Головна » «Вважаю українців стійкою нацією». Психіатр Дмитро Мангубі про перші місяці повномасштабного вторгнення

«Вважаю українців стійкою нацією». Психіатр Дмитро Мангубі про перші місяці повномасштабного вторгнення

17.04.2025

Час прочитання: 7 хв

З початком повномасштабного вторгнення Харківська психіатрична лікарня №3 зіткнулась з нестачею персоналу та збільшенням пацієнтів — адже дві інші обласні лікарні стали недоступними.

Багато лікарів виїхали з міста, а ті, хто залишився, тижнями жили у лікарні. Вони доглядали пацієнтів, робили ремонт та відзначали великі свята. Залишився і Дмитро Мангубі — дитячий та дорослий психіатр, лікар-психотерапевт та кандидат медичних наук. Також він завідує психіатричним відділенням первинного психіатричного епізоду.

Дмитро розповів «Люку» про те, як лікарня жила в перші місяці повномасштабного вторгнення, як війна вплинула на ментальне здоров’я українців і що зараз спонукає людей звертатися за психологічною допомогою.

«У нас тут були емоційні гойдалки»

«Лікарю, прокидайтеся, війна почалася!» — з дзвінка старшої медичної сестри і стартував ранок 24 лютого 2022 року. Дмитро Мангубі згадує, як того дня він з колегами обдзвонив родичів пацієнтів, щоб ті могли забрати їх до себе (звісно, чий стан дозволяв це зробити). На другий день вже працювали під гучні вибухи.

Деякі співробітники, як і сам Дмитро, вирішили оселитися в лікарні. Подекуди це було вимушене рішення, адже більшість колег мешкала в області, частина якої на той момент опинилася під окупацією. Хтось жив на Північній Салтівці — їм першим потрощило квартири під час обстрілів.

1 березня 2022 року росіяни завдали удару по Харківській ОДА. Було багато постраждалих, тому медики з психіатричної лікарні також їм допомагали, а вдячні містяни провозили для них їжу.

«У нас тут був такий табір: пацієнти, родичі пацієнтів, які попали у лікарню, але не змогли її залишити, персонал зі своїми родинами, — каже Дмитро. — Нас атакувала дуже міцна ІПСО — то зараз нас нібито хлором отруять, то приїдуть якісь установки, які будуть щось там підпалювати. Пам’ятаєте, тоді мітки шукали, оці зелені хрестики? Тут всі були в напрузі. І весь персонал, що залишився у лікарні, чергував тут тижнями. У нас була вода, якась їжа. З’явилися військові. Ми допомагали їм, а вони — нам».

Дмитро також пам’ятає, як весь персонал спав повністю вдягненим, щоб у випадку потреби можна було одразу піднятися та побігти. Поруч із людьми лежали зібрані сумки, ніхто не розумів, що може статися наступної миті.

«У нас були такі емоційні гойдалки, — зізнається Дмитро. — Хтось казав, що зараз буде хімічна атака, і наше керівництво роздало всім протигази. Була трансляція засідання російського штабу хімічної безпеки, де показали зображення нашої лікарні. Вони розповідали, що тут проводяться якісь біологічні експерименти. Дуже була нервова обстановка, всі розуміли, що можуть прилетіти ракети».

Лікар згадує один артилерійський обстріл. Дмитро сидів у своєму кабінеті разом із колегами, коли неподалік прилетів міцний снаряд. Каміння та цегла летіли через всю будівлю, уламками потрощило припарковані автівки. По сьогоднішній день в колесі автомобіля Дмитра залишається слід від того «прильоту».

За півроку пацієнтів у лікарні стало дуже багато. Як згадує Дмитро, одна лікарня опинилась в окупації, а друга знаходилась досить далеко в області. Обидві були розтрощені російськими бомбами. Навантаження на лікарів збільшилося, хіба що частину пацієнтів вдалося евакуювати на захід України.

«Було багато пацієнтів, чиї родини виїхали або за кордон, або на захід. І залишили їх. Але хто ми такі, щоб судити? Пацієнтів не можна було виписати, — розповідає Дмитро. — У нас залишилось десь до тисячі пацієнтів у лікарні на той момент. Їх треба було годувати, їх надо було якось обслуговувати та лікувати».

