Яким був Харків у житті Василя Еллана-Блакитного. «Харків, де твоє обличчя»
Люди
Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище — Елланський) — поет і публіцист, революціонер і політик. Людина з десятком псевдонімів і невідомою кількістю паспортів. Народився на Чернігівщині, жив у Києві, а останні роки провів у Харкові. У своїх численних публікаціях він реагував на ключові політичні події епохи, порушував питання розвитку української мови та культури.
«Люк» розповідає про діяльність поета й ідеолога політики українізації та його звʼязок із Харковом.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Бути українцем у вирі революції
Формування світогляду Василя Еллана-Блакитного припало на час стрімких суспільних змін, коли питання національної ідентичності набувало особливої гостроти.
Бідність змусила його піти стопами батька — вступити до Чернігівської духовної семінарії, де сину священника гарантувалася безплатна освіта. Духовна карʼєра була йому зовсім не до душі. Юнак захоплювався українською класичною літературою та періодикою, брав активну участь у нелегальних гуртках, де панували революційні настрої. Наприкінці навчання очолив місцеве відділення Братства самостійників, яке поширювало ідею незалежної України.
Блакитний продовжив навчання на економічному факультеті у Києві, однак почалася Перша світова війна, і через наближення фронту інститут евакуювали в Росію. Василь покидає навчання та вирішує зосередитися на політиці.
У цей час він повертається до Чернігова та бере активну участь в національно-революційній організації «Юнацька спілка», товаристві «Просвіта», ініціює створення першого українського хору. З перших же днів революції Елланський віддався революційній роботі:
«Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні…
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні…»
Після Лютневої революції 1917 року вступає до Партії соціалістів-революціонерів (есерів). Вона була досить популярною в Україні, адже програма орієнтувалася на потреби селян, які тоді складали більшу частину населення. Блакитний стає редактором газети «Боротьба», швидко рухається карʼєрними сходинками, а вже в грудні того ж року представляє партію на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві.
Журналістика і політична діяльність
У серпні 1919 року партія розкололася. Частина її членів, зокрема Блакитний, обʼєдналися з лівим крилом Української соціал-демократичної партії (незалежників). Нову політичну силу назвали Українською комуністичною партією (боротьбистів). Ідеологія доповнилася тезами про федерацію радянських республік, створення Української армії та соціалізацію землі.
Федеративний устрій Василь розглядав як спосіб зберегти рівність між націями, вважаючи, що основою кожної республіки має бути власна політика, культура й освіта. «А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї — бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині», — пише Блакитний у вірші «Україні».
Поступово боротьбисти почали розуміти, що власних сил їм не вистачить, щоб досягти своїх цілей, тому були вимушені співпрацювати з більшовиками. Та попри це не відмовлялися від ідеї незалежності України. Більшовикам довелося йти на поступки, щоб отримати підтримку есерів і місцевого населення. Так зʼявилася політика українізації, яку досить швидко згорнули.
У березні 1920 року боротьбисти оголосили про саморозпуск та увійшли до партії більшовиків, які базувалися у Харкові. Туди ж переїжджає і сам Блакитний.
Вони розглядали це як тактичний хід, сподівалися завоювати незалежність України через вплив всередині партії, через дерусифікацію. Тоді Василь сказав фразу:
«Ми зіллємося з більшовиками, розіллємося і затопимо їх».
Наступні роки Блакитний присвячує розвитку української періодики та літератури. «Журналіст — це насамперед політичний діяч. Для нього ціль — політична робота, виконуючи яку, він вдається до журналістики», — наголошував він. В одному з листів 1923 року Василь пише «…ми, зціпивши зуби, бились, бʼємося і помремо бʼючись…».
Блакитний редагує газету «Вісти ВУЦВК», її додаток «Література. Наука. Мистецтво» (згодом перейменована на «Культура і побут»), засновує журнали «Всесвіт» і «Червоний перець». Крім того, головує колегією Державного видавництва України та спілкою письменників «Гарт», куди входили Володимир Сосюра, Павло Тичина, Майк Йогансен та інші відомі автори сучасності.
