Стас Корольов: «Втрачене око — ніщо в порівнянні з Донбасом»

«Щоб працювати із травмами, потрібно дивитись їм в обличчя»

К.: Стасе, в тебе на альбомі є трек, за який я тебе буквально ненавиджу. Це пісня «утаи-утаи» про твоє втрачене око. Ми з тобою певний час тусовалися в одній компанії в Києві, і навіть ходили разом у Харкові в будиночок на вулиці Данилевського, де тобі робили протез…

С.: Це взагалі дуже цікаво, що в нас є такі спільні спогади…

К.: Тоді я чомусь не змогла запитати про твоє око. Типу: «Стасе, а як це сталося?». Але прослухавши альбом, тепер я знаю відповідь. Навіщо ти тягнеш так глибоко в твої спогади? Ти міг би сформулювати це одним реченням: «Засунув петарду в ручку, ковпачок відлетів у око, пошкодив його, мені поставили штучне». Але замість цього ти вирішуєш: «А давайте тепер ми всі вирушимо до моїх травм!»…

С.: Щоб працювати із травмами, потрібно дивитись їм в обличчя. Ми ігноруємо травматичні спогади, тому що мозок так убезпечує себе від стресових відчуттів, пов’язаних з цією подією. Саме тому під «кислотою» у людей бувають «бедтріпи»: захисний механізм вимикається, і якщо вони не звикли дивитись в обличчя своїм травмам, в «тріпі» вони до них прийдуть. В певному сенсі — це пропрацювання травми.

Не знаю, чи бувало таке з тобою, але коли у людини важкий період в ментальному сенсі — нервовий зрив чи вона ридає та не може зупинитися — дуже допомагає почати писати все, що у тебе в голові. Витягуєш зі своєї голови все, що там намішано, як чаїнки у чашці, та перетворюєш це в певну структуру, з якою вже можна працювати.

Взагалі у мене не було конкретної ідеї написати пісню про око. Ця ідея з’явилась не від потреби у самотерапії. Я потрапив у кризу артистичної діяльності, перестав розуміти, навіщо я займаюся музикою, шукав, чим займатися у творчості.

Відповідь прийшла з режисури, де існує теза «писати потрібно про те, що тобі болить». Тоді це буде максимально виразно: ти не намагаєшся мімікрувати під якусь історію, в якій не береш участь, а пишеш про те, що найбільше за все тривожить. Ти не виступаєш в ролі творця світів, а вже живеш в цьому світі.

Коли я почав отримувати зворотній зв’язок, перелякався та зрадів одночасно. Зрадів, що багатьом цей альбом зрезонував так, що вони казали: «Чувак, та це ж про мене». Та злякався: «Ого, ніхуя собі скільки травмованих людей!»

Конкретно щодо пісні «утаи-утаи»: я бачу таких самих людей з протезом та прекрасно знаю, як їх ідентифікувати. Перш ніж я помічу у них протез, помічаю їх тотальну невпевненість у собі, прагнення прикривати обличчя. Я тільки нещодавно почав намацувати думку про те, що зі мною все в порядку. І досі її намацую (завдяки цій пісні — все краще). На обкладинці цього альбому очі дивляться у різні сторони, а я ніколи в житті не допускав таких світлин.

Протез погано рухається, з’являється налаштування: ти весь час дивишся прямо. Ліворуч та праворуч оком не рухаєш — так буде видно, що вони дивляться в різні боки, а так не можна. Люди вважатимуть, що ти неповноцінний.

У вузькому сенсі, мені хочеться першочергово донести людям: «Все в порядку, особистість людини знаходиться у голові». Це як у тачки, якою ти їздиш, розбита фара: можливо тобі трохи важче пересуватися в потоці транспорту, але це нічого не каже про те, хто кермує автівкою, окрім того що ти, можливо, дещо неакуратний або маєш менше вдачі.

Коли я почав намацувати це відчуття, що зі мною все в порядку, першочергово мені захотілося передати його таким саме людям з протезом. А далі ми екстраполюємо травму ока на інші фізичні недосконалості і розуміємо, що це про одне й те саме. Масштабуємо в принципі на травми, зокрема й психологічні, і розуміємо: «Так, ми всі тут травмовані, просто не обов’язково у людей немає ока». Таким чином, усвідомлено або неусвідомлено виходить змусити людину глянути на свої травми і почати з ними працювати.

К.: Знаєш, у мене не було претензії «Стасе, навіщо ти своєю травмою травмував і мене?». Це скоріше про те, що коли ти збираєшся слухати музику, частіше сподіваєшся, що вона тебе якось підлікує, допоможе.

Інша справа, коли з’являється Стас, який раптово вистрибує з-за куща, бере тебе за руку і каже: «Все, зараз ми підемо вглиб терапевтувати тебе й мене». Для мене в цьому й полягає охуєнність альбому.

В деяких треках те, з чим ти намагаєшся розібратися, перетинається з моєю історією: переїзд в інше місто через війну, наркотики. Коли я радила альбом своїм друзям та знайомим, мені було цікаво, наскільки він може спрацювати для людини, у якої не було умовного бінго із травм.

С.: Найкраще за все — як ти вже правильно сказала — якщо ти починаєш асоціювати себе з головним героєм.

Серед моєї авдиторії, на щастя, є нетравмовані люди. І вони зазвичай кажуть: «Ну, пісня “ла-ла” — під неї класно їхати у машині». Окей. Все ж цей альбом першочергово націлений на людей, які мають травми.

К.: Мені здається, це майже всі.

С.: Як виявилось, таких людей чимало. Але є ще люди, у яких є травми, але вони їх уникають та починають заперечувати: «Ні, у мене все нормально, нічого не болить». Тут авдиторія звужуться до людей, які все ж схильні рефлексувати. Шансів на те, щоб створити альбом, який сподобається усім, у мене не було. Так і не буває.

Але, взагалі, хочу з тобою посперечатися. Коли ти починаєш слухати музику, можливо свідомо хочеш: «Я йду туди, щоб мені полегшало, щоб отримати приємні відчуття». Але насправді ти йдеш за катарсисом.

Головний успіх творчості — кіно, театру, музики, живопису — якщо вони викликають у людини катарсис. А катарсис — це така штука, яка необов’язково відбувається крізь приємні відчуття. Він відбувається через резонування з твоїми найбільш сильними переживаннями. Це необов’язково буде легко. 

Є люди, яким потрібно, щоб від музики було радісно. А є ті, яким потрібно щось складніше. Мені здається, це якраз моя авдиторія — травмована, або в пошуку більш комплексного задоволення.

Зрештою, коли починаєш дивитися кіно, робиш це, аби пережити із персонажем проблеми, яких в тебе ніколи не буде. Або ніколи не було. Та щоб вийти на цей катарсис, потрібно вийти в емоційний мінус, а потім зробити круте піке в плюс. Тому альбом містить треки, від яких тобі не обов’язково добре.

Але виправдання своїх недоліків своїми травмами також вкрай шкідливе. Тому в якості антидоту наприкінці альбому я транслюю думку щодо нейропластичності. Окей, ми себе прийняли. Давай себе за це не пиздити, але давай із цим щось робити.

Ось ще й для цього «утаи-утаи».

«У мене була ілюзія, що психотерапія врятує, але це довгий шлях без кінця»

К.: Мені було кумедно слухати твій альбом, а потім спостерігати, що зі мною в цей момент відбувається. Період, коли починається моя історія з бінго із травм, відбувалася у нас на спільних тусовках у спільних компаніях. Це було як на треці «ла-ла»…

С.: Так, ти не відстрілюєш, що відбувається, тобі просто весело.

К.: При цьому десь на підкірці розумієш, що щось не так. Немов у тебе на нозі гангрена, а ти її пластирем зі всіх боків обклеюєш.

С.: Або ковдрочкою прикриваєш.

[Сміються]

К.: Терапія з’явилась в моєму житті саме тоді, коли я зрозуміла, що намагаюсь виправити себе тим, що пизжу себе за недоліки. А краще в підсумку не стає.

С.: Взагалі не стає.

К.: Тільки гірше й гірше, і ти сам для себе стаєш гидким демоном.

С.: Якщо ти на етапі, коли ще веселишся, тобі хоча б весело. А тут ти цю гангрену ще й пиляєш пилкою. І просто підвищується тривожність.

Але це теж так просто не відбувається: «О, психотерапія мене вилікувала». Ніфіга! Я продовжую відчувати себе винним за купу речей.