Згодом лікарня почала адаптуватися. Спочатку медики перестали щоночі лягати спати «в повній готовності», а влітку стали, хай через день, але ночувати у власних квартирах. Лікарі святкували дні народження та великі свята. Хтось навіть привіз духовку, тому на Великдень всі ласували свіжими пасками.

«Нам важко, але ніколи не буде соромно»

Війна — це серйозний виклик. У такій ситуації людина схильна чіплятися за попередній досвід, розповідає Дмитро Мангубі. Досвіду повномасштабної війни ні в кого тоді не було. Сам лікар 1968 року народження, його покоління виховувалося хіба що на пам’яті про Другу світову, та досвід Революції Гідності теж прийшовся у нагоді. Дмитро згадує вислів психолога та психіатра Віктора Франкла, колишнього в’язня концтабору: «Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це взагалі колись закінчиться».

«І ми робили ремонт, — каже Дмитро. — Ми лікували, робили ремонт, щось лагодили. Нам допомагали волонтерські фонди, купили нам пральні машини.

Більш реальна людина, на яку ми рівнялися — це генерал Залужний. І в нього була така фраза, яку ми тут також повторювали: “Нам важко, дуже важко, але ніколи не буде соромно”».

Лікар згадує, як мав нагоду зустрітися із Валерієм Залужним влітку 2022 року. Дмитра тоді запросили на вручення премії «Легенда України», яка проходила у Києві десь в підземному бункері. Коли Залужний дізнався, що перед ним лікар-психіатр з Харкова, обійняв зі словами: «О, розумію, Харків — це відважні люди».

«Це такі пафосні штуки, — посміхається Дмитро. — А так, ми робили, що повинні були робити. Тому що в нас у військових квитках написано, що ми військовозобов’язані. І не повинні залишати своє місце.

Я чоловік, в мене дорослі діти. Я був із жінкою. А лікарка, яка молодша за мене, була з сином-підлітком. Вони тут теж жили в окремій палаті. І старша сестра, у якої син-волонтер, вона теж постійно була з нами. Були молоді дівчата з маленькими дітьми, які жили в іншій області. Вони приїжджали на чергування не на добу-дві, а на тиждень чи десять днів. Тут і жили. Бо повинні були щось робити».

Лікар також згадує медсестру, старшу жінку, яка працювала ще з моменту відкриття відділення. Вона відповідала за ліки, їх роздачу та облік. За словами Дмитра, вона всю війну щоранку йшла на роботу. А так нестача персоналу була суттєвою. І всім пощастило, що у відділенні не було «лежачих» хворих, які потребували відповідного догляду.

«Тому я дуже пишаюсь своїм персоналом, — підкреслює Дмитро Мангубі. — І більшість залишилась із нами. Хтось був окупації, але згодом повернувся до нас. Так, ми кількох людей втратили: хтось поїхав через маленьких дітей, через обставини, через рідних, хтось залишився з “лежачими” родичами. Але більшість залишилася. Я дуже ціную їх».

Читайте також:

«Я бачу ментальну стійкість. І більше надії»

За словами Дмитра Мангубі, психіатрічні захворювання відносяться до ендогенних — які виникають не через зовнішні причини, а порушення роботи організму: через гени, гормони, обмін речовин, внутрішні збої тощо. Це, наприклад, психотичні, біполярні та депресивні розлади; вони існують незалежно від зовнішніх стимулів або чинників. Пацієнтів з такими діагнозами справді стало більше, і до того ж, ще дві психіатричні лікарні були закриті.

Є також стрес-асоційовані або стрес-індуковані розлади. Це ПТСР, розлади адаптації та гострі реакції на стрес. Але наразі сказати, що кількість пацієнтів збільшилась, лікар не може.

«Є такий термін, як психологічна резилентність, — каже Дмитро. — Це стійкість. І нас з початку війни намагалися порівняти з Ізраїлем, який воює 70 років. У них резилентність на вищому рівні. А ми раніше перебували у більш-менш комфортному середовищі, тож були до цього [до великої війни] не готові. Для мене війна була достатньо несподіваною, хоча я відчував якесь напруження, внутрішній тиск».

Лікар пригадує 2014 рік. Тоді він з колегами по медичним каналам отримав розпорядження підготувати ліжка, перев’язочні матеріали, щоб бути готовими до надзвичайних ситуацій. Перед повномасштабним вторгненням вони жодних вказівок чи інструкцій не отримали. В оточенні Дмитра ніхто не очікував, що війна буде аж такою масштабною. Що буде Буча, Ірпінь, Ізюм і всі інші жахіття.