Харківський період життя Елланського влучно описують рядки з його листа до матері: «Я живу — все так же. Працюю, кручусь, розʼїжджаю… І уперто вірю в свої сили і в сили революції. Здоровʼя моє — середнє… ще на років два вистачить, а це ж тепер — цілі століття».
Будні, що перетікають у вихідні
Ранок Василя починався в еклектичній будівлі (вул. Чернишевська, 26), так званому Третьому будинок Рад, де селилися переважно партійні діячі.
Третій поверх, кімната №31 із високою стелею і базовою комплектацією меблів. Письмовий стіл, ліжко, стільці та всюди книжки… Олександр Довженко, близький друг Блакитного, побачивши цю кімнату вигукує: «Та й негарно ж ви живете, товариші!». Блакитний не вибагливий, тому його все влаштовує.
Пізніше дружина, Лідія Вовчик, із теплом згадуватиме їхнє помешкання:
«Вранці просто перед [величезним] вікном для нас сходить сонце, а у садку прокидаються пташки і все це — прекрасно».
10 хвилин пішки від дому — й Василь на порозі будівлі, де розташована редакція газети «Вісти ВУЦВК» (вул. Сумська, 11). Піднявшись на другий поверх, повертає ліворуч, проходить до свого кабінету. Опиняється у вузькій і довгій кімнатці з невеликим вікном, яке сягає ледь не підлоги. Та кімнатка, попри це, світла.
Бічницею до вікна стоїть чималий письмовий стіл, який ніхто ніколи не бачив пустим. Під рукою — записник із олівцем. Василь занотовує всі думки: там, на папері, вони надійніші, ніж в голові переповненій ідеями.
«Новий бльокнот і одвічний в нім зміст.
Відблиск первісних вогнів».
Вірш «На новому бльокноті». Березень, 1921 рік. При столі по обидва боки — звичайні стільці. У кутку біля дверей на високій підставці для вазонів — бюст АполлонаБельведерського з кашкетом кольору хакі на голові. Навпроти стоїть широка етажерка, яка ледь витримує тиск елланівської колекції газет.
Ліворуч від дверей — канапа з проваленими пружинами, обтягнута дерматином. Підходить для сидіння трьох людей. Коли на канапу хоче вклинитися хтось четвертий, вигукує: «Каменю місце!». Ще двоє відвідувачів можуть вмоститися на широкому підвіконні, яке зазвичай слугує додатковим місцем збереження рукописів, книжок, заміток й іншого збіжжя, яке вже нікуди не лізло.
Загалом, кабінет Василя вміщує до 25 людей, але тоді вже кроку не ступиш.
Канапа слугувала й місцем притулку для тих, кого Василь рятував від радянських спецслужб. Лідія Вовчик згадувала, що коли Довженко опинився у Харкові, чоловік, сповнений оптимізму, заявив:
«Поки що пропоную канапу в моєму редакторському кабінеті; згодом щось підшукаємо — буде й хата! Тепер же ходімо до редакції, поговоримо, все обміркуємо на місці».
Блакитного часто можна застати в редакторському кабінеті о 1-2 ночі. Це той тип людей про яких кажуть: «Живе на роботі». Власний дім йому слугує виключно місцем ночівлі.
Письменник Юрій Смолич у своїх спогадах пише про кабінет наступне:
«Тут починалися долі десятків і сотень творчих людей, тут утворювалися творчі організації, складалися творчі колективи, вимріювались, а тоді й здійснювалися нові й нові творчі заходи, зароджувалися ідеї, накреслювались плани на багато років наперед».
Незадовго до здобуття Україною нелезажності на будинку встановили памʼятну дошку Елланському, а в приміщенні колишньої редакції «Вістей ВУЦВК» відкрили меморіальну кімнату.
Читайте також:
- Василь Седляр — митець, бойчукіст, ще один розстріляний мешканець «Слова». «Харків, де твоє обличчя?»
