«Нагадувати людям, що йде життя». Волонтери Руслан Омаров та Василіса Гайденко про фудтрак-«свято» для мешканців деокупованих територій

Катерина: Як для вас почалось волонтерство?

Руслан: 24 лютого я був в області, мені зателефонували друзі і сказали, що Харків почали бомбити. Коли минуло пару днів війни, я зрозумів, що треба щось робити. Що я хочу допомагати людям.

Моє волонтерство почалось із того, що я став підвозити бабусь на вокзал, відвозити людей до лікарні. Просто носився на машині по місту і дивився, що можу зробити, щоб полегшити цю тотальну паніку, яка неслась звідусіль. Особливо багато цього було в районах, які сильно обстрілювали. Люди просто бігли зі своїми тваринами, котами та собаками. Вони були в паніці, не знали куди тікати. Деякі бігли прямо в домашньому одязі і тапках. 

Я сам до кінця не розумів, що роблю, але робив, що міг, для тих, хто був дезорієнтований. 

Поступово у нас зібралась команда з моїми друзями. Ті, в кого була машина і хто міг їздити, почали допомагати людям із продуктами. Через пару днів ми створили чат із друзями, куди можна було скидати запити від людей, які залишалися в Харкові і яким була потрібна допомога. 

К.: Василісо, а як було в тебе?

Василіса: Я в якійсь мірі все життя займаюсь волонтерством. З 17 років почала 

працювати з дітьми з вадами зору. І після цього весь час частина мого життя була пов’язана з різними волонтерськими та соціальними проєктами. 

24 лютого я поїхала в Хорошево, а 28-го — повернулась у Харків. Пішла до палатки біля ОДА, там допомагали військовим і цивільним, яким елементарно потрібні були їжа та ковдри. Наступного дня, коли знову йшла до неї, пролунав вибух і стало зрозуміло, що це прилетіло туди. 

Тоді «Культурний ШОК» вже почав волонтерську діяльність. Їм, за тією ж самою схемою, що і Руслану, приходили заявки на допомогу. В якийсь момент ми розділили напрямки: Олег Каданов став займатись військовим напрямком, а ми з Машею Какуріною вирішили шукати ресурси для допомоги цивільним. У нас вже був напрацьований соціальний капітал і свої ресурси. Ми стали закупати та знаходити все необхідне. Так в якийсь момент ми познайомились із Русланом. Здається, це був початок березня.

Ми намагались закривати різні запити людей. Комусь потрібна була їжа, когось — підвезти до вокзалу. Потім допомагали з евакуацією.

На третьому тижні березня я прийшла до сховища в школі на вулиці Бучми, на той час там проживало близько 600 людей. І зрозуміла, що людей треба звідти вивозити. Там жахливі умови і починається загальна маргіналізація.

Прихисток в протирадіаційному бункері

К.: Я знаю про два ваших проєкти: прихисток і святковий грузовик…

В.: Це ти зараз так наш фудтрак назвала?

К.: Після ваших розповідей про фудтрак я його десь так і уявляю.

В.: Так, фудтрак — це насправді свято, яке може переміщатися по області.

А ідея про те, щоб створити прихисток, почалась коли ми вивозили людей в прихистки Полтавської області. І вони вичерпувались. Коли ми приїхали в Слатіно, я подумала: «Як ці люди будуть жити взимку?». В деяких приміщеннях була плівка замість вікон.

Після цієї поїздки ми разом із нашими партнерами Восток-SOS вирішили зробити прихисток.

Р.: Так, це була ідея Василіси. Ми в цей час їздили по метро та сховищам, які знаходяться в Харкові та області. Одразу почали думати про те, де прихисток потрібен найбільше, бо об’їздили з волонтеркою велику частину Харківської області, зокрема деокуповані території. 

Найскладніша ситуація була в районі Чугуєва. Лінія фронту — близько, росіяни постійно обстрілювали місто. І там був бункер, який зберігся ще з часів Радянського Союзу. Цей бункер був протирадіаційний, тобто досить серйозна та капітальна архітектурна споруда. Зараз ми приводимо його в хороший стан, щоб людям там було комфортно знаходитись навіть в найскладніші періоди воєнних дій.