«Але людина звикає до всього, — каже Дмитро. — Хтось відчуває, що має проблеми з ментальним здоров’ям, а хтось існує у тому ж просторі, в якому існував до війни.

Багато клубів, ресторанів, театрів, супермаркетів. Люди ходять, скупляються, живуть життя. З одного боку, це нормально, це допомагає зберегти здоровий глузд. А з іншого, ходиш щось такий розгублений — як ми тут щось купуємо, нові машини чи кухонні прилади, а хтось в окопах, в землянках спить?»

Сам лікар вважає українців стійкою нацією. І він не бачить великих зсувів у ментальному здоров’ї населення.

«Зараз у нас є соціальні мережі, є купа онлайн-підтримок, — зазначає Дмитро. — Вже є штучний інтелект, з яким можна поспілкуватися. Тому я не бачу катастрофи. Навпаки, я бачу ментальну стійкість. І більше надії, більше вирішення проблем, більше порад».

Люди часом бояться психіатрії. За словами Мангубі, ця ситуація має міцне підґрунтя, адже за радянських часів психіатрів використовували спецслужби для покарання дисидентів (явище так званої «каральної психіатрії»). Також деякі можуть боятися обліку. Як зазначає лікар, психіатричний облік справді існує, але на нього ставлять людей, які страждають від серйозних інвалідизуючих психічних розладів. Все для того, щоб у подальшому запобігти впливу того самого розладу на повсякденне життя самої людини. Також людина може бути обмежена в отриманні водійських прав чи дозволу на зброю.

Кажуть, що препарати для лікування депресії або психозів мають побічну дію. Але не треба забувати, що її мають всі ліки. Також є упередження стосовно державних психіатричних лікарень. На жаль, психіатрія фінансується по залишковому принципу, додає Дмитро. І більшість лікарень, якщо порівняти з багатопрофільними, виглядають не так гідно.

«І під час зустрічі з громадами або студентами я кажу: “Давайте згадаємо, які погані слова ви знаєте? Крім матерних, як люди можуть ображати один одного?” І всі починають згадувати: “дебіл”, “кретин”, “ідіот”. А це все психіатричні діагнози, які існують в класифікації: і кретинізм, і ідіотія, і дебільність. Але ж ми їх використовуємо як лайку, — зазначає Дмитро. — Це дає нам дуже міцну стигму, яку я вже протягом 25 років намагаюсь побороти».

За словами лікаря, у багатьох європейських країнах отримання психологічної та психіатричної допомоги є частиною їх побутової культури. Люди розуміють, що якщо у них є проблеми, то варто звернутися до спеціаліста. Десь це навіть передбачено медичною страховкою. У нас немає звички звертатися за допомогою, каже Дмитро. Щоправда, і тут є свої нюанси. Українська молодь більш схильна дбати про ментальне здоров’я, ніж старше покоління.

«Бумери — це моє покоління. Ні, краще ми на кухні з другом чи подругою поговоримо. Або на рибалку підемо, або в гараж, або на пиво, — каже Дмитро. — А молодші люди вже мають такий тренд, як звернення до психотерапевтів або психологів».

Чому молодь звертається до лікарів? Це вплив соціальних мереж, переконаний лікар. Він також додає, що деякі його колеги мають профілі в Instagram, Facebook або TikTok, де вони активно висвітлюють свою роботу. Психіатрія стає більш відкритою до людей, тому страх проходить. До того ж, сама спеціальність реформується, є вже відділення, де можуть забезпечити пацієнтам хороші умови. Тому частина приходить добровільно.

«Також змінилося ставлення лікарів, змінилося покоління лікарів, які дуже багато часу витрачають на так звану психоосвіту або психоедукацію, — додає Дмитро. — Перед тим, як щось призначити, лікування обговорюється: пояснюється, що за пігулки, чого від них чекати, коли можна відмовитись, як вони працюватимуть тощо. Тому я думаю, що всі ці фактори дуже активно впливають на зниження стигматизації».

Текст — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Переверзева

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️

Разовий платіж

Місячна підписка

100 грн

250 грн

500 грн

Своя сума