Чи готові адміністрації міст чути і слухати, а не захищатися? Інтерв’ю з урбаністкою Олександрою Нарижною

«Мене завжди тягнуло в більший масштаб»

— Сашо, давай почнемо з того, хто ти, яким був твій шлях і чим ти займаєшся зараз?

Останні 10 років основний фокус мого життя — навколо міст. Займаюся трьома сферами: архітектурою, урбанізмом та освітою.

Я навчалась на архітектора. Працювала, робила реконструкції, інтер’єри — цілком класичний архітектурний шлях. Але мене завжди тягнуло в більший масштаб. 

У 2011 році я познайомилась з дуже важливою людиною в моєму житті — Надєю Ніліною. Вона навчалася в MIT в США [Массачусетському технологічному інституті, Massachusetts Institute of Technology (MIT), — «Люк»] і ще декількох універах, та мала великий досвід роботи з містами в Європі та США.

Надя — планувальниця міст. Вона для мене відкрила зовсім інший погляд на міста та підходи до роботи з ними. Я почала багато читати, і навчатись всюди, де це було можливо. І в 2014 році, на фоні Революції Гідності, коли ми всі відчули свою спроможність змінювати світ і рідні міста, я ініціювала громадську організацію «Міські реформи» (зараз ми використовуємо назву англійською — Urban Reform).

Спочатку ми працювали над проєктами сталої мобільності та шукали рішення як переосмислити публічний простір Харкова. Зараз ми також працюємо з проєктами більшого масштабу, до якого також залучаємо фахівців із Нідерландів, Данії, Бельгії та США. Наразі робимо дослідження та розробляємо майстер-план для Луцька. Також працюємо з Охтиркою над створенням урбан візії [концепції майбутнього просторового розвитку міста]. 

Вже багато років працюємо з форматом публічного молодіжного простору: трансформували Парк Машинобудівників, розробляли урбан-парки [спеціально облаштовані публічні місця для відпочинку та занять спортом].

Щодо освіти — я викладала в ХНУБА [Харківському національному університеті будівництва та архітектури], там ми працювали з новою освітньою програмою. І ще в моєму житті була Харківська школа архітектури [далі в тексті — ХША], де я була директоркою запуску та першою проректоркою (до серпня 2021 року). Я вже майже два роки як пішла зі школи, бо хотілося більше займатися практикою.

— А що тебе так сильно завлекло в тему міст? 

Мені дуже подобається масштабність процесів, які в містах відбуваються. Це складна і цікава система. 

Є багато практик, завдяки яким можна експериментувати з простором, з підходами до розвитку міста. Ти можеш наочно бачити, як змінюється якість життя.

— Які ти можеш виділити найважливіші або найхарактерніші проєкти Urban Reform?

Супер-символічним для нас був проєкт розвитку велосипедної інфраструктури. Ми обирали це як перший крок, з якого краще почати працювати в місті. Бо велосипеди ж — одна з головних тем гуманізації міського простору [перетворення на зручне і безпечне для людей, яке задовольняє людські потреби].

Поки ми працювали над створенням концепції і заходів в цьому великому проєкті, багато чого навчилися, зібрали команду.

Другий символічний проект, який ми робили у 2016 році — концепція реконструкції Парку Машинобудівників, коли ми тестували теоретичні знання та практиці партисипації [участі громади у житті міста]. Мені здається, що в Україні це був один з перших прецедентів включення людей в міське планування.

Цей парк був нашою першою колаборацією зі Street Culture. Ми створювали ландшафтний проєкт, але з не менш важливими частинами: фестивалем, спільним плануванням і виходом на розуміння загальної мрії про те, як може розвиватись цей простір.

І, напевно, зараз наша робота з містами — це те ж саме, тільки в більшому масштабі. Бо все також робиться через дослідження, роботу з людьми, їх включення до процесу планування та обговорень.

Далі у нас було багато експериментів та спроб. Це і тактичний урбанізм, який ми робили, починаючи з парклетів [продовження пішохідної зони, перетворення паркомісця в громадський простір для людей] в Харкові.

Тактичний урбанізм — це, швидка, тимчасова дія у міському просторі, яка наочно демонструє нові підходи до того, як цей простір може жити. Цей підхід з’явився десь в нульові роки в Америці.

Парклет — це символічний інструмент, коли ти демонструєш, скільки простору в місті займає парковка. Скільки людей може одночасно цей простір використовувати як публічне місце для відпочинку, спілкування і взаємодії з містом.

Після Харкова ми робили такі проєкти в інших містах — Одесі та Києві.

«Перед всіма нами стоїть виклик: як почати домовлятися»

— Мені здається, те, чого Харкову не вистачає — моменту включення людей в зміни в міському просторі. Чому це важливо, і як це може працювати в масштабах міста?

Це взагалі складний момент у всьому світі. І Харків не виняток.

Просто хтось почав це робити, а хтось ще ні. Партисипація і участь людей в змінах та прийнятті рішень — це головна тема, яку політики просувають в європейських країнах, наприклад, у Нідерландах та Німеччині. Це один з основних принципів роботи міста. І це питання радше політичного устрою.

Чи готові адміністрації міст чути, слухати, а не захищатися? Коли ти відкритий, тобі треба бути чесним перед людьми і нічого не «мутити».

Європейські адміністрації та політики вже налаштовані на те, що вони домовляються і всі разом йдуть в напрямку змін, залучають людей у планувальні проєкти. Підтримують чейндж-мейкерів, «агентів змін», активістів, які хочуть щось зробити для міста.

Ось про Нідерланди. В Роттердамі слоган міста — «Make it happen», тобто, «зробити це можливим». І вони через маленькі дії, через те, що вони відкриті і підтримують людей, роблять ці зміни.

В Харкові та в багатьох інших містах України в адміністраціях немає базової поваги до людей. Є таке відношення до суспільства, ніби зараз місто щось хороше зробить, а люди там будуть пити пиво і все руйнувати. 

Така неповага і боязнь простої комунікації викликає закритість систем. І коли ми працюємо з містами, намагаємось модерувати ці відносини. Доносити, що люди нормальні, вони просто хочуть реальних змін та жити в кращому місті.

— Замальовка з мого ранку. У нас на подвір’ї є шматок землі, на якому сусідка посадила квіти. Я гуляю там поруч із собакою. З вікна ця сусідка починає крити мене матом, щоб я «прибрала свою шавку, бо там квіточки». Ця земля не належить цій сусідці, це спільний простір, але у нас на нього різні запити. Я зацікавлена в тому, щоб я могла спокійно гуляти з собакою. А сусідка — щоб там росли квіти і ніхто не ходив. 

Місто — це величезна кількість людей з різними запитами на простір. Як об’єднати їх і дослухатись до кожного?

Перед всіма нами стоїть виклик: як почати домовлятися. В цілому, місто — це про те, як ми домовились жити і в великому масштабі, і в маленькому. І люди, які живуть в одному дворі, мають між собою домовитись як вони живуть. Розробити правила, принципи, почути один одного і врахувати інтереси.

Ми працювали зі схожим двором на Олексіївці, планували, як розвивати простір. Звісно, були конфлікти. Хтось хоче паркувати машину перед своїм віконцем. А хтось каже, що хоче мати пішохідний простір, де могли б спокійно гуляти діти.

Ми тоді узгодили, що буде зона, де всі зможуть паркуватись, а в іншій частині зробимо безпечний простір для дітей.

Знову ж таки, це також питання закритості міських адміністрацій та людей. Ми закриваємось у своїх квартирах, намагаємось створити собі простір. І оця недовіра, відокремленість від міського простору в своїх будинках, агресивне відношення до сусідів — та модель, в якій ми зараз живемо.

Зараз під час повномасштабного вторгнення це трохи змінюється. Є відчуття, що люди в місті більше підтримують один одного.

— Які, на твій погляд, у Харкові головні плюси і мінуси?

Для мене в Харкові першу роль займають активні та прогресивні люди. Ті, хто змінюють місто та створюють контекст всьому навколо. 

Харківський андеграунд — абсолютно неймовірний. Я знаю мало міст, де можна таке зустріти. І зараз цей рух знаходиться трішки в протесті.

Колись це має стати реальним капіталом міста. Багато хто поїхав з міста з 2014 року, тому що впирався у стіну неприйняття легалізації в просторі ідей та культури.

Харків — це люди, які рухають все вперед, і які хочуть цих змін. Зараз я від багатьох чую, що люди хочуть повертатися назад, тому що ніде немає таких умов і такого ком’юніті. Це величезний плюс для Харкова, що люди хочуть сюди повернутися.

Міський простір Харкова важко порівняти з будь-яким іншим містом в Україні. Є велика територія та потенціал розвитку до супер-комфортного міста. Але це питання деталей — як розвивати цей простір, як з цим бути.

А мінуси — це взаємодія людей з адміністрацією, скоріше, її імітація. І це вже лежить в площині політики. Реальна культура, неймовірні люди, які роблять Харків унікальним — їх мало в публічному просторі. 

Ми хочемо ходити пішки по місту, але з роками це стає все менш можливим. Гроші вкладаються в те, щоб більше автомобілізувати Харків.