Прихистки — це довгограючий та необхідний проєкт — не лише в Чугуєві, а й взагалі по Україні. Дуже сподіваюся, що незабаром ми закінчимо його облаштування цього прихистку.

К.: А цей прихисток — скоріше укриття чи місце, в якому люди можуть жити?

Р.: Місце проживання. Щоб люди там жили, щоб там могли відбутися незалежні від зовнішнього світу життєві цикли. Навіть у найгірших сценаріях якась кількість людей, зокрема дітей, зможе залишатись там, не виходячи на вулицю. Також там плануємо зробити там комфортні умови для маломобільних людей.

Прихисток повністю автономний в комунікаціях, і навіть якщо в місті не працюватиме централізоване опалення, там все одно буде тепло. Там зберігатимуться запаси провізії, вентиляція з системами очищення, якщо не буде світла — підключаються генератори. У всього є резервні системи. Там є свої котельні, які працюють від будь-якого матеріалу, який горить.

В.: І оскільки це бункер, навіть якщо туди буде пряме попадання, люди всередині будуть у безпеці.

Р.: Це конструкція, яка планувалась як протирадіаційний бункер на випадок ядерної війни. Ми зараз робимо там капітальний ремонт. Там досить потужні несучі стіни. 

В.: А ще він відкривається як у фантастичних фільмах. Знаєш, ось це колесо на дверях, яке крутиться.

Р.: Справжній бункер!

В.: З боку дизайну — ми передбачаємо, щоб були умови для людей з інвалідністю. І щоб собакам було добре!

Р.: Щоб було комфортно взагалі всім. Частина приміщень — житлові, люди там можуть спати, в інших — грати. Там буде дитяча кімната, медпункт, кухня, та пральня. Щоб можна було там жити якийсь час, взагалі не виходячи на вулицю.

В.: І навіть якщо зараз не буде гострої потреби, щоб люди там жили, це може бути місце для проведення свят, тренінгів та різних способів соціалізації і спільно проведеного часу.

Фудтрак: свято на колесах

К.: Розкажіть, як з’явилася ідея фудтраку?

Р.: Одного разу на нас вийшов індійський благодійний фонд United Sikhs. Вони хотіли нам якось допомогти. 

Ми вирішили купити кухню на колесах, щоб робити виїзди на деокуповані території Харківщини, де давно немає води, газу, світла. Не говорячи вже про те, що не працюють ані магазини, ані якісь служби. Багатьом людям ми постачали продукти харчування, гігієну, медикаменти. Ми бачили, що це дає їм найнеобхідніше, але їм не вистачає чогось… У них були сірі обличчя. 

United Sic купили нам фудтрак, який ми знайшли в Італії. Привезли, запустили і почали годувати людей.

В.: Спочатку, коли Руслан розповів мені про фудтрак, я думала, що це буде щось на кшталт польової кухні. 

Перші місяці вторгнення ми годували людей гарячими обідами. Партнерилися з закладами «Япошка» та GaGa. І я думала, що це умовне селище і ми привозимо туди гарячу їжу. Але я навіть не розуміла, що це насправді і наскільки це офігенно.

Р.: Фудтрак — це настрій на колесах. В тих місцях, куди ми зазвичай приїжджаємо, основний контингент — звичайні пенсіонери. Мало дітей та людей середнього віку. Але вони там по-справжньому гасяться (в хорошому сенсі). 

Люди з деокупованих територій у звичайному житті багато говорять про те, як вижити, куди сховатися. Вони не розуміють, що далі. А там починають ділитись одне з одним якимись радощами, говорять на абстрактні теми. Якщо там є діти, то вони починають навколо бігати, стрибати, дивитися на лампочки, що горять. Дехто каже: «Ми так давно лампочок не бачили». Там якісь інші цінності.

