Віднайти втрачене

Кампанія зі знищення памʼяті про Блакитного розгорталася поступово. Після його смерті, 1934 року таємно демонтували його бронзовий бюст, який три роки простояв на площі Пʼяти кутів. Невдовзі його імʼя зникло з вивісок Будинку літераторів (вул. Мистецтв, 4) і кооперативу «Слово» (вул. Літературна, 9). 

Найбільш цинічний акт вандалізму відбувся 1937 року: місце поховання Блакитного разом з могилами інших діячів епохи українізації було зорано, а згодом — заасфальтоване. 

1938 року політбюро внесло твори Василя Еллан-Блакитного до списку «Бібліографії буржуазно-націоналістичної літератури» та рекомендувало їх вилучити.

Після десятиліть цілеспрямованого стирання з пам’яті, знищення документів і перекручування біографії, ім’я Василя Еллана-Блакитного почало повільно та фрагментарно повертатися в український культурний простір. Те, що не змогла знищити радянська влада, збереглося в особистих спогадах, які довго залишалися поза офіційною історією.

Про те, яким Василь Еллан-Блакитний постає у спогадах його родини, «Люк» поспілкувався з його правнучкою Василиною Гарань.

«Фінансував українське відродження за кошти більшовиків»

— Чи можна сказати, що Харків став для Василя Еллан-Блакитного точкою найбільшої реалізації?

На ці роки припав його найбільш зрілий період, коли він реалізував свої організаторські, як уже ми зараз кажемо, продюсерські здібності.

Харків — це місто, де він мріяв і справді щиро вірив у щасливе майбутнє України, розбудовував культурне поле. 

«Вісті ВУЦВК» стали трибуною для Блакитного. Він перетворив суху урядову газету на центр українського інтелектуального життя. На цьому він не зупинився, а запустив «Всесвіт», щоб українці читали про іноземну літературу, пізнавали світ. Заснував гумористичний журнал «Червоний Перець», який досить довго теж проіснував. 

Мені здається, це була така диверсифікація каналів. Фактично, він фінансував українське відродження за більшовицький кошт.

— Чи збереглися в родині особисті речі, листи, фотографії, пов’язані з Харковом? 

У нашої сімʼї [в Києві, — «Люк»] є великий архів про Еллана-Блакитного, але, на жаль, багато чого втрачено, зокрема і тому, що все було у Харкові. Дружину Блакитного вислали на 10 років до Сибіру як ворога народу, колишню боротьбистку.

Нам важливо плекати цю пам’ять. Прабабуся разом з бабусею поклали багато сил на те, щоб реабілітувати Блакитного, укласти повне зібрання творів, упорядкувати матеріали.

Я памʼятаю з дитинства, як на день народження Василька, як ми його називали, читали вірші. Ходили на вечори в Будинку вчителя, які називалися «Три Василі», присвячені постаті Блакитного, Симоненка та Стуса. Приїздили в Харків на 120-річчя прадідуся (у 2014 році цю подію організовував Харківський ЛітМузей), потім також регулярно долучалися до подій.

— Чи вважаєш ти, що образ Еллана-Блакитного потребує переосмислення сьогодні, особливо в контексті війни?

Важливо розуміти контекст, в якому жив він і його коло [спілкування], бо, коли ми намагаємося судити їх за нашими сучасними поглядами, це не дуже має сенс. 

Прадід був націоналістом для комуністів, а коли Україна виборола незалежність, то йому поставили тавро «комуніст». На щастя, він не потрапив під декомунізацію. 

«Мріяв про блакитну даль»

— Яким би ти хотіла, щоб його пам’ятали сучасні українці — ким він має бути в нашій культурній пам’яті?

Тут із кількох сторін можна підійти до цього питання.

Перш за все, як поета, митця, романтика, який «згорів» заради мрії про блакитну даль. Цей псевдонім відображав його внутрішній світ. У символізмі — це колір недосяжної мрії, ідеалу…

Плюс прадід був публіцистом. Окрім серйозних речей, він писав фейлетони, гуморески, висміював радянську бюрократію та комісарів, які відірвалися від народу.

Ну і, звісно, що як політика, який відстоював українськість, і як організатора спілки письменників «Гарт», яка об’єднала багато талановитих імен.

Крім оцих пафосних регалій, — як людину, яка дуже любила квіти. Йому їх передавали навіть у вʼязницю, бо знали, що це те, чому він буде радий. Зараз в памʼять про нього можна прийти до Молодіжного парку і покласти квіти до символічної могили, яка поруч з Хвильовим.

Блакитний любив дітей — сестру та брата — якими опікувався. І свою донечку, хоч він знав її всього два роки, але дуже любив, ласкаво називав її Майченятко.

— Як ти думаєш, яким Блакитний бачив би сучасний Харків? Чи не розчарувався б в тому місті, яке є зараз?

Я не можу за нього говорити, але однозначно він би зрадів тому, що українці повертаються до свого коріння, більше пізнають історію і тримають оборону.

— А якби міг щось сказати харківʼянам сьогодні — що це, на твою думку, було б?

Є вірш, який називається «Ранок». Він закінчується так: 

— Добрий ранок, сонце! 

Хай приходить ще один з безвіччя: 

— Зустрічаю його радісно і просто. 

Засукавши за лікті рукава, 

Ясним поглядом очей у очі прямо

І гучним, бадьорим криком-співом:

— Го-го-го… Приходьте,

Повоюймо!

---

Читайте також:

• Яким був Харків у житті Василя Еллана-Блакитного. «Харків, де твоє обличчя?»
• Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло. «Харків, де твоє обличчя?»
• Як у харківських журналах 1920-х з’явились експеримент, сатира і порнографія. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Василь Елланський обрав Харків не за покликом серця, а як місто можливостей. Можливостей не для себе, а для української культури, які, як він думав, відкрилися з установленням влади більшовиків. 

На думку наукового співробітника Харківського літературного музею Олексія Юрченка, біографія та творчість Блакитного віддзеркалюють характерні суперечності його доби. Зараз нам хочеться бачити в діячах «Розстріляного відродження» таємних націоналістів, які лише вдавали прихильність до радянської влади. Але правда в тому, що більшість із них справді вірила в проєкт «лівої України» і зрозуміла хибність цього шляху занадто пізно.

Попри те, що останні роки життя Блакитний захопився ідеєю комунізму, йому вдалося обʼєднати навколо себе таланти з усієї країни та зробити радянський Харків осередком українства, можливо, навіть потужнішим, ніж зараз.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Тетяна Савченко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Василина Гарань, з сімейного архіву та з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко