Харківський період Михайла Бойчука: мистецтво на службі системи та історія любові
Люди
У 1919–1934-х роках Харків став знаковим містом для засновника української школи монументального мистецтва бойчукізму — Михайла Бойчука. Тут він працював над оформленням оперного театру, під тиском системи виголосив виправдувальну доповідь, працював над розписом Червонозаводського театру, а також зустрів своє останнє кохання – художницю Аллу Гербурт.
«Люк» розповідає про життя і творчість харківського митця.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Від вітальності до гоніння
Зв’язок школи Бойчука з Харковом розпочався, коли монументальне мистецтво почали активно впроваджувати в нові суспільні простори. У 1921 році бойчукісти отримали державне замовлення на оформлення приміщення Харківського оперного театру. У цьому приміщенні відбувся п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад — зібрання представників робітничих, селянських і солдатських депутатів. Під час таких з’їздів ухвалювали найважливіші державні рішення та обирали виконавчі органи.
Із встановленням радянського режиму та початком політики «українізації» у 1920-х роках художники щиро вірили, що зможуть створити велике колективне мистецтво. Тож бойчукісти активно доєднувалися до масштабних державних замовлень, вбачаючи у цьому можливість реалізації свого «великого стилю».
Однак на початку 1930-х років політичний клімат стрімко змінився. Партійна номенклатура піддала школу Бойчука нищівній критиці. Митців звинуватили у формалізмі, націоналізмі та шкідливих традиціях «візантизму». Тоталітарна система вимагала переходу до єдино правильного методу — соціалістичного реалізму.
Голодомор: промова, що мала принести порятунок
У 1933 році на першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР у Харкові Михайло Бойчук виголосив доповідь, яка фактично стала його спробою виправдатися перед владою. Пленум відбувався під час Голодомору, коли на вулицях міста лежали тіла померлих селян.
Митцю довелося публічно дистанціюватися від свого європейського навчання та меценатства митрополита Андрея Шептицького. «Гроші дав мені митрополит Шептицький, оцей самий ватажок українського фашизму-націоналізму», — казав художник, додаючи, що церква нібито намагалася залучити таланти з бідноти, аби ті не працювали на пролетаріат.
Аби довести свою лояльність, митець акцентував на власному селянському походженні та оповів історію брата: «Мій рідний брат від цієї бідноти емігрував в Америку, був там робітником 10 років і, як свідомий комуніст, він приїхав з іншими американськими робітниками на радянську Україну».
Окрім того, художник переконував аудиторію, що вивчав візантійське і релігійне мистецтво виключно заради опанування техніки фрески. Згадав він і період Української Народної Республіки. Саме тоді, у 1917 році, Бойчук разом із Михайлом Грушевським, Федором і Василем Кричевськими, Георгієм Нарбутом, Михайлом Жуком, Абрамом Маневичем, Олександром Мурашком та Миколою Бурачеком заснував Українську академію мистецтв (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, НАОМА). Проте перед партійним керівництвом митець називав ці роки часом, коли він нібито швидко зрозумів помилковість своїх «націоналістичних захоплень».
Бойчук обіцяв партії створити нове мистецтво. Він заявляв, що монументальний жанр ідеально підходить для соціалістичного реалізму, адже говорить інтернаціональною мовою, зрозумілою робітникам без перекладачів.
«Кожному з нас, і особливо мені, потрібно ясно, чітко сказати, за що він — за соціалістичний реалізм чи за своє минуле. Ясно і недвозначно відповідаю: за соціалістичний реалізм, проти того, що тепер зветься “бойчукізмом”…», — підсумував митець.
Однак попри публічне покаяння інтриги в художньому середовищі лише посилювалися. Зокрема, Федір Кричевський надіслав листа російському художнику, президенту Всеросійської академії мистецтв Ісааку Бродському, у якому скаржився, що бойчукісти «висміюють соцреалізм» і просувають «свої установки». Цей донос пришвидшив роботу репресивної машини.
Іронія долі полягала в тому, що сам Федір Кричевський роками пізніше став жертвою цієї ж системи. Після Другої світової війни радянська влада та органи НКВС почали переслідувати митця. Його заарештували та вислали до селища Ірпінь на Київщині, де 30 липня 1947 року він помер від голоду.
Червонозаводський театр: марна спроба пристосуватися до вимог влади
Останньою великою спробою школи Бойчука пристосуватися до вимог влади стала робота над новозбудованим Червонозаводським театром у Харкові протягом 1933–1935 років.
