Гастрономічні війська Слобожанщини. Дмитро Кабанець та Makers

— Дімо, перше та дуже важливе питання: чому ви з сім’єю залишились у Харкові?

— По-перше, у нас маленька дитина, всі навпаки з маленькими діточками поїхали дуже швидко, в перший день, кудись далеко. Але від знайомих ми почули, що це дуже важко і не дуже зручно — цілу добу їхати до наступного міста, шукати, де поспати, де поїсти…

По-друге — це наші рідні, котрим потрібна була допомога. Без нас вони б не справлялись ніяк, бо були і хворі люди, і залишаються. Там бабусі й дідусі, тьоті й дяді, тому ми допомагали і в чергах за ліками стояли по 10 годин. 

З першого дня я зрозумів, що наразі всій сім’ї поїхати неможливо, бо більша частина не захоче або не зможе. Тоді я сказав своїй дружині Маші, що залишаюсь, бо потрібен своїй родині, і її родині — також. Вона відповіла, що сама не хоче нікуди їхати, що залишається зі мною, і це її довіра до мене і до Бога. І що якщо вона кудись поїде, а мене не стане, вона не зможе жити сама. 

Першого дня ми відкинули думку поїхати кудись на захід, тому що було складно з мамою Маші. А потім вже почалися думки та обговорення: що робити, куди їхати та чи треба їхати. І таке рішення вольове було у нашої родини, що ми всі разом залишаємося в місті. 

— Як ви провели перші дні і як почали волонтерити?

— Все своє життя, крім останнього року після весілля, я жив на мікрорайоні Горизонт. Він піддався обстрілам один із перших, після Північної Салтівки. Там було зруйновано всю інфраструктуру, супермаркети, не було газу, електроенергіі, навіть води. В мене там залишився батько та брат. 

З самого початку я дивився на людей, що допомагають, волонтерять, зрозумів, що можу теж щось робити. В перший раз не знав нікого, ніякого штабу, бачив якісь сторіз, але не знав, де взяти продукти чи їжу. Тому пішов в супермаркет біля свого дому на Салтівці — дуже сильно просив, щоб мені продали більше одного кілограму каші, більше одного кілограму цукру. Зібрав гроші, які в мене були, придбав продукти та поїхав на Горизонт. 

В мене є переписка з волонтерами Деном Галушкою та Колею Міхальченко, які їздили на «нуль». Вони писали мені: «Не треба туди їхати!». Але я мав зв’язок із батьком, він казав: «У нас тут нічого нема». Тож я поїхав до них на Горизонт, привіз їжу і після цього зрозумів, що там люди живуть — і їм це потрібно дужче, ніж нам. 

Потім мені написали ті самі волонтери, сказали, що мають якісь продукти. І я вже в них забирав їжу та розвозив туди, де було треба.

«Хочемо замінити енергетики кавою, щоб шлунку військових було трошки краще»

— Коли ти вирішив відкрити кав’ярню і чому? 

— Я дуже-дуже хотів відчинити кав’ярні. Так сталося, що була змога відчинити тільки точку на Сумському ринку, бо на Пушкінській у нас було потрапляння снаряду поблизу, і була зламана ролета. Щоб потрапити у кав’ярню, треба було її зрізати. За декілька днів я знайшов хлопців, які змогли поремонтувати нашу ролету, і ми змогли відчинитись. 

На Сумському ми відчинились 4 квітня, на Пушкінській — 7-8 квітня. Але потім 17 квітня був обстріл, коли потрапляння було в сам Сумський ринок. Після цього ми не працювали там 10 днів приблизно. В той же день і на Пушкінську був прильот, але там у нас було все ціле. 

— Паралельно з роботою ти продовжуєш займатися волонтерством. Розкажи, будь ласка, про каву для ЗСУ.

— Спочатку я возив каву в пачках тим людям, що могли собі її приготувати. Ідея щодо термосів у мене була, але я не знав, як її реалізувати.

