараз інформацію про нього легше знайти під назвою магістральний газопровід «Союз» (не плутати із однойменним нафтопроводом). Це був один із тих масштабних проєктів, які мали надихати своєю величчю. Його називали будівництвом сторіччя. 

Газогін зводився у 1975-1978 роках, а найдовша його частина проходила через територію України. У будівництві брали участь європейські працівники, адже газ по цій трубі мав рухатися, зокрема, і до них.

Після отримання незалежності усі труби на нашій території увійшли до газотранспортної системи України. До початку повномасштабного вторгнення ця труба продовжувала транспортувати газ з Оренбурга до Європи і припинила лише у 2022 році після захоплення територій в Луганській області, де знаходилася компресорна станція Новопсков. 

Маловідома на загал історія полягає в тому, що ми не завжди були споживачами або перекачували газ з Росії до Європи. Найперший газопровід, збудований на території сучасної України, перекачував газ з Дашавського родовища у Львівській області для наших власних потреб. Пізніше його добудували до Москви і качали газ туди, поки сусіди не знайшли власні родовища газу.

Дискомобіль і вечірки з Boney M.

Партнерами будівельного проєкту газогону були Болгарія, Румунія, Угорщина, НДР (території Німеччини під впливом Совєтського союзу), Польща та Чехословаччина.  

Досліджуючи тему, я з’ясував, що в Німеччині досі існує спільнота будівельників, які приїжджали до України на будівництво та провели тут декілька років життя, знайшли друзів, а хтось навіть створив сім’ї. 

Німецькі будівельники труби біля «дискомобіля» у 1970-х та російські військові в тих же трубах під час повномасштабного вторгнення

Наприклад, Гайо Обухофф одружився з жінкою з України, яка працювала у місцевій газеті. Гайо був на будівництві «працівником культури» і написав дві книжки про цей досвід, які вийшли у 2012 та 2025 роках. Зокрема, він пише про свій дискомобіль, яким подорожував вздовж траси та влаштовував вечірки під [музичні гурти, — «Люк»] The Beatles, Rolling Stones та Boney M. Ці гурти були заборонені у нас та в НДР, але піратські копії платівок штампувалися в Союзі.

У 1970-х роках, коли велось будівництво, група художників малювала портрети будівельників і пейзажі з інженерним обладнанням. Це дивно звучить сьогодні, але в ті роки було доволі поширеним. Напевно, це і є те, що ховається під доволі розпливчатим поняттям соціалістичного реалізму у мистецтві. 

З одного боку, такі роботи відповідають духу епохи індустріалізації та продовжують традиції, закладені авангардистами (аналогічні до ідей Баугаузу), де мистецтво пов’язується із виробництвом. 

З іншого боку, словом, реалізм визначається доступністю зображуваного масовому глядачу і, таким чином, мистецтво інструменталізується для пропаганди. В свою чергу, слово соціалістичний в цьому словосполученні відповідає за відповідність курсу партії, тобто змінювалося залежно від політичної мети.

Колишні працівники FDJ (Freie Deutsche Jugend — «Вільна німецька молодь», аналог совєтського комсомолу), а саме її проєктів Drushbatrasse («Траса дружби») та Edgastrasse («Траса газу») збираються на щорічні зустрічі в селищі Забакук раз на рік. З їхніх постів видно, що у них досі є ностальгія за тим будівництвом на «дикому сході», а в сучасній війні вони підтримують Україну.

Радянський художник = робочий

По дорозі до школи я сідав у метро на станції, яку назвали на честь «Героїв Праці». А у дідуся по маминій лінії бачив медалі із написом «Ветеран Праці». Мені це завжди навіювало асоціації з війною, і, певно, так і було задумано. 

Повоєнні наративи зосереджувалися на згадуванні війни та подвигах мирного часу — будівництві. Масштабну індустріалізацію слід було розуміти як подвиг, а образ робочого — як рольову модель.

Ескіз, форма та відбитки з серії малюнків будівельників каналу Дніпро-Дондбас та випуск газети «Соціалістична Харківщина» із надрукованими зображеннями

Здається, художників совєтська система також намагалася вписати у парадигму працівників. Вони не працюють на себе чи заради творчості, вони, як і будівельники чи проєктанти, виконують плани та держзамовлення. 

Художній фонд УРСР, який, звісно ж, підпорядковувався Москві, виступав головним замовником. Художня рада була інструментом контролю, а виробництво було забезпечено відповідними майстернями, які замовляли роботу безпосередньо художнику. 

У Харкові таке виробництво відомо під аббревіатурою ХХПК — Харківський художньо-промисловий комбінат. Більшість відомих робіт цього періоду — масштабні проєкти, часто монументальні, які художники виконували власноруч. 