В.: Я б, напевно, це назвала радше «свято на колесах». Коли ми були у Ківшарівці, я відчувала різницю — коли ми просто розмовляли з людьми без фудтраку — з чим вони стикаються, як у них життя йде. І в тій же Ківшарівці, коли приїжджає фудтрак, люди починають посміхатися. Вони начебто… Це те, що повертає їм життя. Місце туси, начебто до них клуб приїхав. Я побачила, що це має дуже великий терапевтичний ефект. Коли люди згадують, що вони живі та відчувають турботу. Це ж не про їжу абсолютно. Тут їжа швидше як ритуал, що асоціюється зі святом.

К.: А як ви робили кухню для фудтраку?

Р.: Ми звернулися до професіоналів — «Япошки». Це мережа ресторанів, з якою ми постійно співпрацювали під час бойових дій — годували людей у бункерах та метро. 

Коли у нас з’явився фудтрак, ми звернулися до них за порадою — як це все запустити. Ми не зовсім знайомі з громадським харчуванням. Хоча зараз наш волонтер — Вася Півень — основний кухар фудтраку. І в нього є профільна освіта.

«Япошка» допомогла нам поставити нашу першу кухню, коли ми робили виїзд в Чугуїв, де знаходиться наш прихисток. Тоді ще був дощ, не дуже гарна погода, але хлопці там так злажено працювали, і вже по тій атмосфері стала зрозумілою магія фудтраку. 

Поступово ми знайшли постачальників їжі для нашого меню. Почали пробувати невеликий асортимент — хот-доги, бургери, потім — знову хот-доги. Змінювали наповнення, начинки. Отримували від людей зворотний зв’язок. Зараз у нас є розуміння, що ми можемо робити, в яких обсягах і які це бюджети.

К.: А як часто ви робите виїзди фудтраку в область?

Р.: На сьогоднішній день ми робимо два-три виїзди фудтраку, а можемо робити п’ять. Це Куп’янський район, Слатіно, зараз збираємось в Ізюм. Витрати на виїзд фудтраку ми закриваємо виключно з донатів.

В.: Ми можемо запрошувати шеф-кухаря з «Япошки», який робить суперпасту з офігенним ресторанним соусом, та привозити ресторан. Або приїжджати із хот-догами. Залежно від бюджету, який маємо на виїзд, можемо влаштовувати різні варіанти свят. Чим більше людей до цього приєднається, тим більше людей на деокуованих територіях зможуть отримати це свято.

Р.: За один виїзд у досить густонаселеному місті ми легко можемо нагодувати 500 людей, створивши їм свято. Загалом на сьогодні ми видали близько 12 000 порцій їжею, 20 000 — напоями і ще дуже багато десертами. 

Мінімальний виїзд фудтраку — 12 000 гривень — це меню з хот-догами. Це бюджетне меню із можливістю нагодувати максимальну кількість людей. Коли ми робили новорічне меню — з бургерами та десертами — це може дотягувати до 35 000 за виїзд.

В.: Фудтрак приїжджає до місць, де іноді здається життя зупинилося багато місяців тому. А це свято діє як групова психотерапія. 

Р.: Вони п’ють каву, розбиваються на гуртки, у всіх свої теми.

В.: У місце, де, начебто, немає життя, приїжджає бусик — і життя починає вирувати на цьому п’ятачку. І це одна з найважливіших задач, з тих, які я бачу на деокупованих територіях: нагадувати людям, що насправді йде життя. І навіть після великого жаху є місце для радості.

Мешканці приходять до нас, починають розмовляти, згадувати якісь інші теми, крім болючих питань. Вони радіють, довкола них — діти, і це схоже на якийсь фестиваль.

Я вірю і бачу, що це дуже необхідно людям у цих місцях. У Ківшарівці більше потрібен приїзд фудтраку, ніж ще один кілограм гречки. Це те, що повертає людей до життя. 

Команда «Люка» разом з Василіcою та Русланом збирає на виїзд фудтраку в Ізюм. Вартість закупівлі продуктів — 30 000 гривень. Підтримайте наш збір, а ми привеземо вам репортаж про те, як зараз живе Ізюм. Відправити донат можно за цим посиланням.

Текст та фотографії — Катерина Переверзева, Олександр Осіпова та з архіву Руслана Омарова, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.