До цих роздумів мене привели дві, здавалося б ніяк не пов’язані між собою події. Мені потрапило на очі інтерв’ю з лауреатом Шевченківської премії, відомим харківським графіком Павлом Маковим , який у цьому році представляв Україну на Венеційській бієнале. І того ж дня вдалося потрапити на авторський проєкт музиканта-дослідника з Німеччини Норберта Роденкірхена, який виступав у Львівській філармонії. Він — всесвітньо відомий фахівець із середньовічної флейтової музики.

У інтерв’ю Павло Маков із давнім сумом говорив про відсутність на державному рівні розуміння важливості культурної презентації України у світі (розмова відбувалася напередодні військової агресії РФ). А Роденкірхен продемонстрував, як зміг зробити з власного дослідження легенди про Гамельнського щуролова і середньовічної музичної культури Німеччини, повноцінний виступ-перформанс. 

Чому ж ці дві події для мене стали частинами одного цілого? Бо програма німецького маестро стала можливою саме завдяки бренду німецької культури у світі. Причому культури в цілому, а не окремо музичної, бо ж Роденкірхен продемонстрував, як розвивалася абсолютно регіональна історія про диявольського Щуролова, від старих легенд до їхньої адаптації у братів Грим, і вже звідти — по всьому світу. А в результаті, у самому перформансі звучала німецька музика, англійський текст і його український переклад.

Так, культура стає брендом, коли вона починає реально просуватися і мандрувати світом. І, будемо відверті, українська культура з усім її багатством, поки не змогла прорватися на широкі світові простори (окрім хіба поп- та нової фолк-музики). Бо 30 років — це реально небагато, а рівень державної і особливо регіональної підтримки культурних проєктів, був на мінімальному рівні, навіть у випадках реально крутих світових подій, тої ж бієнале або Лондонського книжкового форуму. 

У результаті, більш-менш вдало представляв країну тільки той, хто зміг стати менеджером сам собі. Я, наприклад, приємно здивувався, коли приблизно 10 років тому зустрів письменника Андрія Куркова на міжнародній науковій конференції славістів в Японії. Як можна здогадатися, твори Куркова відтепер перекладаються вже й японською. 

Мистецтво починається там, де закінчується «стрім»

Зараз я наочно споглядаю процес, коли війна України проти агресії РФ стала світовим брендом, у тому числі — в царині культури. 

Такий погляд може здатися цинічним та він правдивий. Уся історія світової культури демонструє нам такий підхід, бо культура — це ідеї, а трагічне зіштовхнення ідей, на жаль, призводить до війн. Підкреслюю це, щоби не виникав помилковий погляд, ніби культура призводить до війни. Ні, культура реагує на війну, як на ідейну боротьбу. Тому й боротися треба не з культурою, а з хибними та злочинними ідеями. 

Про цю, здавалося б, унормовану логіку подій, нині чи-то забули, чи-то не зрозуміли її, чимало українців. Це шлях в нікуди, це відмова як раз від того, аби просувати власну культуру, що не співставне з шельмуванням культури інших народів.

Отже, зараз виставки та літературні «десанти», спів і відео-арт, перформанси і стрит-арт, та ще багато чого, що виходить за межі України, пов’язано з нашою війною за гідність і незалежність. Цього прагне побачити й почути Європа, або принаймні ті культурні інституції, які підтримують антиімперські ідеї українців, ідеї свободи і вільного світу. «Щоб було про війну» — такі запити є постійними, прямо вони озвучені чи в підтексті. 

Така подача зараз стала дуже важливою й для української держави. Треба постійно нагадувати світу про нашу відчайдушну спробу захисту власної держави і її громадян. Усі ми розуміємо, що від цього залежить світова допомога Україні. Та все ж, на мій погляд, мистецтво починається там, де закінчується «стрім» (у сенсі візуального супроводу, головний принцип якого — тут і зараз). Мистецтво тільки втрачає, коли стає «стрімінговим», бо це різні погляди на один світ. 

Мова не про «рецепти», висловлюю зараз тільки власну думку. Бо жах постає і від документальних кадрів про воєнні злочини росіян в Україні, і від дитячих малюнків у розбомблених кварталах мирних українських міст. 

Мистецтво ж продукує щось більше жаху. І якщо вже існує згадуваний бренд, то важливо пов’язувати українські культурні проєкти за кордоном із розмаїтістю української культури, її тисячолітнім «включенням» у світові цивілізаційні процеси і внеском у культуру сучасну. Як це роблять Павло Маков, Ольга Федорова, Катерина Ткаченко (це імена ще й харківського регіонального бренду) та чимало інших представників української культури.   

Тільки так можна закріпити український бренд у світі, і не тільки пов’язаний з війною.      

Андрій Корнєв

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.