Так, стало краще, але зараз я їбашу на свій музичний проєкт та не працюю над своєю нейропластичністю. І відкочуюсь назад з єдиною відмінністю, що зараз не курю та не п’ю — дякую, блін, прекрасне надбання. В мене була ілюзія, що психотерапія врятує, але це довгий шлях без кінця.

К.: Я теж мала надію, що зараз сходжу на терапію й така «зрозуміла-прийняла-переписала» — і далі пішла така собі оновлена та хороша. В якому віці ти пішов на терапію?

С.: В тридцять.

К.: Ось уяви, 30 років крізь купу подій та досвіду у тебе формуються моделі поведінки, які у мозку записані як базові — як опція ходити ногами. Це те, що часто може зупиняти людей на шляху до терапії. Вони дивляться на своїх друзів та знайомих з єхидністю: «Ой, ти ж все одно тривожишся й плачеш, все одно ця травма залишилась. Не працює твоя терапія!»

С.: Тому важливо не ідеалізувати терапію в інформаційному полі. Так само, як і не демонізувати наркотики.

Коли навколо тебе все життя демонізують наркотики, а потім ти їх пробуєш, виявляється, що все не так жахливо. А коли ідеалізують терапію, ти пробуєш і розумієш, що це не працює як рятівна пігулка з постійною дією, тому розчаровуєшся в ній.

Думаю, що до терапії потрібно ставитися як до візиту до дантиста. Коли йдеш до стоматолога, ти ж не думаєш, що один раз сходиш і зуби будуть здорові до кінця життя. Ти знаєш, що до нього ще повернешся.

К.: Ось, до речі, якби я не була знайома з процесом терапії і послухала б альбом, то могла би якраз подумати, що психотерапія — це чарівна пігулка. На початку альбому у нас був травмований Стас, мудак стосовно людей та коханої жінки, споживає все, що можна, все пройобує. А потім йде до терапевта, просвітлюється, і все — ґеппі-енд, полагодили Стаса.

С.: Так, ти маєш рацію. Я не заявляю прямо, що не маю проблем, але лінія на альбомі однозначна — з неусвідомленості в усвідомленість. Але режисура — це життя мінус нудьга. І щоб бути виразнішим, ти підсилюєш найяскравіші риси, приглушуєш додаткові, щоб вони не смітили.

Врешті-решт, кіно — це трохи казка. А тут я намагався зробити кіно. Як цікаво я привів до того, що цей травмуючий й не даруючий однозначного задоволення альбом назвав казкою.

К.: Але ж ми всі розуміємо, що гарний фінал — просто вдалий період цієї історії, на якому розповідь зупинилася…

С.: І він дозволяє людині вийти із залу після катарсису і почуватися добре. Після серйозних переживань, але з полегшенням та надією.

«Культурна столицецентричність — це дуже некорисно для культури країни»

К.: Я пам’ятаю, був період, коли хотів залишатись жити у Харкові.

С.: Я люблю Харків. Жив там в 2014 році влітку. І десь півтори місяці взимку 2015 чи 2016 року. В 2015-му я приїхав туди просто попрацювати, створювати музику, жити в студії.

Реально залишатись в Харкові я збирався тільки в 2014-му. Але в 2016-му теж розглядав це. Від мене пішла тодішня дівчина, я не знав, що робити і розглядав варіанти, куди податися далі. Але потім закрутилася історія з «Голосом Країни», і я поїхав назад до Києва.

К.: В мене маніакальна «попайка» на Харкові. А до Києва — абсурдні ревнощі. Коли я приїжджаю до Києва, дивлюсь на все це і запитую: «Що в тобі такого, що ось ці всі, в першу чергу, близькі мені люди — але ще й цінні кадри для культурного осередку — поїхали до тебе?»

Коли ти переїхав до Києва, у тебе закрутилася історія з «Голосом», Дорном та лейблом Masterskaya, у мене була внутрішня образа. Так завжди працює, коли їдуть, наприклад, мій улюблений діджей або художник, яких я бачу як природну частину культурного ландшафту Харкова.

І коли я чула перший трек з альбому, а там «хочу Ваню Дорна во френдах», за ним — програш, а за ним — «это не представляет никакого интереса в принципе» — відчула дурну зловтіху.