Зокрема, Рафаель Волинський працював у техніках різьби по дереву, створював мозаїки та вітражі. Навіть для газетних ілюстрацій виготовляються металеві форми. Радянський художник не мав відрізнятися від працівника заводу чи фабрики. Він працював з матеріалом та інструментами.

---

Читайте також:

• Богдан Волинський: історії про Харків з домашнього архіву. Частина 1
• Яким був «соціалістичний Харків»? Прогулянки Харковом (і у часі)
• Рейв у мерії: як клубна організація перетворила музичну анархію 90-х на політичну силу

---

«Дніпро-Донбас» і Харків

Ще одна серія малюнків Волинського присвячена водогону «Дніпро-Донбас». Хоча в його назві немає Харкова, але саме наше місто наразі найбільше залежить від його роботи. 

Це канал, побудований для забезпечення водою українського сходу. Ще в 50-ті роки побудували канал «Сіверський Донець-Донбас». Але пізніше стало ясно, що води з Донця не вистачить, особливо коли річка міліє. Тому вирішили додати води з Дніпра, яка дорогою до Сіверського Донця заповнює також і Краснопавлівське водосховище, з якого вода тече до Харкова і області. 

Краснопавлівське водосховище

Мій дідусь малював для газети «Соціалістична Харківщина» учасників будівництва. Думаю, вони дійсно видавались героями. На сайті нашого водоканалу зазначено, що до 1984 року вода у місто подавалася за графіком, а після запуску каналу стала доступна цілодобово. 

Мої улюблені портрети — молодої бетонщиці Надії Косової та столяра-депутата В. Стружкіна. 

На сайті газети «Слобідський край» я читаю статтю, де [випускова редакторка] Інна Можейко зазначає: «50 років тому на Харківщині велося будівництво, яке мало, без перебільшення, таке ж величезне значення, як і будівництво метро». 

Інна пише саме про «Дніпро-Донбас» (будівництво розпочалося у 1971 році). Далі бачу, що вона цитує попередні випуски власної газети. Вони ж писали про нього раніше, адже «Соціалістична Харківщина» — це попередня назва «Слобідського краю». Виходить ця газета в Харкові з 1917 року до сьогодні. Оце так інституційна стійкість. 

Сам канал гірше проходить випробування часом. Через те, що наше водосховище вище ніж Дніпро по рельєфу, його поповнення вимагає багато електроенергії для перекачки води. Судячи з новин, це постійно було проблемою. 

Від цієї води залежить 20% Харкова та частина області. А як же Донецьк? Туди вода не тече. Там велика криза з водою, проте причина не у цьому каналі, а в наступному, який уже з Сіверського Донця веде до Донецька. Його росіяни зруйнували в ході бойових дій. 

У Часовому Яру, де, зокрема, проходить канал, росіяни розбомбили його інфраструктуру, як і більшу частину міста. Відремонтувати такі споруди ще й на лінії фронту неможливо, а місце забору води знаходиться поруч зі Слов’янськом під українським контролем. Тому новини рясніють відео, де жителі окупованого Донецька розтоплюють сніг, аби отримати воду. Цікаво, чи є серед них ті, хто колись брав участь у будівництві каналів?

Переприсвоїти історію

Післявоєнне життя українського Харкова — це період, про який парадоксально мало сказано та написано, хоча він доволі недавній. 

До прикладу, знайти сьогодні інформацію про харківське видавництво «Прапор» складніше, ніж про журнал «Нова Генерація». Чи ми просто не хочемо це згадувати? 

Потужний рух Розстріляного відродження та українського Харкова 1920-1930 років на той момент вже знищений безповоротно і не мав послідовників. Харківська альтернатива, яка проявить себе уже після проголошення незалежності, у 90-х, тяжіє до московських виставок, шкіл та галерей. Місто здається шаблонно радянським, а національні рухи, наприклад, шістдесятництво, зосереджуються навколо Києва та Львова. 

Проте сьогоднішній український «Харків-форпост» виріс із того совєтського. Ми — діти наших батьків, ми виросли на їхніх історіях, серед панельок, з метрополітеном, російською мовою і пам’ятником Леніну, який тільки недавно «прибрали» з площі Свободи. 

Водночас, в тому Харкові, який перебував під тиском Москви, з’явився дзеркальний струмінь, канатна дорога, термометр, ХНАТОБ, навколо якого досі катаються скейтери, Круглий ринок на Салтівці, сама Салтівка, Павлово Поле, навіс над джерелом у Саржиному Яру. 

Мені здається, нам не вистачає нового погляду на цей період історії, який дозволить її переприсвоїти, вивчити, повернути до себе. Продовжуючи цю тему у наступному тексті, я хочу розповісти про деякі художні проєкти, поєднання (або протистояння) совєтського та національного.

Текст — Богдан Волинський, редактура — Олександра Пономаренко, фото — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко