Підозрілі особи. Ріна Черкашина

«Мистецтво — це театральна гра для мене»

— Ріна, розкажи хто ти, як себе позиціонуєш?

Позиціоную себе як мисткиня та викладачка. Викладаю у студії дитячої творчості «Діяти», ця робота дуже вплинула на моє ставлення до мистецтва.

Я харків’янка, але зараз продовжую мистецьки практики у Львові. У Харкові я була більш академічна, викладала в «Рєпінкє» [дитяча художня школа імені І. Рєпіна, — «Люк»]. А саме у Львові почала працювати з вишивкою, скульптурою, інсталяцією. Ці мої штуки більше схожі на декорації, але я можу собі дозволити назвати це скульптурою [Сміється].

— А що за прикол зі зміною особистості, як це відображається на роботах?

Ще до мистецької діяльності любила купляти собі різні перуки і уявляти, що я інша людина. Потім гра вийшла за межі, і я перетягнула це у мистецтво. 

Раніше я навчалась вільною слухачкою в академії [Харківській державній академії дизайну і мистецтв, ХДАДМ], там отримала академічну базу, яка дуже жорстко сковувала та змушувала триматись цього академізму. Далі я поїхала в Німеччину у 2022 році, почала експериментувати і зрозуміла, що мистецтво — це театральна гра для мене.

— У тебе було декілька виставок в Німеччині, на одній навіть розплакалась жінка.

Це був період мого темного живопису. Мене запросили у Гамбург, щоб виставити ці роботи. Виставка відбувалась в самозахопленому артпросторі Mom Art Space. Я отримала багато позитивних відгуків від відвідувачів. Але в якийсь день прийшли панки, які розплакались, дивлячись на картини, і почали мене обіймати. Потім якась жінка 60-ти років сіла на підлогу і «забеділась» [схопила «бед-тріп», панічну атаку] від моїх картин [Сміється].

Роботи Ріни Черкашиної на виставці у Гамбурзі

[Дизайнерка, мисткиня] Іра Водолажченко, з якою ми разом приїхали, підказала мені  більше інтегрувати свою особистість у твори. Спочатку вийшов якийсь стьоб з себе, я намалювала біло-рожеві позитивні роботи, на противагу «дед-інсайдівським» [похмурим].

— А що це було, коли ти роздяглася та обмазалась фарбою на виставці в Гамбурзі?

Я вже забула про це. Тоді у мене не було підходящого одягу і я вирішила розмалюватись. Там була Даша Пінькова, талановита режисерка з Києва, а я людина проста і нагла, дуже люблю фотографуватись, і от я попросила її клацнути [Сміється]. 

Подумала, це ж Німеччина, я роздягнулась у виставковому просторі, та ми пішли на вулицю з картинами. Пам’ятаю ці шоковані обличчя людей. Так а в сенсі, чому вони так реагують, це ж Європа? Якось буквально сприйняла фразу куратора: «Якщо пройдеш голою, то ніхто не зверне увагу». Іра мене гарно розмалювала чорною фарбою, все обличчя, руки, було дуже естетично. Я радію цій зйомці, дуже смішний експіріенс. Мяу.

«Я кайфую від крінжі»

— Ось ти приїхала у Львів. Тоді відкрився фестиваль «4верть» у Пороховій вежі, і ти принесла туди свою картину. 

Так, це була моя найгірша робота, вона була настільки огидна, мені за неї соромно. З іншого боку, я кайфую від крінжі. Це була ядрьоно-рожева жінка на зеленому коні, з неправильними пропорціями та анатомією. А на виставці були дуже ніжні делікатні та інтелектуальні роботи, і мою повісили прямо в центрі, підсвітили неоновими лампами. 

Зараз я спілкуюсь з цими організаторами — ОСРЗ, вони для мене дуже важливі, згадую цю картину і мені стає дуже крінжово [Сміється]. 

— Потім цей яскравий період відобразився на зовнішності, коли ти почала розфарбовуватись і ходити так по місту.

Спочатку я почала робити вишивку, це був переломний момент.

— Ти ще ходила з цією вишивкою по барах, кав’ярнях і прям там робила її, відбулося багато комунікацій через цей перфоманс.

Ці дві роботи мені подобаються. На одній з них зображено двоє людей, які обіймаються. Тоді мені написали, що я вкрала цю роботу, і треба хоча б вказувати автора, яким я надихалась. Ця картина дійсно була дуже схожа за силуетом. На той момент мені часто казали, що я змінюю стиль під чужим впливом, і мене це налякало. Перехотілось робити будь-які візуальні практики взагалі.

Потім я познайомилась з Павлом Оліфіренко, засновником проєкту Pilikayu. Мені хотілось з ним колабу, але не знала як це зробити, бо він займався музикою. Раніше він робив свою серію зінів, також сам малював обкладинки для альбомів. Мені не подобався наїв, примітивізм, але завдяки Павлу я зрозуміла таку красу.

Було важко подружитись, тоді я почала рандомно розмальовувати собі обличчя та приходити до бару «Травень», яким він володів. Класна ідея, мовляв, він побачить мій креатив і сам щось запропонує. Так і вийшло.

Через місяць я зробила купу великих декорацій і покликала Павла побути моделлю в них. Це були великі тварини з картону та розмальований посуд. Я вирішила розмістити їх у лісі і створити таку сцену. Придумала розпис обличчя, купила сукню, тканини для цього.

Паша не зміг прийти на зйомку, тоді я вирішила пофоткатись в цьому сама. Потім з цими декораціями ходила по Львову, вся розфарбована і продовжувала цю фотоісторію, зробила зін про це все і подарувала Павлу. Він злякався і запитав, чи я точно не маньячка [Сміється]. 

Мені цей процес дуже сподобався, це було щиро. Продовжувала тягнути прикол до кінця, гірше вже не буде. З Пашею ми тепер хороші друзі.

— Розкажи ще про свою любов до жаб.

Це сталось випадково. Завжди кажуть, що це дивна мрія бути мисткинею — робити, що хочеш і щоб тебе ніхто не чіпав. 

Кожного дня я фотографувалась із жабами в парку, потім почала розмальовувати себе в зелений і навіть зробила з пінополістиролу капелюх-жабу на Хелловін. Якщо ти ставиш за мету перетворитись на жабу, то ти можеш нею стати. Мрії про матеріальне нудні, хочеться трохи абсурду. 

— Так ти почала тусити в «Травні», робити афіші, декорації для закладу…

Мені написав Паша, чи зможу я за ніч зробити афішу. Я погодилась, намалювала на айпаді і мені сподобалось. Потім робила маленьки штуки на свята, типу сніжинки з очима. На день закоханих я зробила декорацію-історію про банан та шкірку від банану.

«Травень» надихає робити веселі штуки.

«“Правильного” не існує, єдине, що можу зробити — дати свободу»

— Ти ще працюєш в студії дитячої творчості «Діяти». Розкажи про своїх учнів, що ви з ними робите? 

Моє улюблене. Студія заснована Танею та Ігорем Митальниковими, вони переїхали з Києва, і минулого літа я доєдналась до них. Це кохання з першого погляду — мене запросили на дитяче свято, ми клали малюків на підлогу, обводили силуети і потім діти їх розмальовували, придумували собі образи. 

Ріна у студії «Діяти»

Це студія, де я взяла для себе багато (зазвичай буває навпаки). У мене були чотирирічні діти, ми проводили урок з Танею. Один з хлопчиків малював абстракцію і я йому порадила додати якісь елементи, аби виглядало краще. А потім Таня сказала, що це дійсно може бути краще, але хто придумав ці правила композиції? Діти самі знають краще як їм треба. Це просто вау, така проста фраза, але вона перевернула все моє сприйняття. «Правильного» як такого не існує, єдине, що можу зробити — дати свободу і допомогти проявляти потенціал людини (якщо вона захоче, звичайно).

Також ми були в Малій Галереї Мистецького Арсеналу, де тусили з дітьми, розмальовували білі куби з паперу, робили лабіринти, веселились. Там я зустріла свого «клона» — дівчину, яка виглядала точно як я, і ми зробили фото в «машині часу», яку зробили діти. 

Ще у мене є подруга Зося Розенфельд, ми з нею як одна людина. Ми вигадали історію, що ми — сон харківського математика, просто він старий і забув, що вигадав одну персонажку і вигадав її знову. І у мене є ще одна подруга з моїм обличчям, це дуже смішно.

Із Зосею ми зустрілись в «Травні», я тоді була розмальована в зелений. Вона запропонувала зробити виставку про дружбу в Дрездені. Ми відправили ці мої декорації з картону. Пашу теж змусили щось намалювати, він взяв шматок картону, намалював там око і назвав «Свиня», вона теж була виставлена. 

— Ще ти робила декорації для мультику «Котик та Песик» в майстерні на заводі.

Так, [режисер] Жора Гогатадзе захотів зняти ляльковий мультик про дружбу, про Котика та Песика, які шукають дім. А я саме маю освіту, яка дозволяє мені робити великі об’єкти з пінополістиролу. Ми створили море, корабель, башту, повний сюрреалістичний світ. Взагалі, ОСРЗ дуже загадкові, я переймалась чи мене приймуть, а потім Жора почав розповідати анекдоти і я зрозуміла, що це мій новий друг. Ми робили камінці, Жора поливав їх піною, це стало схоже на тістечка. А потім зайшов чєл і сказав, що це схоже на гівно [Сміється].

Взагалі, це мультик для дітей, наближений до реальності, він трохи сумний, але і таке теж має місце бути.

---

Читайте також:

• Харківська мисткиня представила художній проєкт у Чикаго
• Львівський Jam Factory Art Center пропонує допомогу харківським митцям і мисткиням. Як долучитись?
• У Харкові відкриється виставка наївного мистецтва Олексія Комарницького

---

— Хочеться ще почути про твою персональну виставку у львівському Муніципальному артцентрі і як ти соромилась спілкуватись з Ляною [Мицько, директоркою].

Я була резиденткою в Муніципалці. Це були два найкращі місяці в житті, мені дали дуже красиву майстерню, під яку я довго наряджалась, шукала вінтажні шмотки. Там була фільтрована вода з крану і мені дозволили робити все, що я захочу. 

Але я дуже боялась зробити щось не так. Дуже поважаю Ляну Мицько, вона стільки всього робить і тут я буду її відволікати. Я місяць боялась почати щось робити, щоб не зіпсувати майстерню, обмотала все плівкою. Всі в Центрі знали, що я класна дівчина, щось таке прикольне зроблю. І тут я починаю робити двометрові живописні роботи.

Також я ходила по смітникам, шукала декорації. Знайшла дзеркала, шукала посуд для інсталяції. Виявилось, що це все не влізає в малу залу, а для великої цього замало. Мені дуже допомагав мій друг та куратор Юра Голік, він писав експлікацію та направляв мене. Куратор дуже допомагає в останні дні перед виставкою не завалити простір роботами. Юра заспокоював і казав робити все краще якісно, ніж кількісно. 

Це була не виставка картин, а інсталяція. Боялась, що всі крінжануть, що я пишу такі душні [серйозні] полотна. Але я хотіла зробити не як модно, а як мені подобається. 

— Так а чого душні? Вони, навпаки, легкі вийшли.

Полотна виглядають доволі класично, мають стилізацію, але теж класичну. На межі академічного живопису. 

Ще до відкриття я вже мала концепцію та візію як це має бути, навіть які тони тканин обрати. Виставка називається «Амальгама» — це зворотній шар дзеркала. Мені сподобався цей прийом, коли процарапуєш дзеркало і крізь нього можна побачити реальний світ. Глядач міг дивитись, бачити себе і мій світ. Класно, що експозиція змінювалась з кожною годиною як сідало сонце. Спочатку природне світло пробивалось крізь дзеркала на вікні, а ввечері вони спрацьовували інакше і вже відбивали внутрішній простір. Було чаювання з картиною та двома дзеркалами, які стояли один навпроти одного. Це про ескапізм, втечу від реальності. Тіні від дзеркал падали на картини і грали одні з одними. 

— Ти задоволена виставкою, чи вийшов потрібний вайб на відкритті?

Я дуже серйозно ставлюсь до своїх робіт, це мені трохи заважало. Бо перфоманс для когось це одне, а тут треба показати свій внутрішній світ. Юра підказував що варто зробити, щоб розкрити мою особистість, бо ми дуже близькі друзі, він знає мене краще за мене. 

І все пройшло дуже круто. Я кожен день підлаштовувала графік під цю роботу, у мене була можливість просто робити. Ця велика зала ідеально вписала мої роботи. Але на монтажі був жах, почались «поплави» [проблеми] з тканиною. Я зрозуміла, що мені потрібна тканина на тон темніша та прозоріша, і я поїхала за три чорти в «сешку» [секонд-хенд], щоб її знайти, підбирала підбори під тон до картин. Ще соромилась всіх звати, але по-крисі [тишком] просила робити репости афіші. Переймалась, що ніхто не прийде, а потім — що буде забагато людей. В останній момент я ріжу палець, доволі легенько, починаю його колупать і втрачаю свідомість [Сміється].

Ця виставка щира, я зробила все як хотіла, ні з ким не загравала і все пройшло добре. 

— Наостанок… Розкажи анекдот! 

У мене є два анекдоти, вони не смішні, але я так і хотіла.

1. А бармен каже: «Ми мандрівникам у часі не наливаємо»
   Мандрівник у часі заходить в бар.
2. Стоять два мужика на базарі і один питає: «А у вас мед справжній?»
   Другий відповідає: «Ні, липовий»

Текст та обкладинка — Катя Дрозд, фотографії — Ріна Черкашина, редактура та правки — Олександра Пономаренко