Пізніше я побачив у Rabbit coffee roasters, що вони збирають гроші на каву та термоси, написав власнику Ребітів Паші, що хочу приєднатись зі свого боку. Він сказав, що хоче купити термоси, каву, але його не було в місті, тому запропонував мені місію готувати, розвозити та якось комунікувати. Я сказав «так», і ми почали співпрацювати. 

Я дуже вдячний тим людям, що надонатили нам на термоси, на каву. Ми купили термосів у Європі десь на 500 євро, і в Україні останні забрали — приблизно на 150-200 євро. Було ще прохолодно, возили їх на блокпости, міняли порожні термоси ЗСУ, хлопцям, що стояли в обороні міста, що були в казармах безпосередньо в Харкові, в місцях дислокації. 

Поїли кавою людей в метро, по підвалах возили, будь де. Мені допомагали хлопці та дівчата з команди магазину Yavir, допомагали наші бариста.

Трошки пізніше я познайомився з Русланом із «Кіношників» і ми теж почали співпрацювати, я почав возити від них готову їжу хлопцям на позиції. 

— Чим ти займаєшся зараз окрім кав’ярні?

— Зараз ми обслуговуємо декілька точок: возимо на позиції їжу, каву мелену або готову в термосах або в дріпах. У кого є змога готувати — готують собі самі. Там, де немає змоги, возимо в термосах каву. Наразі відпала точка в метро, тому що метро запустилось, людей відселили. Ну і місто оживає, дуже багато хто відчиняється, але… 

А! Ми ще налагодили логістику, щоб кава доставлялась у ДСНС, які працюють. Інколи там таке розповідають, що мама дорога… Але дуже приємно, що вони вдячні за каву, що це насправді їм якось допомагає. 

Коли ми відкрили кав’ярні, то зробили акцію — безкоштовну каву для всіх військових, ДСНС, швидких, ТРО. Але багато хто з них хоче заплатити: «Ви нас підтримуєте, і ми вас підтримуємо, у нас є зарплатня». І це дуже приємно. Буває вони з виїзду, прямо «з нуля» приїжджають, сідають і п’ють каву, відпочивають. І ти дивишся, які вони засмучені, дуже втомлені, така жаль, печаль в них очах, і ця чашка кави…

Інколи буває, що я приїжджаю вранці до кав’ярні, а там десь 15-20 військових, або всі разом — військові, ДСНС, поліція, всі зі зброєю. Я такий: «Ну-ну, я пішов, не буду сюди заходити» (сміється). 

Проте це підтримує, бо мені завжди здається, що ми робимо мало. І навіть коли везеш щось під обстрілом, тобі здається, що мав би зробити більше. Але ми робимо те, що вміємо — варимо каву. 

Взагалі військові п’ють дуже багато енергетиків. Ми хочемо замінити енергетики кавою, щоб шлунку військових було трошки краще, трошки легше. 

— Скажи, будь ласка, чи є у вас підтримка від кавових колег, окрім Rabbit Coffee Roasters? Можливо, хтось пригощає зернами, розповідає щось про вас, донатить…

— Нам донатять наші гості, підписники та друзі. З початку це було якось більш масштабно, але за цей масштаб ми змогли купити термоси. Після цього ми закупили на ці гроші каву, паливо, бо палива у нас був дефіцит. 

Нам написала Натка Остапчук зі «Світу Кави» — їм донатять американські кампанії, вони сказали, що теж можуть нам допомогти. Вони нам присилають каву і в дріпах, і в пачках, щоб змолоти хлопцям, і на те щоб ми готували у фільтрі. Єлисей з High Hill Coffee roasters нам присилав каву. Були хлопці з Olboro-A, прислали нам какао та чаї. То їм теж подяка, бо це був такий випадок… вони десь побачили репост про нас, і написали самі. 