С.: Типу, «ага, получил?» [Сміється]

К.: Так! Яке охуєнне місто, а ти полишив його заради Дорна! І де Дорн зараз?

С.: Дуже добре, що є ти зі своєю «попайкою» на Харкові, бо для мене це трошки поза логікою.

Я коли пожив у різних містах, зрозумів, що потрібно прагнути до міста, де більше людей. Там вище рівень, більше конкуренції, там ти можеш здобути більшого у плані особистісного зростання.

І саме такі люди як ти, які мають конкретні ірраціональні «попайки» до певних міст, дозволяють розвиватися в культурному плані іншим містам, а не тільки Києву. А культурна столицецентричність — це дуже некорисно для культури країни в цілому.

Тому я сильно радію, що є Dnipropop у Дніпрі, «Люк» у Харкові, всім проєктам, які зароджуються на Донбасі — The Most Fest в Костянтинівці та «Платформа ТЮ» в Маріуполі.

Чи можу я себе уявити у Харкові? Можу. Але знову ж — ти по-власницьки до мене ставишся. Я ж не харківський, я з Авдіївки та Донецька. Просто Харків був певним містом, про яке я подумав, коли їхав від війни.

На той момент я грав разом із сесійними музикантами Ігорем Бірюченком та Єгором Мартиненком, а вони обидва з Харкова. В якийсь момент вони сказали: «Чувак, це, звичайно, круто, але у нас нема часу, у нас свої гурти». І я поїхав шукати музикантів до Києва.

Але Харків — це ніжна та окрема історія для мене. Харків — це величезна площа Свободи. Інколи, звичайно, заставлена ярмарками та всякими дурницями. Але я закоханий в цю площу, в харківську архітектуру — в той же Держпром. Мені дуже подобається, що це місто будували як столицю, але столицею воно не стало [Харків був столицею УСРС з 1919 по 1934 роки, — «Люк»], і воно має тепер масштаб без мурашництва. І вулиця Дарвіна!

Знаєш, є місця в місті, з якими тебе пов’язують романтичні події. Для мене, як не дивно, романтична подія — це місяць життя, грудень на вулиці Дарвіна, там, де «Хем».

К.: Він не на Дарвіна, тоді вона ще була вулицею Іванова, а зараз її перейменували на вулицю Свободи.

С.: Вулиця Свободи! Клас! Ми там жили з музикантом Сашею Юшковим у кімнаті. Квартиру, в якій вона була, здавали різні люди. В іншій кімнаті жила збожеволівша завуч школи, з якою ми билися прямо на кухні. Вона нам забороняла користуватися гарячою водою та протестувала, щоб в цій кімнаті хтось жив.

Ми жили із Сашком по-холостяцьки, курили траву кожного дня, пили пиво, ходили до «Хема», днями сиділи на репетиційній базі біля ріки та «Мельницы» [будівля колишньої борошномельної фабрики біля Горбатого мосту]. Йшли пішки звідти вище на Бекетова, далі Пушкінською, а звідти — на Іванова. Це було так романтично!

Мені подобається, що Харків якоюсь мірою як Донецьк: в нього дуже збитий центр, у тебе в пішій доступності є все. Це додає місту затишності. А ще у Харкові всі ці старі домівки, ліфти, де ти сам закриваєш двері, високі стелі в квартирах, товсті стіни.

Харків для мене — це завжди lo-fi. У 2014-му я переїхав туди та жив у чуваків на репбазі. Вони жартували, що в них завівся тарган. Приходять на репетицію — я з ними тусуюсь. Йдуть — я залишаюсь та сплю.

А потім я привіз ще одного музиканта з Донецька, вони сказали: «Ні, чувак, вдвох ви тут жити не будете». І ми зняли по ліжко-місцю на Пушкінській в комуналці. В цій кімнаті жив наркозалежний з кішкою на ім’я Ефік (від слова «ефедрин»). Це теж свого роду було прикольним.

Так, звичайно, більше не буде. Але як охуєнно, що це було.

К.: Це ще й з віком пов’язано!

С.: Так, ти готовий жити на lo-fi в ранньому віці, легше його переносиш і ще й ніби безсмертний. Зараз я б від такого життя набагато довше відновлювався.