Михайло Бойчук разом із Кирилом Гвоздиком та Марією Юнак створили центральну фреску «Свято врожаю» у формах «сталінського неокласицизму». Художники відмовилися від проторенесансних впливів на користь типізації та ідеалізації. Вони зобразили колони селян із багатим урожаєм та червоними прапорами, що створювало дисонанс із реальною ситуацією в оточених червоноармійцями селах Харківщини, які вимирали від голоду.
Мистецтвознавиця Олена Ріпко звернула увагу на фотографію художника на тлі цієї роботи. «Поруч із встановленим картоном “Свято врожаю” сфотографований сам Михайло Львович — понура постать, засмучене лице, пронизливий погляд на глядача», — зазначала дослідниця, припускаючи, що митець усвідомлював цю наругу.
Схожий настрій зафіксував і скульптор Бернард Кратко. У 1936 році він створив гіпсове погруддя Бойчука, зобразивши його розгубленим, із вимученою усмішкою.
До створення фресок долучилися й інші бойчукісти: Іван Падалка написав «Відпочинок», Оксана Павленко — композицію «Фізкультура і спорт», а Василь Седляр — «Індустріалізацію» у фойє театру. Однак вимушений компроміс, який полягав у відході від стилістики школи, їх не врятував. Після арешту художників влада оголосила, що фрески не мають жодної цінності, і наказала збити їх зі стін.
Читайте також:
- Радянські мозаїки Харкова: мистецтво чи спадок тоталітаризму?
- Як радянська влада намагалася знищити в нашому місті ренесанс української культури. «Харків, де твоє обличчя?»
- Підпільний Харків: катакомби, дисиденти й таємне життя радянської епохи
Алла Гербурт: кохання, вирок, вигнання
Робота над харківським театром вимагала від Бойчука постійних подорожей між Києвом та Харковом. У цей час він зблизився з художницею Аллою Гербурт.
Гербрут народилася у Харкові в родині професора Вікентія Гербурт-Гейбовича, що походив із давнього галицького аристократичного роду. Алла здобула фах у майстерні бойчукіста Івана Падалки в Харківському художньому інституті.
У 1930-х вона увійшла до літературного середовища і вийшла заміж за поета Майка Йогансена. Завдяки йому Алла вивчила українську мову, і невдовзі подружжя оселилося у знаменитому Будинку «Слово», де у 1928 році народився їхній син Гай. Художниця успішно ілюструвала дитячі книжки та дорослу літературу, зокрема, оформила знаковий твір Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його прекрасної коханки Альчести у Слобожанську Швацарію».
У середині 1930-х років шлюб Алли та Майка розпався. Про це свідчить лист Йогансена до Миколи Бажана від січня 1936 року, де поет коротко констатував: «З жінкою ми розійшлися остаточно. Так сказать, назавжди».
Тими ж роками датується і роман між Гербурт та Бойчуком. Дослідниця Оксана Ременяка зазначала, що «…їхня зустріч — це могутньої сили короткий спалах у трагічний час, коли особисте щастя видавалось недосяжною розкішшю…». Знайомству пари сприяв Іван Падалка, він також мешкав у будинку «Слово» поруч із Василем Седлярем та Анатолем Петрицьким.
Десятого грудня 1936 року в Алли Гербурт народилася донька Ганна. Втім Михайло Бойчук її так і не побачив — чекісти заарештували художника у Києві ще 25 листопада 1936 року, а Івана Падалку та Василя Седляра взяли під варту восени того ж року. У січні 1937 року Бойчук написав Аллі останнього листа з київської тюрми, де ділився своїм розпачем.
«Мої почуття і думки наболіли, як крила у тої птиці, що в клітці поривається летіти. Хоть судьба нам не дуже сприяє, та я не трачу надії», — писав митець.
Каральні органи розстріляли Михайла Бойчука, Василя Седляра та Івана Падалку 13 липня 1937 року. Алла Гербурт дізналася про вирок лише у 1939 році, коли слідчий НКВС зумисне залишив на столі документи з позначкою «вища міра».
Життя художниці у Харкові перетворилося на випробування: її виселили з квартири, знайомі переходили на інший бік вулиці, остерігаючись доносів, а видавництва звільнили з роботи. Алла залишила дітей на хатню робітницю і поїхала шукати роботу до Москви. Згодом вона повернулася в Україну, а у 1943 році емігрувала до Німеччини. Її з Бойчуком донька, Ганна Бойчук-Щепко, стала відомою політичною оглядачкою «Радіо Свобода».
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Анастасія Курінська, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