Є відчуття, що люди не можуть повноцінно розгорнутися на вулицях, в публічних просторах нашого міста — взяти ту ж саму історію з газонами, на яких не можна сидіти.

«Я не йшла на вибори, щоб отримати посаду мера. Дивилась на це скоріше як на інструмент для змін»

— Хотіла ще поговорити про те, як ти балотувалася в мери [у жовтні 2020 року]. Чому ти вирішила піти на цей крок?

Це було спільне рішення команди. Ми розуміли, що попереду вибори, і ми не можемо ще чекати та не брати участь. Ми мали бути більш публічними, а через вибори багато що відбувається. Довго обговорювали, кому допомогти, якій політичній силі, яка була в місті — всі вони мали підводні камені.

Зрештою, вирішили звернутися до партії «Голос». На той час наші цінності більш-менш співпадали, було цікаво пройти цей шлях. У нас була хороша юридична підготовка. Ми розуміли, які у нас є інструменти та важелі, щоб змінювати систему зсередини.

Звісно, ми всі розуміли, що [попереднього мера] Геннадія Кернеса буде важко комусь побороти. Але вибори — це майданчик, за яким слідкують люди, через який можна донести багато цікавих речей, важливих для міста та розвитку.

Я не йшла на вибори щоб отримати посаду мера. Дивилась на це скоріше як на інструмент для змін. Я усвідомлювала відповідальність за це рішення. Якщо б, умовно, ми виграли вибори, ми реально знали, що будемо робити. І, можливо, ще все попереду.

— Я чула, що було заборонено іншим кандидатам розміщувати навіть рекламу в публічному просторі…

Всі рекламні агентства забороняли розміщення. Казали, що вам потрібно отримати дозвіл в міськраді, щоб розмістити політичний баннер. І нам не вдалося отримати жоден дозвіл на рекламу. 

В Харкові це могли зробити тільки ті, хто домовились. Плакати в місті моментально прибирали. Наша міська адміністрація повністю контролює міські простори і присутність в них.

Вони все вичищають, прибирають все, що не узгоджено. Навіть в офіційних місцях, де можна вішати плакати, їх також прибирають. Це не прозора складова виборів. Ми бачимо, що в європейських містах навіть тимчасові конструкції вішають, і всіх кандидатів розміщують рівноцінно. У нас же це контролює одна зі сторін, яка бере участь у виборах. 

— А були ще якісь перешкоди в передвиборчій кампанії?

Я б так не сказала. Ми очікували багато чого, але, напевно, ми були не суперцікаві конкуренти. 

— Загалом, наскільки такі маленькі групи можуть змінювати щось на рівні міста, якщо активна спільнота не має контакту з міською адміністрацією?

Це світова практика — головні зміни відбуваються на виборах. І якщо у нас люди бачать себе «поза політикою» — вони не впливають на зміни.

Ходити на вибори — важливо. В Нідерландах на вибори приходять 95% населення, а у нас — 35%. Це питання до людей: чи готові вони змінювати міста, в яких вони живуть, читати політичні програми, які їм пропонують?

Політика — це не щось погане, це нормально. Політика була, є і буде, і це не обов’язково щось корупційне.

Відсторонення від політики впливає на те, як ми живемо далі. Якщо ми обираємо тоталітарний режим — ми потім живемо в тоталітарному режимі.

На виборах за нас проголосувало 6606 людей. Фактично, це та культурна спільнота, яка рухає місто. І цікаво, скільки ще людей можуть включитись до цих змін.

Політика — це база. Неможливо вижити без політики і не бути учасником цього процесу.

«В жодному місті немає такого супротиву  до змін як у Харкові»

— А в цих проєктах, які ви зараз робите в Охтирці та Луцьку, які у вас відносини з місцевою владою? Наскільки вона відкрита до діалогу?

В Луцьку проєкт ініціювала місцева громадська організація, яка має свої бюджети, і бізнес-середовище, яке максимально включається в розвиток міста. Там класний малий і середній бізнес. У нас в Харкові — культура і андеграунд, у них — бізнес рухає та розвиває місто.

Ми співпрацюємо з міською адміністрацією Луцька. Не супер тісно, але ми готуємо пропозиції іншого, більш відкритого вектору розвитку. Там адміністрація не псує місто, скажімо так.

В Охтирці ми також працюємо з громадською організацією. Ми з ними почали проєкт «Центр розвитку вуличних культур». Ми робили першу зустріч з «чейндж-мейкерами» та активною громадою. 

Там ми також співпрацюємо з міською радою, підключився і сам мер, і адміністрація.

Вони супер відкриті, роблять ставку на те, що місто буде розвиватись за рахунок молоді. Вони хочуть, щоб молодь брала участь у цьому, пропонувала ідеї. І дуже раді, що ми почали цю роботу. 