А ще я маю любов до спорт-бару [«99»] на Бекетова. На той час я тільки розійшовся з дівчиною, з якою ми були разом п’ять років. Належав сам собі, не знав, що робити. Заходжу в цей бар, а там фінал кубку Англії. Опинився в закутку тісного бару з купою людей, разом із ними вболівав за «Арсенал», а наприкінці матчу обіймався з цими п’яними мужиками.

Зараз в мене є дружина, ми разом працюємо та живемо, і мене хрін витягнеш з дому — тому що завжди є чим зайнятися.

А ще теж харківський спогад — коли сидиш з ноутбуком в якомусь антикафе, тому що у «Вконтакте» знайшов групу, де роздають паролі від інтернету в закладах. Потім йдеш і їси сендвіч з Freshline. Я, до речі, досі не можу зрозуміти, чому Київ завоював Freshline, а не «Буфет». Мені Freshline не так подобався.

К.: Мені здається, харківський «Буфет» — це як зелена «Бургерна» в Донецьку.

С.: А «Бургерна» переїхала до Києва! Хоча так, вона не могла залишитись в Донецьку. Ми ж говоримо про одну «Бургерну» — із зеленою вивіскою?

К.: Так, вони у хот-доги додають крабові палички та маринований огірок.

С.: Вони з’явились біля метро Осокорки. Так, ті самі хот-доги з Донецьку.

К.: Я куштувала їх там. Пам’ятаю, що стою, їм цей хот-дог і мені здається, що того моменту я намагаюсь себе наїбати — та за допомогою цієї їжі повернути собі щось, що значно більше, ніж цей хот-дог. Одна справа — коли ти їси цей хот-дог на Осокорках, а інша справа, коли ти виходиш…

С.: На вулиці Університетській?

К.: Так! Або йдеш вночі з бару «Ганджубас» на Набережну. «Буфет» — це така сама історія. Я не можу уявити собі піцу з «Буфету» не у Харкові.

С.: Я би не відмовився, звичайно. Але гаразд, давай залишимо «Буфет» Харкову.

«Коли сусідня країна забирає в тебе Крим та Донбас, відчуваєш себе терпилою»

К.: Війна, з одного боку, — історія, яка дуже багато в мене забрала — ціле місто, наприклад. Мені пощастило, я залишилась майже без втрат — всі мої близькі люди фізично цілі. Так, з деким ми перестали спілкуватися, коло спілкування змінилося.

З іншого боку, війна нібі висмикнула мене з цього комфортного знакового місця та закинула в місто, в якому мені ось вже шість років неймовірно добре.

Це все до чого: на твоєму альбомі, мені здається, зчитується ця історія — що якщо не заперечувати свої травми, а працювати з ними, часто від цієї травми ти отримуєш бонус. Незрозуміло, з’явилася б в тобі ця сила, якби не ця травма.

С.: Так, залишається. Бонуси полягають в тому, що ти вчишся із цим давати собі раду, бороти та самостійно виходити на новій рівень комфорту та безпеки.

Але загалом це суперечлива теза. Так, стрес робить тебе сильнішим, але одночасно вбиває тебе. Якщо він більший за якусь критичну позначку, він починає тебе зношувати.

Те, про що ти кажеш, скоріше стосується ситуації з оком. Я півроку лежав у лікарнях, а коли повернувся до школи, сильно змінився характером. Я повернувся до однокласників: «Хлопці, я таке пережив, яке право ви взагалі маєте мені щось розповідати?». У мене змінилось ставлення до всього і я став сильнішим.

Війна за відчуттями скоріш поранила, ніж загартувала. Втрачене око в порівнянні з Донбасом — це ніщо. Коли у твоєї країни відірвали шматок території — причому я навіть особисто ніколи не любив Донецьк — це сильна травма. Це удар по гідності власній та національній.

Коли ти втрачаєш око, ти втрачаєш його просто тому, що ти довбойоб. А коли сусідня країна забирає в тебе Крим та Донбас, ти відчуваєш себе терпилою. І це ніхуя не загартовує. Тобто так, загартовує, але це складно. Щоб це по-справжньому загартувало, це потрібно подолати. І перемогти. А це продовжує травмувати, бо війна ще триває.  