Потім мій друг Влад із Німеччини допомагав нам з гуманітаркою. Коли в нас був дефіцит по їжі, прислав продукти, потім — каву зі своєї кав’ярні, купував для нас генератори, каністри і таке інше. І хлопці з Coffeelines, з Нідерландів, теж надіслали каву. Вона дійшла до нас ось тільки-тільки, тому ми зараз будемо її юзати.

— Як зараз, власне, працює кав’ярня? Мабуть, навіть із карантинними часами не можна порівнювати, так?

— У порівнянні з карантинними часами — краще. З довоєнними — мабуть, трохи гірше. [Навесні] в місті було не так багато людей. Зараз повертаються, але з цими обстрілами, там — трохи більше людей, тут — трохи менше. 

Проте за рахунок того, що в нас п’ють каву військові, ТРО, поліція та інші, ми лишаємось на плаву. Плюс ті люди, що повертаються чи були в місті весь час, приходять до нас, підтримують, бо знають, що ми допомагаємо іншим.

Одні військові у нас п’ють каву, іншим ми возимо, тому це така підтримка один одного. Ми зараз працюємо неповний день. За цей неповний день, мабуть, на 60-70% від фінансового обігу працюємо від того, що було до війни. А з карантином — то й побільше трохи. Тому… 

Наша соціальна допомога нас тримає на плаву.

«Я вже навчився на 500 грн на тиждень жити»

— Які в тебе плани-прогнози на літо? Як вважаєш, що на нас чекає?

— Я маю плани по своїх справах на день-два — це максимум, котрий можу собі дозволити. Більше, як показує практика, — неможливо. Немає навіть очікувань. Живемо сьогодні. 

Перший місяць [після 24 лютого] ми жили вдома, в нас була тільки електроплитка. Вимикали світло: перший раз — на п’ять днів, другий — ще на п’ять, потім — на чотирнадцять… Вже коли переїхали до бабусі, де було світло, сказали собі: «Так, ми вирішили зробити гарячі бутерброди, то повинні зробити їх сьогодні!». Бо якщо відкладемо на завтра, завтра світла може й не буде. 

Війна вчить нас жити сьогоднішнім днем, не планувати забагато і задалеко, бо прокидаєшся — слава Богу, засинаєш — слава Богу. Так і живемо. 

Щодо кав’ярні — дуже хочеться, щоб була змога працювати, продовжувати допомагати, не зачинятись, скільки це буде можливо. Але насамперед — допомагати працівникам, що працюють у мене — щоб у них була змога заробляти гроші. Я вже навчився на 500 грн на тиждень жити… Щоб всім залишались гроші.

— Сумно стало. Такі розмови, вони завжди — і про надію, і про горе…

— Так, але в мене дуже багато віри в те, що завдяки ній ми і залишились… Спочатку був страх, а потім навіть страху не було, була така довіра, що все буде добре. 

Я дивився на свою доньку, як вона засинала. І вона не переживає, не париться, що її погодують, чи вона поспить, чи змінять їй памперс, довіряє батькам. То і ми повинні довіряти, що з нами все буде добре. Навіть за цей час війни я не раз для себе з’ясував — якщо тобі треба жити, то ти будеш жити, щоб там не було. Знайомі на Горизонті жили на 14-му поверху, прилетіла ракета, обвалилося три поверхи, з 16 по 14. Вони були в коридорі, і у них — мінус дві кімнати, просто впали на землю. Але вони залишились живі, спустились по сходам вниз. 

Тому є втрати, а є офігенні новини. Баланс такий підтримується — в серці, всередині, в кав’ярні також… Завжди хочеться робити більше. Але якщо я піду воювати, багато користі з мене не буде — навіть для моєї родини це буде біда. Тому ми робимо те, що вміємо і любимо. Те, що нам вдається найкраще.

Дар’я Спасова, фотографії — Катерина Переверзева

---

Інші матеріали з рубрики «Гастрономічні війська Слобожанщини»: 

• Надія Носкова (GaGa) 
• Борис Маков та Володимир Крячко (Ampersand food&art)
• Оксана Васіна та Руслан Бунін («Кіношники»)

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.