— А з чого складається ваша робота, з яких етапів і напрямків?

У нас два етапи, якщо виключати популяризацію.

Перший етап — дослідження, коли ми збираємо дані, аналізуємо все, що є: простір, щільність забудови, природу, потенціали міста.

В Луцьку ми вже зробили геоінформаційну модель міста, де зібрали всі ці шари і де вже можемо тестувати певні рішення.

В Охтирці ми тільки починаємо з цим працювати. Робимо глибинне просторове дослідження, в якому через різні інструменти, включення людей, воркшопи, інтерв’ю з лідерами думок, громадським сектором, бізнесом, адміністрацією визначаємо потенціали і запит.

І наступний етап — формування гіпотез про розвиток. Знову воркшопи і дискусії щодо того, як це все повинно працювати. І далі ми забираємо в розробку та деталізацію.

У фіналі маємо таку концепцію чи візію — як просторово та ідейно розвивати місто.

— Якщо ми вже заговорили про генплани, як ти взагалі дивишся на всю цю ситуацію з Фостером? І чи є у цьому перспективи і надія?

Люди в Харкові відчувають свою велич. І це дуже нетипове відчуття свого міста — що ми великі, ми особливі. Тобто, що ми настільки великі, що маємо отримати щось супер-масштабне.

І [британський архітектор Норман] Фостер — людина, яка показує масштаб, що це все серйозно. 

Причому Фостер — архітектор. У нас немає практики розділяти архітекторів, урбаністів та планувальників. У нас вважається, що якщо ти архітектор, то одразу можеш приймати великі стратегічні рішення.

Люди, які займаються плануванням міста — це інші фахівці, вони з іншого факультету, і мають іншу практику та підходи до роботи з містами. Архітектори більше працюють з будівлями.

Те, що цей процес відбувається — вже добре. Добре, що наша громада та місцеві архітектори підключились до цього. Добре, що вони збирають дані, аналізують, дивляться на місто.

Не дуже добре, що ігнорується все, що було зроблено до цього. Ми робили студію в ХША і багато аналізували Харків зі студентами, у нас в організації також багато різних напрацювань, якими ми могли б поділитись.

Я не думаю, що це [новий генплан Фостера] щось змінить зараз. Ми отримаємо декілька будівель чи нових будівельних комплексів для міста. А чи зміниться міське життя? Навряд.

— Сашо, а давай подумаємо про Харків майбутнього, або твій Харків мрії: яким він може стати, і яким би тобі хотілося, щоб він не став?

По-перше, в Харкові має з’явитися структура в адміністрації, яка буде займатися аналізом та розвитком міста. І відкрито взаємодіяти з людьми. 

По-друге, в Харкові треба заборонити «Жилстрой» [українська назва — «Житлобуд», група компаній, яка вважається монополістом на будівельному ринку Харкова. Міський голова Ігор Терехов це заперечує]. Хоча це вже можна називати метафорично, а не тільки ім’ям одного забудовника. 

Третій момент — комфорт середовища. У нас неймовірна кількість невикористаних потенціалів з нашими річками, природою, включенням і відчуттям природи в місті. Хоча є парки, але це, скоріше, окремі об’єкти, а не система. Природа Харкова має стати системою і почати системно працювати.

Звісно, публічних просторів має ставати більше і наші вулиці мають змінюватись, організовуватись. Просто по іншим принципам.

Коли у нас громадський транспорт, пішохід та велосипеди стануть в пріоритеті, це багато в чому змінить наше відчуття простору міста.

— Проблема, яку я бачу у багатьох людей, які починають рухатись у бік громадської активності — це розуміння того, що в Харкові ці зміни можливі «не завдяки, а всупереч». Що тобі допомагає не ламатись об це розуміння, що тут настільки все довго і складно?

В цілому, якщо ти живеш в місті, і ти хочеш його змінювати — тобі пофіг як. Я думаю, що громадський сектор Харкова супер-креативний. І наш досвід креативності того, як можна це зробити, просто не можна порівняти з іншим містом Україні.

Я багато працювала з різними містами, і в жодному місті немає такого супротиву до змін, таких «підводних каменів», як у Харкові. У нас величезна закалка, якою ми можемо ділитись з новими ініціативами і придумувати, як на це впливати.

Але найголовніще — ходити на вибори.

Текст і фотографії — Катерина Переверзева, редакція — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Я не можу любити Харків за відсутність велодоріжок, але люблю за людей». Інтерв’ю з волонтером Віктором Хвостіченко
• «Я створюю місто мрії!». У Харкові пройде форум «Participation WeMe»
• У Фостера нарешті відповіли. На що робитимуть акценти при відбудові Харкова?