Війна змусила подорослішати. І якісь проблеми на фоні цього здаються дурницею. Але в той же час, ти постійно помічаєш ідентичні мотиви, коли спілкуєшся з людьми, які поїхали з Донбасу.

Мене навіть в якийсь момент почало бісити, що ми всі кучкуємося і ніяк не взаємодіємо з київськими. Чому я весь час проводжу з людьми, які також переїхали? Окей, нас споріднює спільна травма, але це немов закриття у мікрокосмосі. Але насправді нас просто багато чого тоді пов’язувало — спільне лихо.

К.: Мені здається, в перший рік після початку війни інакше було б дуже важко. Ти втрачаєш місто, ти втрачаєш все, з чого складався твій світ. Якщо ти втратиш ще й людей — у тебе не залишиться нічого.

С.: Так. Добре, що ми мали тоді хоча б друзів. Я не уявляю, як це вивозили люди, у яких не було ось цієї «комуни» та підтримки.

К.: Я пам’ятаю, коли відчула, що починаю підліковуватися після війни. Я тоді опинилася в Харкові, у мене змінилося коло спілкування і ньому не було цього травмованого оточення.

С.: Так, а Харків у цій історії навпаки — місто, що перемогло. Причому перемогло, наскільки я знаю, завдяки критичній масі свідомих людей. У Харкові багато університетів, творчої молоді — та з їх боку, наскільки я пам’ятаю, був сильний спротив проросійському руху.

К.: Один із двигунів моєї активістської діяльності у Харкові — те, що Харків, ніби Донецьк, який зміг. Як відеогра, в якій можна завантажити збереження і переграти. З одного боку це — і тут всім керує не любов, а травма. З іншого боку — ну, гаразд.

С.: Так ти ж не можеш відмінити свою травму. Вона вже відбулася і вплинула на тебе. Але ти можеш почати жити із нею в нетоксичних стосунках, щоб вона тобі допомагала, а не ранила. Чи щоб повірити, що здатна на багато чого навіть після того, що пережила. Можливо, саме завдяки тому, що пережила.

Мене дуже зачепив допис, присвячений Афганістану, про те, що ранкові латте здаються непохитними. А люди з Донбасу знають, як раптово це змінюється — як це змінюється в Афганістані. Просто одномоментно звичний лад повалився та наступив пиздець. Потрібно розуміти і дивитися в очі всій цій хуйні, щоб пам’ятати, що це можливо.

Хочеться розслабитися, абстрагуватися. Думка про те, що в цей час йде війна, змушує стресувати. Але коли намагаєшся абстрагуватися, припиняєш контролювати ту шкоду, яку вона тобі завдає. Звичайно, ти не зможеш жити повноцінним життям, постійно думаючи про війну. Але частину себе ти завжди туди віддаєш — хоча б щоб контролювати слід, який війна залишає у тобі.

У нейробіології є класний термін «неглект», коли внаслідок травми людина починає ігнорувати відсутність руки. Всерйоз вірить, що вона є. А коли показуєш їй, що руки нема, починає перемикатися на інші теми. Вмикається максимально потужна захисна реакція.

І ось цей колективний неглект потрібно подолати. На щастя, це не нейробіологічна проблема, а соціальна. Соціальні проблеми вирішуються змінами в культурному та інформаційному полі. Коли ти думаєш, що не так все однозначно, або: «Гаразд, нехай забирають Донбас» — це найзручніша позиція, яка уособлює цей неглект.

Ти можеш ігнорувати війну, можеш зайняти позицію, де тебе це наче не стосується. Коли ти думаєш, що бісова музика поза політикою — згадуй Афганістан.

Ти можеш як завгодно казати, що поза політикою, а потім приходять орки і забирають твій Донецьк. І як ти можеш опинитися поза політикою, якщо все суспільне — це політика? Це можливо тільки якщо ти в лісі живеш. Ба більше — хочеш ти цього чи ні — цей ліс знаходиться на території певної країни і на нього поширюються її закони.

Концерт Стаса Корольова відбудеться в Promodo Hub у суботу, 2 жовтня, о 20:00. Придбати квитки можна ось тут.

Текст, фотографії та обкладинка — Катерина Переверзева, переклад українською — Макс Бурєнок, редакція — Олександра Пономаренко