- Як у Харкові валили Пушкіна ще до того, як це стало мейнстрімом. «Харків, де твоє обличчя?»
- Як харківські літератори жили до Будинку «Слово», і до чого тут Холодногірська бібліотека. «Харків, де твоє обличчя?»
Останні роки
Після роботи Василь міг заглянути до «Селянського будинку» (Павлівський майдан, 4), де тимчасово мешкала його дружина. Пізніше вона переїхала до Блакитного, а він став часто навідуватися до комуни (вул. Алчевських), заснованої влітку 1922 року.
Тут часто відзначали радянські свята, частуючись печеною картоплею, зважаючи на невисокі статки Василя та його друзів. На річницю Жовтневої революції могли собі дозволити запечену гуску. Під час одного з таких застіль, Блакитний пише вірш «Комуна»:
«Слово “комуна” — як постріл,
Слово “комуна” — як спів.
Погляд свій — думку загострив.
Протинаючи мряку віків…»
Після того, як його здоровʼя погіршилося, подружжя переїджає на дачу Григорія Петровського в Помірки. Будинок стоїть глибоко в лісі, редактор прикутий до ліжка, та попри плутану мову і думки, не перестає працювати.
Щотижня Блакитного навідує Олександр Довженко. Одного дня він вирішує намалювати портрет друга, так проходять їхні дні разом. Лідія описує результат:
«На осяяній сонцем веранді, на тлі розкішної зелені дерев і яскравих квітів, у легкому плетеному кріслі з томиком віршів (здається, Верхарна) у дуже тонкій, худій руці, сидить Василь із високочолим виснаженим обличчям, з глибоким поглядом запалих очей, з ледве помітною посмішкою на страдницьки стиснутих устах».
На жаль, цей портрет пізніше зникне.
Останні місяці життя він проводить в новій квартирі (вул. Чернишевська, 28). Думки про неї у знайомих Блакитного різняться: хтось казав, що це його перше комфортне житло, а хтось жалівся на її скупий інтерʼєр: залізне ліжко, білі стіни, портрет Леніна та й по всьому.
Саме тут, в грудні 1925 року, Василя застане смерть від хвороби серця.
«Ми сиділи і мовчки дивились у вікно — на невеличкий майданчик при злитті вулиць, де стояв будинок. Короткий зимовий день кінчався, сонце було вже низько, скоро й смерк — синій смерк, який так полюбляв Василь за життя. Він спостерігав його з цього вікна», — Юрій Смолич про день смерті Блакитного.
Тіло 31-річного Василя нестимуть в труні через весь центр Харкова: спочатку по Сумській, а потім Римарській до оперного театру. Звідти зі зʼїзду Комуністичної партії, вийдуть делегати, стануть навколо та виголосять свої промови про товариша Блакитного.Далі траурна процесія пройде «суцільним зеленим потоком» вінків теперішньою вулицею Ерліха до аеродрому, де Василя поховають поруч братською могилою героїв Жовтня та могилами авіаторів.
Викреслити та забути
За часів сталінського терору доля колишніх боротьбистів виявилася трагічною. Переважна більшість із них загинула від рук каральної машини тоталітарної держави. Репресивний апарат докладав зусиль, аби стерти будь-які згадки про цих людей. Їхні імена та ідеї мали бути викреслені з історії, а репутації назавжди зруйновані шляхом систематичних фальсифікацій і наклепів.
Василь Еллан-Блакитний, якого за життя вшановували як «поета революції», посмертно перетворився на «ворога народу». Радянська влада оголосила його «буржуазним націоналістом» і «бандитом», а формальне посмертне засудження до вищої міри покарання мало остаточно закріпити цей сфабрикований образ.
У наступній частині матеріалу про Василя Еллан-Блакитного ми поринемо у фамільні спогади його правнучки Василини Гарань. Розглянемо, як поет «мріяв про блакитну даль», реалізовував свій талант журналіста і письменника у Харкові, і яким його варто пам’ятати нащадкам.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Тетяна Савченко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
